УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
постать у Церкві Патріарх Алексій II церковна журналістика Ющенко шляхи єднання милосердя Мазепа УПЦ КП УГКЦ Католицька Церква монастирі та храми України молодь Священний Синод УПЦ секти педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура автокефалія Доброчинність церква і суспільство іконопис Церква і влада Президент Віктор Ющенко Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі забобони Церква і політика вибори Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні церква та політика краєзнавство Голодомор комуністи та Церква діаспора конфлікти Вселенський Патріархат Києво-Печерська Лавра Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






Баба Шура

  26 березня 2007


Тамара Рябкова, Луганськ

Не знаю, чи їздили ви залізницею у свята, а мені так доводиться досить часто.  Ось і зараз: 8 Березня, а я поспішаю з Києва додому. Народу на вокзалі небагато, місць у плацкартному вагоні достатньо. І все ж мені дісталося «найцікавіше» - біля туалету. Двері туди-сюди «грюк!» та «грюк!».

- Оце ж ніби по голові гупають, неначе не можна обережніше зачиняти! - гнівається бабуся - моя сусідка з двома оклунками. Голос у неї грубий якийсь, чоловічий, слова вимовляє голосно, протяжно. Стомлено розсупонюється, знімає великі та малі платки, довго шукає квиток і вручає його провідниці:

- Обібрали мене, геть обібрали, - скільки грошей здерли, щоб мені до Ізюма дістатися! Хіба ж ото совість у людей є? Та ще постіль у вартість квитка включили - цілих 10 гривнів!  Де ж я їх знайду, як у мене пенсія злиденна, а ротів голодних - не злічити! І всі: «Дай! Поможи!» Як наче мені не вісімдесят, а вісімнадцять.

- Додому їдете? - пробую розрадити стареньку.

- Аби ж то! Нема в мене дому, поїхати б світ за очі і не вернуться!

- Як - немає? А куди ж вас нелегка несе?

- До онука - кров'яні ковбаси начиняти, бо без мене переведуть все добро.

- Справа хороша, тільки ж хто у Великий піст кабана ріже?

- А їм що? Хіба зараз молоді Бога признають? Вони Його рідко згадують, хіба за чаркою під свіжину: «Добре їсти, міцно спати, мусить Бог здоров'я дати».

- Що ж вони у вас, нехристі, чи що? Батьки ж, либонь, до церкви ходять?

- Куди там! Шинок їм - батько рідний! Он зять мій п'є без просипу, і де тільки те здоров'я береться?  Вже, мабуть, усередині все вигоріло, а він до розуму не береться. Місяцями на роботу не ходить.  Просвітліє в нього трохи - за голову хапається: «Що ж зі мною коїться? Кину пити, обов'язково кину!» У церкву навіть біжить, свічку ставить. І що? Час йому прийде - серед ночі хапається тишком дозу хильнути. Раніше з такими ж як сам «закладав», а тепер - наодинці.

- Так допоможіть йому, адже пияцтво - страшна хвороба.

- Отакої! Один знайомий зятя захотів кинути пити й кинув. Сказав собі якось: «Та чи хтось мені в глотку горілку заливає? Сам п'ю!» А нашого вже вкотре на кодування возять, а результату ніякого, щоб йому заціпило! Тягне все з дому, одеколон, духи в онуки за 200 гривнів видудлив, пройдисвіт!

- І давно вже зять п'є?

- Ой, давно. Починав з самогону - сам гнав. У суботу вижене - тиждень «не просихає». Казала я доньці: «Що ж ти очі на все закриваєш? Я їжджу далеко від Києва у село - землю обробляти, тягну вам на плечах цукор, борошно, овочі, а ви все - на самогон? Совість же у вас є?» П'яниця лежма лежить, у доньки - свої справи, онуки дурня валяють, а стара баба всіх годувати мусить?

- Так ви в Києві живете, не в селі?

- У ньому, триклятому! Казали мені добрі люди не продавати хату, подвір'я, не давати грошей дітям, бо все заберуть і виженуть. Було в мене добре господарство в селі, в Кіровоградській області - сама собі хазяйка. Та, думаю, роки вже не ті - хто мене догляне? От і дочекалася: в трикімнатній квартирі чотири сім'ї живуть, а мені й кутка немає - сама втечеш. Мотаюсь від одних родичів до інших - доки не виженуть. А сил геть немає: то серце болить, то давлєніє скаче. Так і вмру десь у дорозі - нікому й поховати буде. Ото діти зрадіють - мороки менше.

- Що ж ви їх так виховали - безбожники якісь, безсердечні? Молитися за них треба...

- Що ви все про Бога та про церкву? До чого вони тут? Свого ума в молодих в голові  немає - чужого не приставиш. 

...Баба Шура змовкла й похнюпилась. А мені згадалась моя покійна бабуся Галя (Царство їй небесне!), яка найбільшим святом у житті вважала поїздку до церкви в сусіднє село, бо у своєму всі храми зруйнували. Правда, таку можливість вона мала нечасто - діти йшли до віри своїми, важкими кроками. До Святого Причастя бабуся Галя готувалася ретельно, молила Господа простити їй коротке говіння: після голоду тридцять третього року без їжі довго вона обходитися не могла. Скільки жила - прищеплювала дітям та онукам любов і страх Божий. І ті святі зерна - хай, може, і з запізненням, - проросли і теж дали добрі сходи. А тому вік бабуся доживала у власному домі, оточена повагою і любов'ю...

..Не стихає гуркіт вагонних коліс, поїзд мчить через ніч у Завтра. Яким стане день прийдешній для баби Шури - жінки, яка зростила дітей без Бога?

Автор: Тамара Рябкова