УКР РУС  


 Головна > Публікації > Краса Православ’я  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 53 відвідувачів

Теги
Патріарх Алексій II Мазепа монастирі та храми України шляхи єднання діаспора Президент Віктор Ющенко церковна журналістика українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада церква і суспільство Ющенко секти Доброчинність автокефалія Вселенський Патріархат Церква і політика іконопис комуністи та Церква забобони Археологія та реставрація Церква і медицина вибори конфлікти постать у Церкві розкол в Україні педагогіка Священний Синод УПЦ церква та політика Києво-Печерська Лавра УПЦ КП милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну молодь УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор Католицька Церква краєзнавство Предстоятелі Помісних Церков






Рейтинг@Mail.ru






Меценати, яким не байдуже, або Як на воді з’явився пам’ятник київському монаху

  11 листопада 2009



День видався прохолодним і похмурим. Проте, не заважаючи на мряку та вітер, було тепло від натхнених і радісних облич оточуючих людей. «Сьогодні в нас свято», - почули ми з розмови двох жінок, котрі, як і решта жителів селища, прийшли, щоб стати свідками історичної події.

Нещодавно ми з колегою та рештою журналістів - представників столичних ЗМІ вирушили у досить незвичну подорож до меленького містечка Радомишль, що на Житомирщині.

На території етнопарку «Радомисльська папірня» - унікального своєю історією місця народження першої в Україні паперової фабрики, було освячено незвичний пам'ятник. Невеличкий монумент, встановлений просто посеред озера, було зведено на честь засновника папірні архімандрита Києво-Печерської Лаври Єлисея Плетенецького - видатного церковного діяча, письменника, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та Церкві.

Екскурс в історію

Коротенький екскурс в історію провела організатор свята та за сумісництвом господиня маєтку, відома лікарка, співачка та громадська діячка Ольга Богомолець: «В Іпатіївському літописі перша згадка про цю місцину датована 1150 роком. Це місце називалося Митгород або Мичиськ. У 1154 році князь Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віддав цю територію у відання Києво-Печерської Лаври. У 1612 році архімандрит Києво-Печерської Лаври Єлисей Плетенецький збудував на цьому місці першу в Центральній та Східній Україні паперову фабрику. До цього моменту в Україні паперу не було.

Чому було обрано саме це місце? Ця будівля з огляду на сьогоденні архітектурні норми виходить за будь-які межі сучасних правил будівництва. Споруда має площу понад 2000 м2, висота в найвищій точці - 30 м, але у неї немає фундаменту в сучасному розумінні. Фундаментом для цієї будівлі слугувала скеля, яка поринає гранітною породою на десятки кілометрів униз. І ця споруда вбудована у скелю, нижні поверхи цієї будівлі вибиті у кам'яній породі. Скеля плавно проникає у будинок, стає його складовою частиною. В деяких місцях із скелі прямо у приміщення протікає вода.

Старовинна технологія виготовлення паперу

У наших планах є задум протягом наступного року в цьому етнопарку відновити технологію виготовлення ручного паперу. І кожен бажаючий зможе приїхати і власноруч виготовити папір за старовинною технологією. Процес виробництва насправді є цікавим. Якщо у вас уже є готова сировина, її потрібно зачерпнути на рамку із ситом. Із цієї суміші стікає вода. Потім із цієї «кашки» у вигляді млинця у формі робиться необхідного розміру заготовка, яка нагадує повсть або тканину. І ці формовані заготовки перекладаються шарами. Потім весь цей «пиріг» із 10-20 шарів ставиться під прес, під яким видушується вода. «Пиріг» розбирається, і ми отримуємо мокрий папір, який просто вішається на мотузку й сохне. Тож виготовлення декількох десятків листків займає близько години-двох. Потім, залежно від температури, звечора до ранку (або й швидше) цей папір висихає.

Несподіваною особливістю такого паперу виявився його особливий звук.

Слід зазначити також, що папір, який виготовляли на цій фабриці, став основою усіх першодруків. Хоча паперова фабрика і була зруйнована у ХVІІ ж столітті під час козацьких повстань. Від тих часів до сьогодні залишився кам'яний фундамент і частина кам'яних стін. У ХІХ столітті будівлю було відновлено і встановлено млин, який функціонував за допомогою того самого механізму.

Тож у ХVІІ - ХVІІІ століттях усі першодруки Києво-Печерської Лаври робилися на папері, виготовленому на цій фабриці. Той папір, який ми використовуємо сьогодні, через 100-200 років уже ніхто в руках тримати не зможе. Тому що деревина, з якої зараз виготовляється сировина, має волокно довжиною 2-3 мм, а рослинний папір мав переплетені між собою волокна довжиною 2-3 см. Отже папір, виготовлений вручну, є проміжною ланкою між власне папером і тканиною, він значно щільніший і довговічніший.

Єлисей Плетенецький - засновник першої паперової фабрики у Центральній та Східній Україні

Паперова фабрика припинила своє існування, але 29 жовтня 2009 року ми відзначили 385 років із дня смерті Єлисея Плетенецького. Саме ця подія стала наріжним каменем у справі друкарства в Україні, адже без паперу воно не могло розвиватися. І на честь визначного явища державного масштабу тут, у Радомишлі встановлено унікальний пам'ятник. Він стоїть на спеціально залитому фундаменті і представляє собою 4-метровий човен, на якому сидить чернець з відкритою книгою. Після освячення в його руках запалає свіча. Човен, який пливе по воді, - це наша доля, а книга - символ просвітництва. І кожен із нас має запалити свічу і нести любов і світло.

Автором монументу є Владислав Волосенко, який прибув із Канади спеціально для виконання цієї роботи. Протягом останніх десяти років майстер працює та живе за кордоном. У Канаді, Сполучених Штатах експонується 90% його робіт. Цю ж роботу Владислав виготовляв прямо на місці. Матеріал - габро та лабрадорит- привозили і розвантажували  прямо на площі, потім підбирали місце, де встановити пам'ятник. Це була дуже копітка й тривала робота.

Конструкція є самобутньою за свої змістом в Україні не лише завдяки новації задуму - пам'ятник на воді, але унікальність іще й у тому, що під водою монумент тримає спеціальний фундамент, який заливався під водою, для того щоб увесь цей багатотонний човен міг триматися».

Експозиція раритетів часів козаччини та української домашньої ікони

Запрошуючи гостей зайти до приміщення, Ольга Богомолець розповіла про саму будівлю та експозицію раритетів, представлену всередині: «Ця будівля має планування трикорпусної споруди з вежею. У цій залі зараз знаходиться виставка старовинних карт із колекції мого чоловіка, Олексія Шереметьєва.

Згодом планується відкриття музею української домашньої ікони. До нього увійде вся моя колекція, яка нараховує на сьогодні близько 5 тисяч експонатів, а також виставка раритетів часів козаччини з колекції мого чоловіка. Також проводиться робота з облаштування концертного залу, який, за дозволом акустико-балістичної експертизи, відповідає європейським стандартам та усім нормам залів для проведення концертів класичної музики. У сусідньому корпусі буде майстерня з ручного виготовлення паперу. У наших планах запустити все це в експлуатацію протягом наступного, 2010 року. Головна на сьогодні проблема, яку ми не можемо вирішити, - це неможливість поставити паркан і забезпечити охорону території, оскільки ще не узгоджені земельні питання.

Унікальні особливості домашньої української ікони

В експозиції представлено домашні та церковні ікони. Чимало з них мають унікальні особливості.  Так, ікона ХVІІІ ст. «Різдво Христове» вміщує в собі всі сюжети, пов'язані з історією народження Іісуса Христа. Відтоді, як Діва Марія народила Богонемовля, як засяяла Віфлеємська зірка, до подорожі благочестивого сімейства до Єгипту. Тобто вся історія Різдва, всі сюжети закладено в одній іконі. Вона виконана суто у стилі українського іконопису.

Також можна побачити ікону Богородиця «Баликінська». Цей унікальний сюжет є характерним саме для України. Маленький Іісус тримає в руках яблуко як символ спокуси.

Може здивувати та вразити гостей музею й ікона «Трійці». Сюжет її відомий усім, але не кожен зможе розпізнати саме його. Оскільки перед глядачем постають зображені чотири образи Богородиці.

Ікона відрізняється від живопису, окрім ідеї та сюжету, технікою виконання. Художник зображує простір углиб. І коли дивишся на картину, бачиш перспективу. Чим майстерніше автор зобразив сюжет на полотні, тим далі вглиб можна побачити. А ікони пишуться у протилежній техніці. Не можна зазирнути вглибину, ікона дивиться на вас, і всі постаті йдуть на вас. Лінії у площинному вимірі сходяться перед іконою, а не за нею. На одній з ікон експозиції - «Олександр Невський» - відвідувачі можуть побачити унікальне поєднання цих двох технік: тло написане в художній манері, воно віддалене вглиб, а постать святого йде назустріч.

В експозиції можна зустріти й суто українську домашню нецерковну ікону. Вона писалася з певною метою. Це, наприклад, сюжет сорока Севастійських мучеників. У православному календарі є свято вшанування сорока мучеників. Хто би міг таку ікону повісити у себе вдома? Очевидно, та людина, в якої її особистий пам'ятний день збігається зі святом сорока мучеників. Це 22 березня, день мого народження, і чоловік подарував мені цю ікону на день народження.

Переважно в українських родинах, окрім ікони Богородиці, святого Миколая, Іісуса Христа, решта відповідали кожному з членів родини. Були навіть родинні іконостаси.

Ще ікона, на яку я б хотіла звернути увагу. Таких у колекції є дві. Корона на цій іконі зроблена зі шкіри, це ручна робота. Це Пресвята Богородиця з символами євхаристії. А ще є ікона Богородиці «Оранта». Богоматір простягає до неба руки, перед Нею - маленький Іісус. А що ж зображено вгорі над Дівою Марією? Тут потрібне пояснення.

Взагалі українці - дуже кмітливий народ, і тому українська ікона суттєво відрізнялася від російської

І я вважаю своїм досягненням те, що навчила людей любити українську ікону: книжками, виступами в пресі. Саме тому моя перша виставка була в Російському музеї. Адже до цієї виставки Російський музей вважав українську ікону за непотріб, оскільки вона була неканонічною і не відповідала візантійським стандартам. Які ж ці стандарти?

Ікона мала бути беземоційною і безтілесною, тобто, не було зображено грудей, щік, а були лише постаті. Слід зазначити, що ментальність українців дуже відрізняється від світобачення тих самих росіян, які є нам братами по вірі. І я не оцінюю українську і російську ментальність. Але українці Бога не боялися, вони Його любили до нестями і шанували. Страху до Бога у людей не було, тому вони Його малювали близьким до себе, схожим не себе і робили це з любов'ю.

Сюжет, використаний в іконі «Оранта», небіблійний, неканонічний. Українці придумали собі легенду: коли Богородиця народила Іісуса Христа, після цього Вона почала ткати собі пояс. Кожного дня, потроху Богоматір працювала над своєю роботою. І зробився цей пояс веселкою. Коли Вона його закінчила, то зав'язала Собі під одяг на пояс і ходила із ним. Коли настав Судний день, і всі грішники попали в пекло, Богородиця прийшла до свого Сина і сказала: «Сину, ці люди - грішники, але вони хочуть виправитися. Дай їм шанс!» І Христос погодився: «Добре, - сказав Він, - Я не можу Тобі відмовити, бо Ти Моя Мати. Але Ти можеш забрати тільки тих грішників, яких зможеш накрити своїм одягом». Тут Богородиця дістала свій пояс і всіх грішників, які були в пеклі, обійняла ним і врятувала, тим самим дала їм другий шанс із вірою і любов'ю почати нове життя. Ця ментальність, яка дозволяла грішити, але завжди залишала віру в те, що у тебе є шанс виправитися, знайшла своє відображення у цій іконі.

Є ікона «Споручниця грішних». Це ікона для злочинців, для тих, хто впав на самісіньке дно життя і біля цього образу шукали порятунку.

Також є в колекції ікона святого, покровителя дітей, які померли нехрещеними, - образ святого Устиніана. Загальновідомо, що таких дітей неможна було навіть ховати на території цвинтаря. Можна уявити горе тих батьків, які не тільки втратили дитину, а ще й не мають можливості помолитися за упокій її душі! І в цій біді допомагав людям святий Устиніан.

Власне, із цього святого розпочалося моє знайомство і зацікавленість іконами. Абсолютно випадково на базарі мені дідусь продав іконку цього угодника Божого. І з того часу я почала вивчати історію української домашньої ікони. Вся інформація збиралася по крихтах: з розповідей, переказів. У літературі взагалі терміну «домашня ікона» не було. Я його «відвоювала» у наших мистецтвознавців. Раніше ікона називалася «народною». Але домашня ікона - це не народна ікона. Домашньою була ікона, яку творили майстри, її писали в монастирях, вона несла культуру дому. Її функції: просвітницька, виховна, з'єднання родини, миротворча. За традицією, трапезу не розпочинали, допоки всі не стануть перед образами, не будуть у мирі один із одним і не виголосять спільну молитву за столом. Без цього не починали, ні сніданок, ні обід. Спільну молитву можна було чинити тільки тоді, коли всі пробачили один одному. Не можна було молитися, коли ти насварив дитину. Ти спершу прощав, потім усі мирилися, а тоді разом молилися. На сьогодні ці функції домашньої ікони розподілилася між сімейними психотерапевтами і телевізором, мас-медіа, які виховують абсолютно інше суспільство.

«Темрява приходить тільки тоді, коли бракує світла»

Перед нами українські амфори. Чому саме ці предмети побуту? Їх виготовляли із соломи, і в них зберігалися вода, олія та вино. Технологія була настільки досконалою, що ці солом'яні амфори не пропускали рідину. А секрет простий: солома набиралася водою і ставала настільки міцною, що крізь неї нічого не проливалося. Однак на сьогодні немає майстрів, які б могли відновити цю технологію. Тут, на другому поверсі, постійно діятиме експозиція домашньої ікони, також будуть проводитися семінари для тих, хто виготовляє предмети народного побуту, та різноманітних майстрів: скульпторів, художників тощо. Також планується робити виставки їхніх витворів.

...Як сказав Ейнштейн, темрява приходить тільки тоді, коли бракує світла. Так само не буває зла, буває брак любові. От і в нашому житті: якщо ми будемо протистояти тому злу, яке нас оточує, будемо творити добро, нести любов, віру і говорити правду, тоді наше ж життя ми самі і змінимо».

Наприкінець Ольга, як справжня гостинна господиня прийшла попрощатися з усіма гостями та побажати успіхів і всього найкращого.

Поверталися ми з поїздки з гарним настроєм і вірою в краще майбутнє. Адже саме завдяки таким людям, як Ольга та Олексій, родина Богомолець-Шереметьєвих, є надія, що минуле не буде забуте, а засяє новими барвами у променях людської доброти та дбайливого ставлення до власної історії.

Матеріал підготували Юлія Гурець та Вікторія Кочубей