УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 55 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков милосердя Католицька Церква Доброчинність монастирі та храми України забобони Вселенський Патріархат комуністи та Церква молодь церква та політика конфлікти УГКЦ церква і суспільство краєзнавство українська християнська культура Києво-Печерська Лавра Ющенко Церква і медицина іконопис Церква і політика діаспора постать у Церкві секти педагогіка 1020-річчя Хрещення Русі Мазепа Священний Синод УПЦ Голодомор Патріарх Алексій II шляхи єднання розкол в Україні Президент Віктор Ющенко автокефалія вибори Археологія та реставрація УПЦ КП Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






НЕМИРІВ. Півстоліття в сані священика

  04 вересня 2008


Протоієрей Володимир Корецький

Кожний православний християнин знає своє призначення на цьому світі

Кожний православний християнин знає своє призначення на цьому світі. I, лише єдине, чого він постійно і невпинно шукає - це милосердних справ та любові до ближнього. Без цього неможливо угодити Богові.

У свій час бути сонечком для всіх вирішив сільський хлопець з Бодаків Збаразького району на Тернопільщині Василь Дячина. Врешті, багато й не роздумував - став священиком. Пішов, аби згодом унаслідували таким чином вже його шлях двоє синів - Олег та Сергій.

Протоієрей Василь Дячина приймав сан одночасно зі своїм батьком - отцем Филимоном, який отримав парафію у селі Печера Тульчинського району. То був особливий   рік  у  його   молодому  житті, сповнений важливих подій. Але день, коли його висвятили у священика, припав на день народження - 22 червня 1958 року, коли виповнилося 22 роки. Тривали особливі часи зневажливого ставлення до віри, коли і в церкву ходили, і вінчалися, і дітей хрестили, і зі священиком в останню путь проводжали таємно.

- Бувало, йдемо з півчими на цвинтар стежками, городами, аби ніхто не бачив, що буду покійника відспівувати, - згадує отець Василій. - Не хочу сказати, що боявся, просто не хотів наражати інших людей на неприємності від тодішньої влади.

Варто сказати, що з представниками партійної системи батюшка говорив завжди стисло і коротко. Якось виділили йому, як і всім тодішнім сільським людям, мірку сінокосу. Мовляв, всі трудяться і ви, батюшка, потрудіться. Тоді отець Василій зайшов у сільраду і з порогу вимовив: «Я тут для того, щоб людей до віри навертати. 3 мирськими справами ви і без мене впораєтесь». Більше влада батюшці рознарядок не давала.

 

Отець Василій спочатку мав два приходи - в Лоївцях Немирівського району і в Гранові на Гайсинщині. Потім були Джуринці і Юрківці. А в Ситківцях у 1992 році, коли Україна тільки-но звільнилася від пут тоталітарно-атеїстичного режиму, взявся за відбудову храму, в якому за богоборчих часів облаштували клуб. Втім, будівля була настільки занедбаною, що стіни рушилися просто на очах. Тоді місцева православна громада виклопотала приміщення колишнього костелу, в якому у свій час були то склади, то комора, то спортзал місцевої школи-інтернату. Звели купола, увінчали хрестами. Отож, нарешті з'явився втрачений у Ситківцях в далекому 1932 році православний храм.

- Старі люди ще й досі згадують місцевого чоловіка, який взявся скидати з церкви хрести, - розповідає отець Василій. - Певно, що вмовляли його не робити цього, але скільки таких було на той час! Господня кара не забарилася - коли з купола впав хрест, на землю цей чоловік ступив вже сліпим.

 

До отця Василія за благословенням

Не кращими були і хрущовські, і брежневські часи. Тоді не було, як нині, у Православної Церкви можливостей вільно виконувати свою спасительну місію на українській землі. Були різні випробування. Але до батюшки приходили звідусіль за порадами, допомогою, благословенням. I хто спілкувався з ним, повертався в мирське життя добрішим і духовно сильнішими.

Довгий час отець Василь був благочинним. Пів віку стоїть біля Престолу Господнього, умовляючи Всевишнього з вірою і сльозами на очах про милості до роду людського. Долаючи фізичні немочі, свідчить прихожанам про Бога і Святу Православну віру. Є справжнім пастирем овець православних, за що має багато церковних нагород та подяк.

Окрім всього, отець Василь є добрим прикладом не лише для прихожан, але й власних дітей. Разом з матушкою Ганною Семенівною народили і виховали четверо синів та доньку. У парі живуть п'ятдесят років. Мають дванадцятеро онуків та троє правнуків.

Вітаючи митрофорного протоієрея Василя Дячину з 50-річчям перебування у сані, прихожани наголошували, що їхній духовний пастир завжди обходиться з ними уважно, вбачаючи в них тих, що покликані унаслідувати Велике Царство. Кожного він старається утішити, підтримати, врозумити. Сильна віра отця Василія. А Господь любить мужні душі, що завжди уповають на Нього.

До свого ювілею отець Василій був нагороджений Предстоятелем Української Православної Церкви митрополитом Володимиром орденом Преподобного Нестора Літописця і грамотою правлячого архієрея Тульчинської єпархії.

Інформаційний відділ Тульчинської єпархії