УКР РУС  


 Головна > Публікації > Люди Божі  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 42 відвідувачів

Теги
УГКЦ педагогіка Києво-Печерська Лавра постать у Церкві конфлікти діаспора розкол в Україні молодь Мазепа краєзнавство Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат комуністи та Церква Предстоятелі Помісних Церков Церква і влада забобони церква і суспільство Президент Віктор Ющенко Католицька Церква шляхи єднання українська християнська культура церковна журналістика Голодомор вибори Археологія та реставрація милосердя автокефалія секти Ющенко Церква і медицина церква та політика 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну Доброчинність Священний Синод УПЦ УПЦ КП монастирі та храми України Церква і політика






Рейтинг@Mail.ru






Голгофа для Марії

  10 July 2009


Ольга Іванченко
Той вересневий день поставив на її долі чорне тавро. "Мужайся, твій хлопець потрапив під колеса... У лікарні... Виживе...", - сумні для неї слова й до сьогодні зболено вистукують у пам'яті. І - на старечі очі набігають сльози... Марія часто плаче. За надією, якій не судилося здійснитися. Через синове безщастя.
 

І ДЕНЬ, І НІЧ - ПІД МАМИНИМ КРИЛОМ

...Обабіч хати розрісся розлогий трояндовий кущ - головна розрада її довголітньої печалі. Ото, бува, натомиться по господарству, присяде на колодку, та й милується квітами.  Троянди - наче молодість, яка відцві-тається, не лишаючи й сліду.

Нелегка вісімдесятилітня ноша прихилила бабу Марію до землі. Важче стало ходити і ділечко робити. Але мусить... Бо у селі живуть тільки так, з працею навпіл. А за роботою дні пролітають швидко, немов опадають трояндові пелюстки.

- Все й посапувала, і картоплю покропила від колорадських жуків (стільки їх розвелося нині, що аж страшно. Не те, що раніше). Он біля сараю позамітала... І перу, і за гусенятками та курчатами доглядаю... Перу майже щодня. Є й пральна машина. Але ж я багато речей не збираю, то її майже не використовую. Три роки тому провела газ до оселі. Дуже голова болить. Лікарі кажуть, що тиск підвищується. Ото як схватить, то з ліжка не можу встати, - розказує бабця про своє життя-буття.

Сидимо з нею на дерев'яній колодці. Поруч - купа таких же непиляних колод ("То - про всяк випадок. А як я помру, так сестра продасть. Вона живе у Прилуках, мені допомагає"). Старенька розмовляє, а потім замислившись, примовкає на хвильку. І продовжує далі:

- Як помру, то Колю, мабуть, здадуть до якогось інтернату... Як подивлюся на нього, то розпач бере. Кому ще він такий потрібен, як не мені, його матері... Уміє говорити, однак говорить не часто. Ото сидить собі - і все. Дам їсточки - поїсть. Виведу на вулицю - сяде на ганок... Купаю синочка з боєм: не дається. Руки кожного дня помиє, як я водички у тазок наллю. Коли наладнаю лезо для гоління, сам поголиться. Не любить,  як до нього торкаюся. Похудав, бідолаха. Доки не погодую, їсти не попросить. І день може голодним просидіти... Добре, що має тиху вдачу, не буянить.

Марія Андріївна Глущенко розповідає про свого сина, наче про маленьку дитину. А він у свої п'ятдесят  років і є, мов дитина. Тож і потребує цілодобової  маминої опіки. Він - інвалід І групи. Дитячі пустощі зрикошетили  психіку. 

 "КОЛИ ПОЧУЛА ПРО СИНА - У МЕНЕ ВІДНЯЛИСЯ НОГИ..."

Коли Микола закінчував восьмий клас Заїздської школи, на сімейній раді було вирішено: хлопець продовжить освіту у Прилуках. Тож по завершенні літніх канікул Микола Глущенко став дев'ятикласником школи №2. Як і годиться, нових друзів одразу ж завів. Після уроків додому  хлопці не поспішали. Любили проїхатися на транспорті. Причому, не в середині салону, а позаду, вчепившись за чуже авто: доки водій помітить юного "пасажира", доки вийде, аби нам'яти  йому вуха, то від пустуна залишиться тільки слід.

Того дня все сталося по-інакшому. Глущенко поспішав додому, у Заїзд, аби встигнути переглянути кінофільм. У ті часи транспорту було набагато менше, а отже, підлітку довелося чекати. Коли на обрії з'явилася вантажівка, Коля, не роздумуючи, очепився за кузов. Та й помчав з вітерцем до рідного села, пригадуючи "пасажирську" практику, набуту у місті.

Під'їхавши до Заїзда, вирі-шив зіскочити на ходу. Але не вийшло...

- Він вдарився головою об асфальт, вибив зуби... "Швидка" його одразу ж доставила до лікарні. А мені та чоловікові про це лихо спо-вістили односельці. Я якраз була на фермі, корів доїла. чоловік сіяв на полі (він як почув, то помчав до сина). Того ж дня у мене відняло ноги. Перехвилювалася... Згодом знову почала ходити, - пригадує Марія Андріївна.

Скільки днів і ночей вона провела поруч із недужим сином - не рахувала. Та хіба це важливо, коли здоров'я дитини в небезпеці?

Коли Миколку виписали з лікарні, Марія поміняла роботу, стала працювати у ланці, згодом взялася доглядати телят на колгоспній фермі. Так було зручніше, бо з'явилося трохи більше часу для сина. Після пригоди Коля змінився. Став боязким. У хаті сам не міг перебувати: все йому щось мерещилося...  Лікарі нарадили їхати за консультацією до своїх обласних колег. А вже ті присвоїли хлопцю І групу інвалідності.

Миколка більше не вчився. Допомагав батькам по господарству, виконуючи їхні вказівки.

ЩЕ ОДИН УДАР!

Шістнадцять років тому Марія Глущенко поховала свого чоловіка. Той повісився, не витримавши випробувань долі.

- Напередодні мені зробили складну операцію, видалили жовчний міхур. Я опинилася у реанімації, у тяжкому стані. Михайлові про це розказала наша родичка. Він, навєрно, переживав. Думав, що помру... Тому й повісився. Мо, якби дітей у нас не було, то й не журився б, а так дума: "Маруся помре, то куди я із сином-калікою?"... Знайшли Михайла у сараї. Сам - на колінах, а шия - у зашморгу, - витирає сльози баба Марія.

Про трагедію їй повідомили тільки наступного дня. В екстренному режимі жінку виписали з лікарні, посадили на "Швидку". І вже там лікар обережно розказав про нещастя.

Смерть тата для Колі стала ще одним ударом. Після цього він замкнувся у собі. Відтоді майже не розмовляє, додаючи печалі бабі Марусі.

Отак і живе героїня розповіді. Добре, що односельці підтримують, сільський голова не забуває і допомагає по господарству соціальна працівниця.

Дивлячись на сина, старенька потерпає за його майбуття - те, яке буде без неї (люди, на жаль, не вічні!). В уяві жінки малюються різні картини, і від того їй хочеться прожити якомога довше. Щоб захистити своєю любов'ю від жорсткого світу. Така вона, мати Марія, що крізь вирву років несе свій хрест на свою маленьку Голгофу.

Інтернет-сайт "Прилуччина"

Фото Тараса МАТВІЄНКА