Не знаю, чи їздили ви залізницею у свята, а мені так доводиться досить часто.  Ось і зараз: 8 Березня, а я поспішаю з Києва додому. Народу на вокзалі небагато, місць у плацкартному вагоні достатньо. І все ж мені дісталося «найцікавіше» - біля туалету. Двері туди-сюди «грюк!» та «грюк!».

- Оце ж ніби по голові гупають, неначе не можна обережніше зачиняти! - гнівається бабуся - моя сусідка з двома оклунками. Голос у неї грубий якийсь, чоловічий, слова вимовляє голосно, протяжно. Стомлено розсупонюється, знімає великі та малі платки, довго шукає квиток і вручає його провідниці:

- Обібрали мене, геть обібрали, - скільки грошей здерли, щоб мені до Ізюма дістатися! Хіба ж ото совість у людей є? Та ще постіль у вартість квитка включили - цілих 10 гривнів!  Де ж я їх знайду, як у мене пенсія злиденна, а ротів голодних - не злічити! І всі: «Дай! Поможи!» Як наче мені не вісімдесят, а вісімнадцять.

- Додому їдете? - пробую розрадити стареньку.

- Аби ж то! Нема в мене дому, поїхати б світ за очі і не вернуться!

- Як - немає? А куди ж вас нелегка несе?

- До онука - кров'яні ковбаси начиняти, бо без мене переведуть все добро.

- Справа хороша, тільки ж хто у Великий піст кабана ріже?

- А їм що? Хіба зараз молоді Бога признають? Вони Його рідко згадують, хіба за чаркою під свіжину: «Добре їсти, міцно спати, мусить Бог здоров'я дати».

- Що ж вони у вас, нехристі, чи що? Батьки ж, либонь, до церкви ходять?

- Куди там! Шинок їм - батько рідний! Он зять мій п'є без просипу, і де тільки те здоров'я береться?  Вже, мабуть, усередині все вигоріло, а він до розуму не береться. Місяцями на роботу не ходить.  Просвітліє в нього трохи - за голову хапається: «Що ж зі мною коїться? Кину пити, обов'язково кину!» У церкву навіть біжить, свічку ставить. І що? Час йому прийде - серед ночі хапається тишком дозу хильнути. Раніше з такими ж як сам «закладав», а тепер - наодинці.

- Так допоможіть йому, адже пияцтво - страшна хвороба.

- Отакої! Один знайомий зятя захотів кинути пити й кинув. Сказав собі якось: «Та чи хтось мені в глотку горілку заливає? Сам п'ю!» А нашого вже вкотре на кодування возять, а результату ніякого, щоб йому заціпило! Тягне все з дому, одеколон, духи в онуки за 200 гривнів видудлив, пройдисвіт!

- І давно вже зять п'є?

- Ой, давно. Починав з самогону - сам гнав. У суботу вижене - тиждень «не просихає». Казала я доньці: «Що ж ти очі на все закриваєш? Я їжджу далеко від Києва у село - землю обробляти, тягну вам на плечах цукор, борошно, овочі, а ви все - на самогон? Совість же у вас є?» П'яниця лежма лежить, у доньки - свої справи, онуки дурня валяють, а стара баба всіх годувати мусить?

- Так ви в Києві живете, не в селі?

- У ньому, триклятому! Казали мені добрі люди не продавати хату, подвір'я, не давати грошей дітям, бо все заберуть і виженуть. Було в мене добре господарство в селі, в Кіровоградській області - сама собі хазяйка. Та, думаю, роки вже не ті - хто мене догляне? От і дочекалася: в трикімнатній квартирі чотири сім'ї живуть, а мені й кутка немає - сама втечеш. Мотаюсь від одних родичів до інших - доки не виженуть. А сил геть немає: то серце болить, то давлєніє скаче. Так і вмру десь у дорозі - нікому й поховати буде. Ото діти зрадіють - мороки менше.

- Що ж ви їх так виховали - безбожники якісь, безсердечні? Молитися за них треба...

- Що ви все про Бога та про церкву? До чого вони тут? Свого ума в молодих в голові  немає - чужого не приставиш. 

...Баба Шура змовкла й похнюпилась. А мені згадалась моя покійна бабуся Галя (Царство їй небесне!), яка найбільшим святом у житті вважала поїздку до церкви в сусіднє село, бо у своєму всі храми зруйнували. Правда, таку можливість вона мала нечасто - діти йшли до віри своїми, важкими кроками. До Святого Причастя бабуся Галя готувалася ретельно, молила Господа простити їй коротке говіння: після голоду тридцять третього року без їжі довго вона обходитися не могла. Скільки жила - прищеплювала дітям та онукам любов і страх Божий. І ті святі зерна - хай, може, і з запізненням, - проросли і теж дали добрі сходи. А тому вік бабуся доживала у власному домі, оточена повагою і любов'ю...

..Не стихає гуркіт вагонних коліс, поїзд мчить через ніч у Завтра. Яким стане день прийдешній для баби Шури - жінки, яка зростила дітей без Бога?