УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 85 відвідувачів

Теги
українська християнська культура Голодомор Мазепа УГКЦ шляхи єднання комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков УПЦ КП Археологія та реставрація забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність Церква і медицина церква та політика Вселенський Патріархат церковна журналістика секти розкол в Україні постать у Церкві Церква і політика милосердя монастирі та храми України вибори автокефалія Церква і влада Католицька Церква Патріарх Алексій II діаспора конфлікти Президент Віктор Ющенко педагогіка Ющенко молодь церква і суспільство Священний Синод УПЦ іконопис 1020-річчя Хрещення Русі Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство






Рейтинг@Mail.ru






Баба Женя



Наталія Слободянюк

97-річна Зінаїда Савівна Калініна, або просто баба Женя, - очевидець часів минулих і сьогодення. Хіба думалось колись їй, в якій нужді, самоті й темноті віка доживатиме!

Статків вона ніколи не знала. В сім'ї була третьою знизу, від первенця - дев'ятою, а в батьків усіх дітей - дванадцятеро. Стільки ж років виповнилося Жені, коли померла мама. Злидні обсіли з усіх боків, а народ тішили байками про світле майбутнє.

- Не бачити нам його, як кротові сонця, - говорили на те тато. - Світла без Бога не буває. А тут руку на царя підняли, хрести під ноги кинули, то кидатиме й людом, ще й як кидатиме.

Хіба не скитався народ по засланнях, Сибір кістками вимощений, а в таборах німецьких попелу людського... Війна недаремно попущена була... Смерть косила, чатувала на кожному кроці. Якщо в бою обминула, то у двері рідного дому постукає. Що про німця клятого казати, коли й свої не кращі бувають. Коли чоловік баби Жені вирвався з оточення в Брацлав, то сусіди відразу й видали фашистам, донесли, що росіянин. Українців, які повертались з фронту, не чіпали, а тут в хату ввірвалися - і до чоловіка: «Русский, ком»...

- Не пущу, - кричала навзрид. - Беріть і мене!
- Сестричко, що ти городиш? - Втішав брат Пантелій.
- Не пущу! Як мені жити без Толі? Що йому - те й мені...

У німецькому полоні так і опинилися разом

А коли наші визволяли, тоді й розлучили з чоловіком. За те, що він, офіцер Радянської Армії, не застрелився, не повісився, а потрапив у полон. Толю, як «ворога народу», чекала не вельми втішна участь... І до цього часу не знає, що довелося йому, бідоласі, пережити.

Їхня перша зустріч після заслання була аж в 54-му році в Москві. Знайшла чоловіка в інтернаті. Каліки були тут з такими приреченими поглядами, в якій же м'ясорубці трощило цих нещасних! А коли винесли на руках санітари її Толю, ні слів, ні сліз у неї уже не було, тільки нестерпний біль усього тіла.

- Женю, що вони зі мною зробили? - лише й встиг промовити Толя, як медсестра відкликала жінку до кабінету.
- Заполните анкету и напишите расписку, что людям показывать его не будете. Можете и отказаться от него.

Отут Женя й дала волю сльозам:
- Отказаться? Я стільки чекала, я стільки шукала, я заміж не виходила. Єдиною жоною єдиного мужа мене виховували бути, а ви - отказаться!

На київському вокзалі сідали в поїзд в тупику, задовго до подачі пасажирам, такі передбачались правила для «ворога народу».

- Толя лежить на вовняній клітчастій хустці, а вона в його ногах сидить - так і доїхали до Фастова. А з Фастова - до Вінниці. У Вінниці - північ. З медпункту на вокзалі дівчата допомогли чоловікові, поки Женя знайшла машину до Брацлава, за 130 карбованців, їхали додому, і втішала себе: виходжу його, молочко козяче питиме. Людям не показувала, як і наказували. Чоловік, бувало, сидить за хатою і вузли в'яже мотузків. А то підписує конверти «Брацлав. Жені.» Дітей підкличе, дасть їм вкинути на пошті. А ті листи і приходили назад, додому. Отак одинадцять місяців і мала в хаті втіху. Помер її Толя.

А тут горе у сестри Мані: чоловіка у Жмеринці поїзд переїхав, залишилось шестеро дітей. Її дівчаток, Нюсю і Олену взяла до себе. Біля тітки до школи ходили, технікум закінчили, заміж повиходили і порозліталися.

Баба Женя сама й залишилась. Тяжко самому, ще й як тяжко. А найстрашніше, це темнота. Не тішать пенсії 38 гривень і 93 копійки, досада, що електрична плитка перегоріла, балон з газом два роки не привозять, кажуть, що Київ гроші на субсидії не виділяє, страшно в зиму входити, але яке горе, коли світу білого не бачиш! Ніч вдень і вночі. І так з року в рік...

Правду кажуть, старість - не радість

А коли вона темна та ледве по хаті нипає, пересуваючи неслухняні ноги з допомогою двох палиць в руках. Якби не Майя Миколаївна Корчевська, баба Женя уже б давно пропала.

Не спиться старій, вже й півень досвіток благословляє. День має бути не схожим на інші, вона відчуває. Ввечері Майя сказала, що на місці зруйнованого собору отець Миколай встановлятиме хрест, а на Маковея, після служби у церкві, освятить його. Зінаїду Савівну, колишню прихожанку Свято-Успенського храму, попросив батюшка виступити. Казав, що й мікрофон дасть, щоб тільки розказала баба Женя про собор і про часи після революції.

Є що розповісти, але як на людях ті слова до купи позбирати. Тепер воно таке: думкою біжиш вперед, а язиком зашпортуєшся.

Собор в її житті - то найвища нота. Вона і вчилася у приходській школі при ньому, і співала на криласі. Побудований у центрі Брацлава, п'ятьма куполами він ніби тримав над містом  небесний покрив. Його було видно далеко. Коли над хрестом пропливали хмари, здавалось, що могутній корабель вирушає в довге плавання. Як стогнав хрест, коли падав на землю під крики птахів у парку! Галина Боршковська тоді дитя чекала. Як побачила те беззаконня - живіт розболівся. Руйнували, вивозили з собору все, що можна було. Старовинної Казанської ікони Божої Матері, якій молилися ще в полковій церкві Брацлава, не стало першою.

- Що ви робите в чоботях у вівтарі? - обурювалися батько.
- Іди, Савелій, додому, іди... - сміялися активісти.

Єврей Мучник три рази свою підводу церковним добром наповняв. На третій раз по дорозі на Тульчин, біля кладовища, віз перевернувся - ні коней, ні Мучника.

Баба Женя ніби здрімнула: піднімається в небо собор, а вона так поспішає забігти до його притвору. Розплющила очі, а в кімнаті світло. Стілець. Вікно.

- Майя! Господи Милосердний та я ж бачу!..

Баба Женя бачить. Сліпі ті, від кого залежить її спокій у глибокій старості, хто відвернувся від її проблем, які обросли з усіх боків, як стеля її хати грибами-поганками.

Посеред кімнати на стільцях у баби Жені донедавна стояла труна, оббита, все, як має бути - родичі потурбувалися ще ранньої весни. Та не гріє вона душу старенькій, хоча та й дорожить нею.

- Майє, давай покладемо її на підлогу, а то землетрус обіцяють, розіб'ється. В чому мене поховаєте?

...Тепер стоїть труна та під ліжком разом із похованою совістю нібито нечужих для баби Жені людей.