УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
постать у Церкві молодь Предстоятелі Помісних Церков іконопис церковна журналістика забобони Католицька Церква комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра діаспора Митрополит Володимир (Сабодан) Патріарх Алексій II українська християнська культура шляхи єднання Президент Віктор Ющенко краєзнавство Голодомор розкол в Україні Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі церква та політика Вселенський Патріархат Доброчинність Церква і влада вибори Мазепа Священний Синод УПЦ конфлікти секти Ющенко Церква і медицина автокефалія Археологія та реставрація церква і суспільство УПЦ КП милосердя педагогіка монастирі та храми України Приїзд Патріарха Кирила в Україну УГКЦ






Рейтинг@Mail.ru






«Господи, дай мені… віру в небеснеє»

  20 березня 2009


Володимир Сиротенко (Вербицький)
Він був одним із небагатьох поєтів 1920-х років, які писали виключно українською. Його друзі-побратими: Рильський, Бажан і Сосюра, прожили довге, насичене життя. Збірки їхніх віршів виходили мільйонними тиражами. Зошити ж з його віршами, які з великими труднощами здала на початку 1960-х до архіву Літінститута ім. Шевченка його мати Віра Ворона, за весь цей час брали для ознайомлення лише 5 осіб! Коли до його 100-річних роковин я надіслав запит до Чернігівських газет, чи не цікавлять їх матеріали по Вороному, мені відповіли, що їх цікавлять тільки відомі земляки. Тож навіть у рідному Чернігові цей прекрасний поет нині невідомий.

Дозвольте ж мені розповісти про нього.

Народився Марко Вороний 19(5) березня 1904 року. Батько - побратим Івана Франка, тогочасний отаман української поезії Микола Вороний. Мати - дочка першого перекладача «Єще Польська нє згінєла», автора рядків «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам браття молодії усміхнеться доля» Миколи Вербицького - Віра. Хрещеним батьком Марка був Михайло Коцюбинський.  

Вже у 6 років бабуся по Шевченковому «Букварю» навчила Марка читати. Свого хрещеника регулярно відвідував Михайло Коцюбинський з почтом своїх літгуртківців.

1914 року переїхали до Чернігова з Варшави Юркови. З Ігорем Юрковим Марко потоваришував на все життя. На свій день народження у 1915 році Марко, разом із сестрами Талюсею та Мусею і молодшим братом Дмитром випустили ілюстрований сімейний альманах. Уже на той час помер хрещений, тому альманах понесли на рецензію до художника-поета Михайла Жука, який прийняв після Коцюбинського літгурток. Після цього Вербицькі й Марко стали членами цього гуртка. Зірками гуртка були Тичина та краща подруга Талюсі Лада Могилянська. У гімназійному альбомчику Талюсі зберігся її віршик:

Щоденно тануть голубі простори.
Щодня все більш замріяна печаль.
Дерева обнялись - i хтось смертельно хворий
Дістав в останній раз бурштини i кораль.
Ти не моя, ти тільки осінь, осінь.
Не хочу я твоєї глибини.
Нехай ранками скам'янилі роси
розкажуть пошепки мої мрійливі сни...

Спалахнула Лютнева революція...

Місто заполонили веселі люди в червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та закінчилось все жовтневим переворотом.

До Чернігова, вирізавши під Крутами хлопчаків-гімназистів, влетіла «залізна дивізія» Муравйова. Почалися грабунки. Зарубали  вуйка, поміщика з Ріпок Георгія Вербицького тільки за те, що мав оранжерею з бананами та ананасами. Біля садиби Вербицьких п'яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську. 14-річний Марко пише:

Господи, в день твого гніву неспинного
Дай мені мужність і віру в небеснеє,
Дай чути в шепоті саду звіриного
Царство Ісусове Хрестовоскреснеє

Я пам'ятаю, розкинувши косами,
Впала вона під рукою ворожою.
Вкрито її сніговими покосами...
Я ж усій зграї звірячій загрожую
Господи, дай мені сили помститися
За її душу - за синєокую
Господи Боже! Не можу молитися -
Кров її кров - борозною глибокою...

Майже рік косила Чернігів червона чума. Та на початку жовтня 1919 у Чернігів увійшов офіцерський батальйон генерала Драгомирова. У шпитальній валці їхав тяжко поранений під час Льодового походу Лавра Корнілова штабс-капітан Микола Миколайович Вербицький. Його комісували за станом здоров'я. На місто вуйка став­ 20-річний Олександр Вербицький, якому виповнилось 20. Добровольцями в Білу Гвардію записались і Ігор Юрков з Марком Вороним. Їх відразу ж направили на військове навчання до Катеринодара. А там з'ясувалося, що Марку нема 16. Неповнолітніх білі брали в армію тільки у виняткових випадках Тож Марко лишився у Катеринодарі у вуйка Григорія Вербицького, відомого земського лікаря.

Тільки у 1920 Марко повернувся в Чернігів

Та це вже було чуже, вороже місто. Друзі або вже загинули, або були далеко. Юрков воював на боці червоних з басмачами в Туркестані. Михайло Жук виїхав. Лада вийшла заміж і сховалась в сім'ї. Ледь-ледь за допомогою друзів Жука влаштувався вантажником в річковому порту.

1923 року повернувся з Туркестану Ігор Юрков. Він влаштувався в «Пролетарську правду» в Києві. Тоді ж переїхав з Варшави до Львова Микола Вороний. У Марка з'явилася можливість пересилати батькові вісточки та давати вірші для друку. Юрков теж друкує його вірші у «Пролетарській правді». При цій газеті він створює літературне об'єднання, для якого Марко придумав назву «Майна». Серед поетів, які входили в це об'єднання був і відомий у майбутньому радянський поет Микола Ушаков...

У 1926 році Микола Вороний прийняв пропозицію Радянської влади й повернувся в Україну. Поселився в Харкові й очолив музичну частину оперного театру. Марко із задоволенням переїхав до батька. Батько допомагає йому вступити до інституту Нарпросвіти, дає змогу підробляти в театрі. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, та Рильським. Став їхнім побратимом.

Якось батько відвів його на аеродром і дав можливість політати на навчальному літаку-винищувачі. Марко в захваті пише:

Родились ми зробити з казки дійсність,
Долати простір і скоряти час.
Вже замість рук у нас є крила міцні,
А замість серця б'є мотор у нас.

Все вище і вище, і вище,
прямуємо лет наших птиць,
і в кожнім моторі їх дише
безпека і спокій границь!

Вам це нічого не нагадує?

А потім Вороні переїхали до Києва

Тут Миколі виділили шикарну квартиру по вул. Львівській, 16.  Київська громада вирішила бучно відмітити 35-річчя літературної діяльності Миколи Вороного, який би затьмарив собою ушанування, влаштовані йому Симоном Петлюрою в 1919. Йому шлють вітальні листи з усієї України. Пишуть вірші-поздоровлення Рильський, Бажан, Тичина, Дмитро Тась і ще з десяток менш відомих поетів. Видають стотисячним накладом грубезну книгу вибраного «Поезія» (1929), гонорар від якої робить його багатієм.

Батько допомагає Марку вступити на режисерський факультет Музично-драматичного інституту ім. Лисенка і перевестись із Харківського до Київського інституту КомНарПросу. Він навіть влаштовує його на кіностудію, де Марко дублює фільми з російської на українську. Публікації віршів Марка доходять до сотні...

Перший тривожний дзвінок долі пролунав 1929 року

Тоді за участь у «Спілці визволення селян» заарештували сестру Мусю, разом із подругами - Галею Левицькою та Ладою Могилянською, в яких знайшли прокламації проти колективізації. Заарештували тоді 140 чернігівців і всім впаяли «десятку» концтаборів.

Марко переключається на дитячі книжки й багатотисячним накладом у 1930 році виходять його книжки-метелики «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок». За порадою Бажана, щоб показати, що він став свідомим будівником комунізму, Марко видає збірку віршів «Форвард» (1932), квінтесенцією якої є :

Зросли в нас
тривалість,
Азарт
І жадоба.

Чистим озоном
Дихнули ніздрі,
Бо становимо
Шосту частину глобусу,
Нетрі суші
Й сторіччя побуту
На рельси
Комунізму!

    В «Літературній газеті» Микола Шеремет (1906-1986) друкує відгук: «Створимо бойову більшовицьку лірику», в якому зокрема пише: «Поруч із відвертою контрреволюційною вилазкою таких поетів, як Фомін, до радянської літератури приносять свій ворожий крам, старанно маскуючись та пристосовуючись, типово буржуазні поети, наприклад, Марко Вороний («Форвард»), для якого наша класова боротьба є не що інше, як гра в футбол, а всесвіт - площадка для гри: «Виходить Жовтнева команда / бутси втискають в пісок». Класовій боротьбі, ліквідації ворожих класів Марко Вороний протиставляє «вічно-живі» закони боротьби старості з молодістю, тобто біологією підміняє класову боротьбу: «Наша молодість - м'язи добрі/Тривалі нерви і здоровий апетит». Цим насмішкам класового ворога над героїчною боротьбою пролетарської революції треба покласти край, викриваючи й жорстоко б'ючи знахабнілу буржуазну молодь, що маскуючись пролазить інколи до літератури!»

За порадою Миколи Скрипника, батько 1933 році перевів Марка до Москви в журнал «Наши достижения».

Та от вбивають побратима Сталіна - Кірова. Над країною спускається ніч червоного терору

Весною 1934 приходять за Миколою Вороним. Класик радянської української літератури Іван Ле пише 28.03.1934: «Микола Вороний... Святкував при Петлюрі свій ювілей і випивав з Петлюрою: «Гетьман української поезії з гетьманом української армії»! ...Син його Марко чомусь виїхав до Москви й там працює в журналі «Наши достижения». Гадаю, що це є демонстрація перед громадськістю: дивіться, мовляв, як нам, українцям, тяжко на Україні. Мусимо свою культуру кидати й працювати на руську. І безперечно, Марко зробив це з найближчої і батьківської поради. Марко перетяг до Москви і Антоненка-Давидовича ( теж прихований фашист)».

Миколі Вороному дали три роки таборів, які, по дзвінку з Москви, замінили на 3 роки заслання. Марко звільняється з редакції й повертається в Україну, щоб домогтися перегляду справи.

Та на день народження, 19 березня 1935 року прийшли і за ним. НКВД фабрикувало справу про терористичну організацію «Всеукраїнський центральний блок». Заарештований за цією справою одночасно з Марком, професор Леонід Мітькевич писав до Верховного Суду УРСР 19 липня 1956: «Від мене вимагали, щоб я оббрехав себе та інших, нібито я належав до „Терористичної організації", на чолі якої стояв Максим Рильський... Я на суді винним себе не визнав, як не визнав себе і Лебідь А.Д. Решта визнали себе винними, але коли ставились питання конкретно, то нічого конкретно сказано не було...»

Заарештований за цією ж справою Антоненко-Давидович, звертаючись 15 серпня 1955 року до військового Прокурора СРСР пише: «Следователь Проскуряков в июле месяце 1935 года в процессе следствия положил передо мной на столе объёмистую папку с надписью «Дело Мыколы Бажана- «Украинская военная организация» и тут же начал допрашивать меня о Бажане и читать мне клеветнические показания на Бажана других репрессированных лиц»...

Бажана врятував переклад «Вітязя в тигровій шкурі», за який особисто Сталін присудив йому сталінську премію й заборонив чіпати. Рильського врятувало особисте звернення Хрущова до Сталіна...

Керівником контрреволюційної організації визнали Миколу Зерова, а його помічниками - А.Лебедя, Пилипенко, П.Филиповича, М.Вороного і Л.Митькевича...

Військовий трибунал Київського округу 1-4.02.1936 засудив Марка Вороного до 8 років виправно-трудових таборів.

Перший лист до матері він написав із пересильного табору Кемі

Він молить приїхати на побачення. Просить вислати зошити й блокноти для віршів, сімейні фото, конверти та поштові картки. Прохає взнати в Москві адреси інститутів, в яких він мав би право вчитись заочно...

У червні він пише вже з Соловецького острова: «Зеленіють берези. Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон у вихідні. Працюю я до цього часу на ріллі: саджав буряки та полов моркву та ріпу... Не писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць...»

Знову передає вітання чернігівській рідні й просить вислати олівці та підручники англійської та французької мови та латині... Шле свій портрет і фото. Потім листи надходять дедалі рідше, зате об'ємніші. Росте туга за Батьківщиною.

З приходом у НКВС Єжова він вимушений писати вже російською.

Липень 1937: «...Я понемногу занимаюсь английским языком и стараюсь побольше читать. Теперь, когда пришло лето, ещё больше тянет домой на юг. На днях я получил посылку от отца, а в начале месяца получил и деньги... Единственное, что я прошу тебя выслать - это карточки. Снимись и пришли мне свою большую, хорошую карточку, я вставлю её в рамочку под стекло и повешу над моей койкой. Ты мне пишешь большие хорошие письма, и я не могу представить себе, как бы я здесь существовал без них... мне остаётся только сесть у моря - ждать погоды. Отчего ж не ждать. Буд-то воды наши годы станут прибывать, поразвеет пыл горячий, проминут года, и под камень, под лежачий потечёт вода... Мамуся, как здоровье дяди Феди, как окончилась у тёти Жени (моя бабуся - авт.) операция, как дела у её Ирочки (моя мати. - авт) и Евгения? Приехала ли Муся, что пишет Талюся? Я тебя очень люблю потому, что мама единственный человек в нашей жизни, а остальные для нас только люди...»

Це був його останній лист. Далі на закритій трійці постановили: «9 октября 1937 года под председательством - Заковского, при членах В.Гарине и Позерне, секретаре Егорове по Делу №103010-37г. Оперативной части Соловецкой тюрьмы ГУГБ НКВД СССР: ВОРОНОГО Марка Николаевича, 1904 г.р., украинца, гр. СССР, из дворян, ур.г. Чернигова, УССР, служащего, образование высшее, литератора-журналиста, служил добровольцем-рядовым в белой армии Деникина, послед. место службы - член Союза писателей в г. Киеве. - Приговором Воентрибунала КВО 1-4.2.36 г. к л/свободы на 8 лет. - РАССТРЕЛЯТЬ!

ВСЕ ...

 

Про автора
К.т.н. Володимир Сиротенко (Вербицький), племінник Марка Вороного

   
Отець Марка Микола Вороний

Отець Марка Микола Вороний
Молодий Марко

Молодий Марко
Фото, надіслане з заслання

Фото, надіслане з заслання