УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 75 відвідувачів

Теги
забобони іконопис шляхи єднання монастирі та храми України УГКЦ Археологія та реставрація Церква і політика розкол в Україні Церква і медицина вибори Церква і влада Вселенський Патріархат діаспора Президент Віктор Ющенко комуністи та Церква милосердя секти Католицька Церква Священний Синод УПЦ педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) автокефалія церква і суспільство постать у Церкві Києво-Печерська Лавра українська християнська культура церковна журналістика молодь УПЦ КП Голодомор церква та політика Мазепа конфлікти краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну Ющенко Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков Патріарх Алексій II






Рейтинг@Mail.ru






Феофан, старець Деркульський

20 червня цього року виповнилося 110 років від дня народження архімандрита Феофана, старця Деркульського.

Архімандрит Феофан (у миру Федір Петрович Обмок) народився 7/20 червня 1896 р. в с. Крутий Берег Полтавської губернії, в бідній селянській родині. Мати померла рано, невдовзі помер і батько. Семирічного сироту взяв у родину рідний дядько. Але хворобливий хлопчик був тягарем для бідної сім'ї, тож його відправили в Лубенський Спасо-Преображенський монастир. Там Федір сформувався як ревний молитвеник та подвижник. Він закінчив церковнопарафіяльну школу (на кошти монастиря), а потім церковно-учительську і Духовне училище при обителі, і в 1915-му став у монастирі послушником.

Після 1917-го настали важкі часи. 5 серпня 1919 р. в обитель увірвалися червоноармійці. Монастир було закрито, 17 іноків та ігумена Амвросія розстріляли, тих, хто залишився в живих примусово виселили. Але в 1920-му в монастирському храмі відновилося богослужіння, й деякі насельники повернулися в обитель; був серед них і Федір.

1923 року архієпископ Полтавський Григорій (Лісовський) висвятив 27-річного Федора у сан диякона, а через рік - на ієрея. Начальство обителі, з огляду на слабке здоров'я, не змушувало його приймати чернецтво, але з 1930 по 1933 рік отець Федір ніс ще й послух діловода обителі.

У 1935 р. Лубенську обитель знову закрили. Духовні чада запросили отця Федора переїхати на Донбас, де він став настоятелем храму в ім'я Архангела Михаїла в с. Кримське (нині Слов'яносербський район).

Влітку 1937 р. отець Федір вирушив на престольне свято до Старобельська, де жила юродива Парасочка. Після служби підходить вона то до одного священика, то до іншого й каже: «Ти бери вісім, а ти бери дванадцять». А отцю Федору сказала: «Біжи чимдуж додому, вдягайся дуже тепло, а то сніг, мороз буде, й візьми з собою десяточку; ні більше, ні менше, тільки десяточку»...

Пророцтво збулося

Якось, пізньої осені, опівночі його розбудив стукіт у двері. Увійшли два міліціонери: «Отче, збирайся!» За рогом стояв «чорний ворон»... Швидкий суд і вирок: 10 років табору суворого режиму. На Колимі.

Робота на лісоповалі була непосильною для отця Федора. Він працював у парі з молодим кримінальником. Через неміч батюшки норму вони не виконували, це злило напарника і він часто у гніві з кулаками кидався на отця Федора. Як той не старався, нічого не виходило. У відчаї він зважився на крайнощі. Щодня він став ходити на річку, яка текла неподалік, і пив холодну воду з льодом. Думав застудитися й отримати запалення легенів, щоб настало довгоочікуване полегшення -- смерть. Але, на превеликий подив, він не захворів, здоров'я навіть поліпшилося.

Крім фізичних, довелося отцю Федору пройти й духовні випробування. Його, як і інших священиків, викликали на спеціальні бесіди, де пропонували зректися сану, визнати себе безбожником. Умовляннями, а частіше погрозами, примушували підписати зречення. Взамін обіцяли зменшити термін ув'язнення, поліпшити умови утримання, перевести на легшу працю, а то й зовсім звільнити. Але незламною була душа фізично слабкої людини, яка зміцнюється силою Святого Духа. Він залишився вірним православ'ю.

Єдиною втіхою була молитва

Час для неї знаходився тільки вночі. Не стояли в неї на шляху табірні стіни, залізні грати й запори. Вільно підносилася вона до Престолу Всевишнього в нічній тиші -- і була почута. Сама Цариця Небесна прийшла на поміч страждальцю.

Якось начальник табору вишикував в'язнів і запитав: «Хто може друкувати на машинці? Вперед два кроки!» Коли він запитав удруге і втретє, отець Федір зважився вийти з шеренги. Начальник привів його до себе додому, де отець і став працювати: друкував різні документи, а на ніч повертався у барак. Нове його призначення нікого не обурило, як і раніше, всі ставилися до нього доброзичливо.

Будучи кротким, смиренним і працелюбним, отець швидко завоював прихильність до себе начальника, який був порядною, чесною людиною. Він жив із дуже віруючою і доброю жінкою. Отець Федір намагався допомогти господині. Коли господарі дізналися про його кулінарні здібності, його обов'язком стало готувати обід. Його завжди запрошували до столу.

Якось він зважився попросити в господині окраєць хліба - для співтабірників. Вона поставилася до цього зі співчуттям. Щовечора він крадькома приносив у пазусі в барак їжу, яку ув'язнені розподіляли між собою. Начальник усе бачив, але закривав на те очі... Коли скінчився термін ув'язнення, начальник запропонував отцю Федору залишитися при ньому секретарем, але істинним покликанням батюшки було служити в храмі, і туди якнайшвидше він хотів повернутися.

 

Восени 1947 р. він вийшов на волю

Відповідно до розпорядження, вирушив до Кадіївки (нині Стаханов). Тоді це був районний центр. Влада наказала отцю Федору стати на облік в с. Кримське. Там його ніхто не чекав, не було ні рідних, ні друзів. Отець Федір відчував себе таким безправним, яким не почувався навіть у таборі. Не знав, куди йти, що робити, до кого звертатися за допомогою. У кишені - лише папірець про звільнення. Ні грошей, ні даху над головою, мучив голод. Згодом він так згадував цей період свого життя: «Був гнаний, голодний, обсіли воші, ніяк не міг визначитися».

Він поїхав до Ворошиловграда (нині Луганськ). Після довгих поневірянь зважився звернутися в єпархіальне управління. Там секретар, отець Миколай Гаврилов, уважно вислухав довгу розповідь батюшки. Бачачи безвихідь змученої людини, яка стоїть на краю загибелі, вирішив допомогти: дав грошей на їжу, влаштував нічліг, узявся налагодити справи.

...Його направили в станицю Луганську, де служив протоієрей Павел Коломийцев, благочинний округу. Той мав визначити його на служіння в одній із парафій свого благочинія. Він відразу ж перейнявся до отця Федора співчуттям і вирішив направити його в Красний Деркул...

До хутора було майже 50 кілометрів. Попрощавшись із отцем Павлом, одягнувши подаровані ним поношений підрясник і стареньку скуфію, з торбинкою за плечима отець Федір пішки вирушив у дорогу. А вже ранком наступного дня він уперше переступив поріг невеличкої дерев'яної церкви - храму, де йому належало служити до кінця життя.

Батюшка відразу ж приступив до своїх священицьких обов'язків

Служив із великим піднесенням, з благоговінням одягав священний одяг. Яким запашним здавався запах ладану, до сліз розчулював спів хору! Бачачи щирість і простоту отця Федора, потяглися до нього парафіяни. З часом усе обладналося, парафія зажила повнокровним життям. Отець Федір поступово звик до нового місця. Його полюбили парафіяни, намагалися в усьому допомагати йому, ретельно відвідували храм, а влітку 1948 р. побудували для нього невеличкий будиночок.

Трудами й молитвами батюшки міцніла парафія, ставала дружною духовною сім'єю. Приходили на службу віруючі з довколишніх хуторів і сіл. Приїжджали здалеку, з місць, де були закриті храми. Місцеві охоче брали приїжджих на нічліг.

Так прожив отець Федір три роки в Красному Деркулі. На той час у батюшки (а йому тоді було вже 54 роки) визріло рішення прийняти чернечий постриг. 30 листопада 1950 р. в Свято-Петропавлівській церкві хут. Верхня Чугинка отець Федір прийняв постриг у чернецтво з ім'ям Феофан.

Відтоді отець Феофан у своєму храмі став служити так, як прийнято в монастирі. За повним Уставом, не скорочуючи чин богослужіння (цей порядок зберігається й нині). Особливо важко було взимку, адже в церкві не топилося. Але навіть у сильні морози служби не скорочувалися. Людей розчулював сам вигляд батюшки -- маленький, сухенький, з живими очима, які випромінювали світло. Рухливий і балакучий у житті, він під час служби преображався - ставав зібраним, стриманим, світлішало бліде обличчя. Щира дитяча віра вирізняла отця Феофана, була величезною притягальною силою для віруючих, які вбачали в ньому великого молитвеника й істинного подвижника.

60-ті роки були для Церкви дуже важкими. Храми, які відкрилися після війни, знову закривалися. Життя деркульської парафії дратувало місцеву владу, бо з багатьох довколишніх хуторів, де храми закрили, люд потяглися до Красного Деркула. Особливо багато приїжджало з Міллерівського району Ростовської області, де вже не лишилося жодної церкви.

Парафія отця Феофана вистояла

У 1957 р. за невтомну працю на благо Церкви Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій нагородив його наперсним хрестом, а в 1963 р. архієпископ Борис возвів у сан ігумена.

На той час парафія нагадувала невеличкий монастир. У батюшки було багато духовних чад, які часто приїжджали не тільки на службу, а й за мудрою порадою, благословенням на ту чи іншу справу. Багато було й добровільних помічників, які жили при церкві та несли по кілька днів різні послухи.

За молитовні труди і подвиги отець був удостоєний благодатних духовних дарів. Далеко поширився слух про старця. Потоком йшов люд у Красний Деркул зі своїми бідами, хворобами, невирішеними питаннями. Зверталися до батюшки не лише рядові люди, вечорами до його будиночка на службових машинах приїжджали, часто з родичами, владні чиновники. Всіх приймав отець Феофан, для всіх знаходив слова розради, намагався допомогти. Багатьом зустріч зі старцем перевертала все життя, пробуджувала віру в Бога, навертала до Нього.

За старанне служіння на ниві Господній у 1975 р. отець Феофан був возведений у сан архімандрита і нагороджений митрою.

З віком здоров'я його погіршувалося. 5 листопада 1982 р., в оточенні своїх духовних чад він мирно відійшов до Господа. Всечесні його останки поховано в церковній огорожі біля вівтаря, поблизу південної стіни храму. Стежина до могили отця Феофана не заростає, бо сюди приходить безліч людей, які його любили й бережуть про нього добру, вдячну пам'ять.