Кожний православний християнин знає своє призначення на цьому світі

Кожний православний християнин знає своє призначення на цьому світі. I, лише єдине, чого він постійно і невпинно шукає - це милосердних справ та любові до ближнього. Без цього неможливо угодити Богові.

У свій час бути сонечком для всіх вирішив сільський хлопець з Бодаків Збаразького району на Тернопільщині Василь Дячина. Врешті, багато й не роздумував - став священиком. Пішов, аби згодом унаслідували таким чином вже його шлях двоє синів - Олег та Сергій.

Протоієрей Василь Дячина приймав сан одночасно зі своїм батьком - отцем Филимоном, який отримав парафію у селі Печера Тульчинського району. То був особливий   рік  у  його   молодому  житті, сповнений важливих подій. Але день, коли його висвятили у священика, припав на день народження - 22 червня 1958 року, коли виповнилося 22 роки. Тривали особливі часи зневажливого ставлення до віри, коли і в церкву ходили, і вінчалися, і дітей хрестили, і зі священиком в останню путь проводжали таємно.

- Бувало, йдемо з півчими на цвинтар стежками, городами, аби ніхто не бачив, що буду покійника відспівувати, - згадує отець Василій. - Не хочу сказати, що боявся, просто не хотів наражати інших людей на неприємності від тодішньої влади.

Варто сказати, що з представниками партійної системи батюшка говорив завжди стисло і коротко. Якось виділили йому, як і всім тодішнім сільським людям, мірку сінокосу. Мовляв, всі трудяться і ви, батюшка, потрудіться. Тоді отець Василій зайшов у сільраду і з порогу вимовив: «Я тут для того, щоб людей до віри навертати. 3 мирськими справами ви і без мене впораєтесь». Більше влада батюшці рознарядок не давала.

Отець Василій спочатку мав два приходи - в Лоївцях Немирівського району і в Гранові на Гайсинщині. Потім були Джуринці і Юрківці. А в Ситківцях у 1992 році, коли Україна тільки-но звільнилася від пут тоталітарно-атеїстичного режиму, взявся за відбудову храму, в якому за богоборчих часів облаштували клуб. Втім, будівля була настільки занедбаною, що стіни рушилися просто на очах. Тоді місцева православна громада виклопотала приміщення колишнього костелу, в якому у свій час були то склади, то комора, то спортзал місцевої школи-інтернату. Звели купола, увінчали хрестами. Отож, нарешті з'явився втрачений у Ситківцях в далекому 1932 році православний храм.

- Старі люди ще й досі згадують місцевого чоловіка, який взявся скидати з церкви хрести, - розповідає отець Василій. - Певно, що вмовляли його не робити цього, але скільки таких було на той час! Господня кара не забарилася - коли з купола впав хрест, на землю цей чоловік ступив вже сліпим.

До отця Василія за благословенням

Не кращими були і хрущовські, і брежневські часи. Тоді не було, як нині, у Православної Церкви можливостей вільно виконувати свою спасительну місію на українській землі. Були різні випробування. Але до батюшки приходили звідусіль за порадами, допомогою, благословенням. I хто спілкувався з ним, повертався в мирське життя добрішим і духовно сильнішими.

Довгий час отець Василь був благочинним. Пів віку стоїть біля Престолу Господнього, умовляючи Всевишнього з вірою і сльозами на очах про милості до роду людського. Долаючи фізичні немочі, свідчить прихожанам про Бога і Святу Православну віру. Є справжнім пастирем овець православних, за що має багато церковних нагород та подяк.

Окрім всього, отець Василь є добрим прикладом не лише для прихожан, але й власних дітей. Разом з матушкою Ганною Семенівною народили і виховали четверо синів та доньку. У парі живуть п'ятдесят років. Мають дванадцятеро онуків та троє правнуків.

Вітаючи митрофорного протоієрея Василя Дячину з 50-річчям перебування у сані, прихожани наголошували, що їхній духовний пастир завжди обходиться з ними уважно, вбачаючи в них тих, що покликані унаслідувати Велике Царство. Кожного він старається утішити, підтримати, врозумити. Сильна віра отця Василія. А Господь любить мужні душі, що завжди уповають на Нього.

До свого ювілею отець Василій був нагороджений Предстоятелем Української Православної Церкви митрополитом Володимиром орденом Преподобного Нестора Літописця і грамотою правлячого архієрея Тульчинської єпархії.

Інформаційний відділ Тульчинської єпархії