УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 443 відвідувачів

Теги
Ющенко УПЦ КП Церква і влада церква і суспільство Митрополит Володимир (Сабодан) Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков постать у Церкві іконопис Президент Віктор Ющенко УГКЦ українська християнська культура молодь конфлікти вибори діаспора Києво-Печерська Лавра розкол в Україні педагогіка Патріарх Алексій II Церква і медицина Голодомор автокефалія шляхи єднання милосердя краєзнавство Археологія та реставрація забобони монастирі та храми України Католицька Церква церква та політика церковна журналістика секти Священний Синод УПЦ Доброчинність Вселенський Патріархат Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі






Рейтинг@Mail.ru






Архімандрит Роман (Расюк): «Я завжди прагнув лише одного — служити»

  15 листопада 2007


Вікторія Сидорова

Клірик Чернігівського Свято-Успенського Єлецького монастиря архімандрит Роман (Расюк) цього року відсвяткував 55-річчя. Однак у церковному світі, за традицією, відзначають не день народження, який у батюшки був весною, а День Ангела. Тож вітання від духовних чад і сестер обителі з нагоди свята отець Роман приймав 14 жовтня - в день вшанування його небесного покровителя преподобного Романа сладкоспівця. За сумлінні труди на славу Святої Церкви Блаженніший Митрополит Володимир нагородив священика орденом рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня, який вручив ювілярові єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій.

Отець Роман (у миру - Микола) народився в селі Червоні Партизани неподалік Ніжина (нинішній Носівський район Чернігівської області). У роки Великої Вітчизняної німці живцем спалили в тому селі чимало людей. У полум'ї загинули рідна сестра й тітка майбутнього священика.

Батько був неписьменним, до релігії ставився байдуже, а от мама була щиро віруючою. Найбільше на виховання маленького Миколки вплинули баба й три незаміжні тітки - батькові сестри, які жили з ними в одному дворі.

«Священик ховав нас у скриню»

«Я досі пам'ятаю свою першу сповідь перед школою, - пригадує отець Роман. - Тоді всі діти говіли й причащалися перед початком навчання. Бабця дала мені настанову, що треба розказати про свої гріхи. А я ж яйця крав! У дитинстві хотілося цукерок, тож коли принесеш до лавки кілька яєць, тобі зважать жменьку солодкого. Це був десь 1959 рік...

Після закінчення школи, в 1970-му, я вступав до Одеської семінарії, все поскладав на п'ятірки, але не взяли - батько був членом КПРС».

Не ставши семінаристом, юнак почав працювати в сільській конторі. За його словами, то були страшні роки, в церкву молодь не пускали, над віруючими постійно насміхалися. На Великдень місцевий священик ховав Миколу та ще декількох хлопчаків у величезну скриню, тому що директор школи приходив перевіряти, щоб нікого з молодих у храмі не було. «Батюшка замикав скриню на замок, а коли директор ішов, випускав нас, - продовжує розповідь отець Роман. - І так ми могли побути на службі. Пам'ятаю мого однолітка Миколу й меншого Іванка. Сьогодні Микола служить священиком неподалік Санкт-Петербурга, а Іван - референт у митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Володимира, закінчив семінарію та академію».

«Все життя караюся за те, що не вистояв»

Отець Роман пригадує, як разом з Іваном їм довелося проходити призовну комісію у військкоматі. Лише тільки вони двоє мали хрестики на грудях, що викликало лють у майора, який спілкувався з призовниками. Він наказав хлопцям зняти хрестики. «Я все життя караюся й не можу собі пробачити, що побоявся і зняв хрест, - занурюється спогадами в далеке минуле співрозмовник, - а от Іван його не зняв. Тоді той майор зірвав з нього хрест. Пам'ятаю, як Іван закусив губу і стояв зі сльозами на очах. Він вистояв, а я - ні, тож для мене це докір на все життя».

Скрутно було в той час говіти. Час від часу в сільській конторі відзначали світські свята, запрошували випити та поїсти скоромного й молодого рахівника. «А я ж не можу, тому що піст, - продовжує отець Роман. - І тоді починалося: ти нас не поважаєш, ти такий-сякий! Хоча вони знали, що я не п'ю, й це мене рятувало». У Велику суботу чи на Великдень радянська влада зазвичай влаштовувала суботники. Відмовитися не можливо, а якщо підеш - тільки й думаєш, як не запізнитися на святкову службу.

«І в родині було не просто, - згадує архімандрит. - Батько ж не постив, і мамі треба було зберегти спокій у родині. Вона, бідна, вставала дуже рано, топила піч, щось готувала і бігла за сім кілометрів у храм на службу».

Перший храм відбудовували з руїн

Утім, з початку 80-х років у релігійній царині настало деяке полегшення. Микола вже міг спокійно читати на криласі, прислужувати в храмі, і від свого прагнення прожити життя у цнотливості й чистоті не відмовлявся. 1981 року подав прохання прийняти постриг, але владика Антоній (Вакарик, нині покійний) благословив чернецтво лише в 1982-му. І хоча постриг відбувся таємно, про таку надзвичайну подію врешті-решт стало відомо на роботі, тож молодого хлопця звільнили. Тривалий час він був безробітним, хоча працював завжди на совість, ніколи не запізнювався, не вживав алкоголю, але брати на посаду такого «дивака» ніхто не наважувався. В рік святкування 1000-ліття Чернігівської єпархії, 1988-го, на свято Трійці отця Романа висвятили у священики.

Деякий час молодий священик служив у Чернігівському районі, потім - у Городянському, а коли нарешті відкрився перший храм - у Вертіївці (завдячуючи клопотам владики Стефана, котрий звідти родом), відбудовувати його відправили отця Романа.

«На той час храм був зруйнований, стеля впала, всередині росли дерева, - ділиться враженнями архімандрит. - Я навіть розгубився, з чого ж починати? Та згодом усе, дякуючи Богові, облаштували. В тому храмі престол освячений в ім'я святителя Миколая, а приділ - в ім'я святителя Феодосія. Я звернувся по допомогу до цих святителів і служба налагодилася, та й люди ставилися добре. 1991 року мене перевели до Свято-Троїцького собору, хоча я й не хотів, але священиків на той час бракувало. Так я опинився в Чернігові, а коли відкрився Єлецький монастир, мене призначили сюди. Так що я тут вже 16-й рік несу свій послух».

Згадуючи юні роки, отець Роман дійшов висновку, що потяг до чернечого способу життя він відчував з дитинства. «Тоді я навіть не знав, що в церкві платять священикам гроші, що тут існують якісь нагороди, - ділиться він своїми роздумами. - Я просто хотів служити. На мирській роботі в мене була нормальна зарплата, я міг щось заощаджувати, міг їздити до Москви в Загорськ до владики Кроніда. Я нічого не просив, але Господь мені дав все - навіть те, чого я не заслужив».

«Я розмовляю з квітами»

Хоча власної родини у отця Романа немає, він доглядає самотню стареньку тітку, яка залишилася в селі, опікується духовними справами сестер в обителі, до нього весь час звертаються люди за порадами та допомогою. Щодня батюшка піднімається о п'ятій ранку - треба ж встигнути вичитати правило, намагається не пропускати жодної Літургії, практично кожен день у храмі, а ввечері полюбляє почитати твори святих отців. Щоправда, є в нього одна слабкість - квіти. Квітами засаджена невеличка ділянка на подвір'ї під вікнами його келії, заставлені підвіконня в приміщенні.

«По вісні тут все квітує, є й цибулька зелена, й огірки, й помідорчики, хоча воно мені й не треба, - розповідає про своє захоплення архімандрит Роман. - Коли вийдеш вранці у двір - тут така краса! І повітря напоєне чудовим ароматом. Квіти всі в мене простенькі, але кожна по-своєму красива, і я з ними розмовляю. Напевно, це найбільша для мене втіха. Може, комусь треба машина, квартира, а мені цього нічого не треба. Я не багата людина, але в мене є і поїсти, і попити, і що вдягти. І я не перестаю дякувати за це Пресвятій Богородиці, Котра мене ніколи не залишала».

Є ще в отця Романа заповітна мрія: щоб у Чернігові встановилося таке шанування місцевих ікон Божої Матері - Троїцько-Іллінської та Єлецької, як, наприклад, у Почаєві чи Москві. «Коли я прийшов сюди служити, на святкуванні Іллінського образу в нас збиралося всього-на-всього 18 людей у храмі, - ділиться батюшка. - В останні роки на свята до нас приходить багато людей, приїздять владики, служба проходить урочисто. Але хотілося б, аби ще більше людей знали про ці чудотворні образи й приходили до Цариці Небесної і в радості, і в скорботі».

Автор: Виктория Сидорова