УКР РУС  


 Головна > Публікації > Міжконфесійний діалог  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 95 відвідувачів

Теги
конфлікти вибори діаспора Ющенко Предстоятелі Помісних Церков УПЦ КП Доброчинність Церква і медицина Патріарх Алексій II молодь педагогіка УГКЦ секти автокефалія постать у Церкві українська християнська культура шляхи єднання Мазепа церква і суспільство Католицька Церква монастирі та храми України іконопис Археологія та реставрація розкол в Україні Митрополит Володимир (Сабодан) Києво-Печерська Лавра церковна журналістика Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква Церква і політика Президент Віктор Ющенко Священний Синод УПЦ краєзнавство милосердя Церква і влада Вселенський Патріархат церква та політика забобони 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«Україна стомилася від розколів»



Голова Богословської Комісії УАПЦ архієпископ Херсонеський та Кримський Іоан коментує події останнього Архієрейського Собору УАПЦ 

У нашого Собору було два головних завдання - зберегти та примножити єдність УАПЦ та виробити спільний погляд на низку актуальних еклезіологічних питань. Як засвідчив Собор, єпископат УАПЦ не розділився. У ньому взяли участь усі архієреї нашої Церкви, включно з Архієпископом Львівським Макарієм, який має власний погляд на окремі проблеми життя УАПЦ. Грецьке слово «ортодоксія» проникло у політичну термінологію та інколи вживається у значенні зашкарублого слідування архаїчним філософським або політичним принципам. В такому розумінні «ортодоксія» виявляється формою рабства традиції. Однак в Церкві, яка є Живим Тілом, панує інший тип ортодоксальності. І церковне православне розуміння ортодоксії, наше розуміння ієрархічного принципу не суперечить свободі, оскільки ми вважаємо, що свобода - це один з найбільших проявів богоподібності людини. Православ'я - консервативне, наше церковне життя будується на основі давнього церковного Передання. Але Православ'я шанує свободу, воно не намагається «зламати хребет» людині, якій апостол Павло заповідав «стояти у свободі, яку дарував нам Христос» (Гал. 5,1). Ми однодумні у віровченні, але ми - різні та несхожі один на одного, будуючи церковне життя за принципом, сформульованим у свій час блаженним Августином: «в головному єдність, у другорядному - свобода, в усьому - любов». Отже той факт, що у когось з нас, єпископів УАПЦ, є свій погляд на сучасний стан та майбутнє Церкви - це нормальне явище. Церква не має обмежувати свободу. Ми лише маємо прагнути до того, щоб наша свобода ніколи не суперечила любові та єдності. Наш Архієрейський Собор пройшов вільно, вивив любов та примножив єдність. Митрополит Галицький Андрій оцінив цей Собор як «наш церковний Універсал єдності». А я б сказав дещо інакше: «соборний Собор», бо мене особливо вразив той братній дух у якому він проходив. Всі архієреї мали можливість висловитися, мала місце братня дискусія, але все це -  у дусі любові та довіри один до одного.

Серед важливих рішень, які прийняв Собор, варто відзначити прийняття Заяви щодо питання об'єднання Українського Православ'я, оновлення Комісії по діалогу з УПЦ та створення Богословсько-канонічної Комісії, на яку покладена координація богословської діяльності богословських шкіл та єпархій УАПЦ, а також наукове богословсько-канонічне забезпечення об'єднавчого процесу з боку УАПЦ. Варто також відзначити ще два рішення - створення Відділу зовнішніх церковних зв'язків при Патріархії УАПЦ, яке очолив Архієпископ Кафський та Готський Петро, та рішення щодо відновлення поминання Предстоятеля УАПЦ у Львівській єпархії. Відомо, що в цій єпархії деякі клірики разом з своїм єпископом не поминають Предстоятеля УАПЦ. Натомість вони поминають ієрархів Константинопольського патріархату, сподіваючись, що таким чином можна якось пришвидшити процес канонічного визнання УАПЦ з боку Фанару. Як показав час, такі канонічні дії не пришвидшують визнання, бо Константинопольський патріархат утримується сьогодні від визнання УАПЦ з інших причин, ніж форма поминання канонічної влади нашими ієрархами. З іншого боку, це - серйозне порушення канонічного ладу УАПЦ, таким чином руйнується канонічна єдність Львівської єпархії з цілою УАПЦ. Однак характерно, що ми не пішли у вирішенні цього питання конфронтаційним шляхом, поспішаючи дати оцінку діям владики Макарія з точки зору акривії або чіткого дотримання священних канонів. З огляду на ситуацію, ми лише зобов'язали львівського архієрея відновити поминання Предстоятеля у тій формі, як це визначено Всеукраїнським Помісним Собором УАПЦ 2000 р. Це - мудре та дипломатичне рішення, оскільки таким чином ми даємо можливість Львівській єпархії у дусі любові відновити канонічний лад. Дехто чекав розколу, але розколу не сталося. І його не буде, оскільки ми зробимо все для того, щоб єдність УАПЦ була збережена.

Особливу увагу я б хотів звернути на Заяву Архієрейського Собору щодо проблематики об'єднання. Це - важливий, концептуальний документ, який вносить деякі корективи до еклезіологічної позиції УАПЦ. Це стосується, зокрема, розуміння нами понять «автокефалії» та «національної Церкви». Політизація церковного життя в Україні та міжконфесійний конфлікт призвели до того, що ці поняття стали розумітися у суто політичному дискурсі. Скажімо, поняття автокефалії часто розуміють як спосіб «відокремлення» однієї Помісної Церкви від іншої. Втім, з богословської точки зору автокефалія - не несе якогось ідеологічного забарвлення, це лише певний спосіб організації життя місцевої Церкви.

Поміркуємо, чому довкола питання автокефалії точаться сьогодні такі гострі суперечки? Що викликає нерозуміння віруючих на Сході та Півдні України, де ідея автокефалії настільки непопулярна? Віруючі не хочуть «відокремлюватися» від своїх братів та сестер у православній Росії. І я можу їх зрозуміти, бо в Церкві Христовій, яка живе досвідом любові та єдності, відокремлюватися - це гріх. Однак, хіба насправді автокефальний устрій передбачає відокремлення? Ні, Румунська, Грецька, Болгарська, Російська та Українська Церкви - це одна Церква, яка визначається у Символі вірі як Єдина та Кафолічна. Помісні Церкви адміністративно незалежні, будуючи своє життя на засадах самоуправління. Однак вони перебувають у євхаристичному спілкуванні, через яке реалізується єдність Церкви. Дехто розуміє церковну єдність у суто адміністративному дискурсі. Однак це не відповідає православному Переданню. Дійсно, історія свідчить, що між Помісними Церквами можуть існувати конфліктні ситуації, що вони можуть психологічно віділлятися одна від одної. Однак в цьому винний не сам канонічний устрій, цебто структура Помісних Церков, а людський гріх, який парадоксальним чином проникає в церковне життя. Втім, автокефальний рух сам має історичну провину перед православною громадою України. На початку 90-х років минулого століття він був суттєво політизованим, його нерідко очолювали люди, які не були катехізовані та не мали достатнього досвіду церковності. Саме вони і поширили в Україні міф про те, що автокефалія - це спосіб «відокремитися від Церкви». Тепер, коли УАПЦ існує вже п'ятнадцять років, пріоритети змінилися, ми повертаємося до первинного, богословського розуміння поняття автокефалії.

Це ж стосується й іншого поняття - «національна Церква». Що воно означає? Що кожна нація має будувати власну «окрему» Церкву? Однак це не так. Націй в світі сотні, а Помісних Православних Церков - менше двох десятків. І об'єднують вони віруючих зовсім не за принципом спільного національного походження. Відомо, що у апостольські часи християнські громади засновувалися перш за все у містах, християнство було, так би мовити, міською релігією. А античне місто мало поліетнічний характер, об'єднуючи людей різних національностей. Але святий апостол Павло не заснував у Коринфі двох євхаристійних зібрань: одне для євреї, а інше - для еллінів. Апостол заснував одне універсальне зібрання, яке об'єднувало усіх християн Коринфу. Отже, церковна громада у Давній Церкві будувалася саме за територіальним принципом. Аналогічна ситуація існувала і у добу Вселенських Соборів. Що ж стосується поняття «національної Церкви», то воно з'являється доволі пізно, у час, коли в Європі торжествує секулярна ідеологія націоналізму. Який тип єдності вищий - етнічно-культурна єдність нації або єдність євхаристичної громади? От як має стояти питання. З точки зору православного вчення про Церкву, найвищий тип єдності з Богом та співбратами у Христі, який доступний людині, - це єдність у Святій Євхаристії. Що ж стосується національно-культурної єдності, то ця єдність - дещо нижчого плану, хоча вона також освячується Церквою, в якій з часів П'ятидесятниці благодатно освячуються національні відмінності.

В нашій Заяві ми наголошуємо, що розуміємо поняття Національної Церкви як синонім Помісної Церкви, цебто не як «Церкву для українців», але Церкву усіх православних, що живуть в Україні. Крім того, в нашій Заяві окремо наголошується, що ми засуджуємо філетизм як спосіб розбудови церковного життя. Що таке «філетизм»? Цей термін походить від грецьких термінів ethnos (нація) та phyle (раса, плем'я), означаючи хибне ототожнення Церкви з нацією. Філетизм - це хибне уявлення про засади організації церковного життя, які були засуджені Церквою у зв'язку з греко-болгарським конфліктом наприкінці XIX столітті. Болгарська Церква на той час знаходилася під владою Константинопольського патріархату, але боролося за те, щоб будувати своє життя на засадах церковної незалежності. Обґрунтовуючи своє канонічне право на автокефалію, болгари висунули певну теорію, яка і була засуджена на Всеправославному соборі у Константинополі у 1872 року. Що ж це за теорія? Йшлося про те, що болгари хотіли створити «національну церкву» з «надтериторіальним» устроєм. Вони висунули теорію про те, що з факту існування болгарської нації випливає, що має існувати й окрема Болгарська Церква, яка охоплюватиме усіх болгар, включно з болгарською діаспорою. Зрозуміло, що за такої логіки,  випливає й те, що кліриками такої - «окремо болгарської» - Церкви могли бути лише етнічні болгари. Поняття нації та Церкви тут фактично ототожнювалися, а концепція особистого спасіння підмінялася ідеєю колективного спасіння в рамках нації. Фактично це було повернення до старозаповітної концепції церкви-нації. Щоправда, у Старому Заповіті кожна особа, що прийняла іудаїзм, ставала членом єврейської громади, а тут шляхів входження не болгар до «окремо-болгарської» Церкви передбачено не було... Зрозуміло, що Константинопольський патріархат не був зацікавлений у тому, щоб канонічно визнати автокефалію Болгарської Церкви. Це сталося  лише у 1945 року, через 85 років після початку греко-болгарської схизми. Однак варто зазначити, що грецькі ієрархи протиставили болгарам-автокефалістам не свою власну версію релігійного націоналізму, а ідеали християнського універсалізму. Логіка ієрархів грецької Церкви була наступною. Християнська Церква являє собою духовне спілкування та розуміє всі нації в братському єднанні у Христі, а тому не сприймає філетизм. «Утворення в будь якому регіоні "окремої" Церкви, яка заснована за расовою ознакою і приймає тільки вірних одного народу, виключаючи інші етноси, а також якою управляють тільки пастирі цієї ж нації, як цього бажають прихильники філетизму, є явищем безпрецедентним», - писав Константинопольський патріарх у своєму посланні з приводу болгарського питання.

Той факт, що УАПЦ офіційно, на рівні спільної заяви свого єпископату підтвердила, що заперечує філетизм як спосіб церковного будівництва, дуже важливий. Це - знак для інших Православних Церков, знак того, що наш єпископат однодумний з вселенським православним єпископатом та чітко дотримується засад православного богослов'я.

Говориться в Заяві й про ті принципи, на яких УАПЦ вестиме діалог з іншими Помісними Церквами. Зокрема, в ній зазначається, що об'єднання має відбуватися на засадах пошани до канонічного Передання Церкви. Для нашої Церкви це дуже важливе твердження. Це свідчить про те, що нашою метою є не «об'єднання заради об'єднання», а створення канонічно повноцінної церковної структури, яка б була визнана Вселенським Православ'ям. Україна стомилася від розколів. Тому ми не маємо права на помилку, на те, щоб черговий «об'єднавчий собор» був черговою віхою на шляху розколу.

Згадаймо про 1992 рік. Частина УАПЦ тоді сподівалася на те, що це - початок об'єднання Українського Православ'я. Однак, якщо ми сьогодні проаналізуємо історичні наслідки собору 1992 року, то побачимо, що негатив переважає. Так, дійсно, опитування твердять про те, що кількість симпатиків Київського патріархату зростає. Однак, чомусь храми цієї юрисдикції досі стоять порожні, а київські храми УПЦ вщент виповнені віруючими. Це свідчить про те, що симпатики УПЦ КП - це люди секулярної культури, які підтримують її, так би мовити, «теоретично», не поспішаючи воцерковлятися. Водночас серед церковних людей ми бачимо протилежні тенденції. Якщо до 1992 року серед віруючих УПЦ постійно зростали симпатії до ідеї церковної незалежності, то після того, як ідея автокефалії ототожнилася з особою Філарета, вона стала синонімом церковної анархії та канонічного нігілізму.

УАПЦ не відчуває своєї меншовартості, тому ми ставимося до ідеї об'єднання скрізь призму канонічного права. Єпископат УАПЦ відстоює автокефальний принцип устрою  Української Церкви. Однак ми вважаємо, що єдиним реальним шляхом до законної автокефалії УАПЦ є розбудова церковного життя на ґрунті священних канонів. В світі існує багато православних юрисдикцій, що існують за межами канонічного Православ'я. Іноді їх навіть називають «альтернативним Православ'ям». Втім, погляньте на історію цих «альтернативних Церков» - це суцільна історія розколів. Ці групи ніколи не об'єднуються, вони лише постійно конфліктують одна з одною та розпадаються. Про що це свідчить? Розділення - це результат нехтування священними канонами, за якими тисячоліттями живе Церква. Багато хто каже сьогодні, що канони - «застаріли», що їх «неможливо виконати», що вони лише «гальмують церковне життя». Але подивіться, у що перетворюється церковне життя, коли воно будується на засадах «свободи від диктату канонів»? Це - суцільна анархія. І якщо хтось заявляє, що ці анархічні церковні групи можна вважати «альтернативою» Вселенському Православ'ю, то він глибоко помиляється. Неканонічні групи не є «конкурентноспроможними» щодо вселенського Православ'я. І річ не у тім, що одна Церква має офіційно визнаний статус, а іншій - цього статусу бракує. Просто життя Церкви свідчить, що церковні громади, які будують своє життя на основі канонів, виявляються життєздатними, а ті, що відкидають канони - живуть за логікою розпаду, у стані перманентного розколу. Справа не у статусі, а в самому устрої церковного життя.

Церква живе у любові та єдності. І це - не лише властивості Церкви, любов та єдність - це сам образ церковного буття. Церкву можна порівняти з античним полісом, а канони - з міським муром. Міські стіни - не самоцінність, але саме вони дозволяли у давній час мешканцям полісу підтримувати у ньому певний устрій, охороняючи себе від безладу, який панував за межами міста. Отже, руйнувати священні канони, тобто церковну огорожу - надзвичайно небезпечно, бо інакше у церковне життя може проникнути руйнівний дух секуляризму. У двадцятих-тридцятих роках минулого століття в історії українського автокефального руху вже мав місце вельми ризикований експеримент з канонами. Але характерно, що відновлена на початку дев'яностих років в Україні УАПЦ пов'язала себе не з традицією Липківського, а з тою формацією УАПЦ, яка походила від канонічних ієрархів Польської Церкви. Куди ж зникла УАПЦ, що обстоювала «київські канони» з 1921 року? Її прямих спадкоємців фактично не існує, є лише маргінальні діаспорні групи, які обстоюють модель церковності, що дещо схожа на ту, що була започаткована Липківським. Це - ще одне свідчення того, що в церковному житті не можна ігнорувати канонічне передання. Митрополит УАПЦ Василь Липківський був талановитою та харизматичною особою. Так само й інші діячі УАПЦ початку ХХ століття були освіченими та духовно обдарованими людьми. Однак, якщо ми будемо досліджувати історію УАПЦ того часу, то побачимо, що цей експеримент з канонічним переданням - глибоко трагічний. Варто прочитати книгу споминів Василя Липківського, щоб побачити, що в середині УАПЦ тої формації існували потужні деструктивні та відцентрові тенденції. Ми не можемо бути суддями того покоління УАПЦ, оскільки вони були закатовані та загинули в таборах. Однак ми можемо і маємо винести висновки з їх досвіду, зокрема, усвідомити, що життя УАПЦ має будуватися на засадах канонів.

Головний церковний революціонер в сучасній Україні - патріарх Філарет - не любить, коли його порівнюють з Липківським. Однак те, що він пропонує - це фактично оновлена редакція липківщини. Філарет не хоче будувати життя Церкви згідно священних канонів. Яскравий приклад цього - це факт перебування на Київській кафедрі двох ієрархів під час патріаршества Володимира Романюка: самого патріарха та його заступника, який, грубо порушуючи канони, продовжував іменуватися Київським Митрополитом. А як можна оцінювати діяльність Філарета за межами України, де він приймає в свою юрисдикцію не лише громади української традиції, але й розкольників з інших Помісних Церков? Чи наблизила визнання автокефалії Української Церкви його діяльність в Болгарії, де він підтримує маргінальну розкольницьку церковну групу, що відокремилася від Святішого Патріарха Максима? Для чого УПЦ КП потрібно підтримувати розкольників з Чорногорії?  Таких запитань безліч, і на жодне з них у Філарета немає відповіді. Натомість, він здійснював та здійснює тиск на УАПЦ, включно з тиском політичним, аби ми приєднувалися до УПЦ КП. Гаразд, ми готові пожертвувати власними амбіціями та приєднатися до Київського патріархату. Але за однієї умови - якщо глава цієї Церкви піде на спокій та надасть можливість будувати церковне життя на основі священних канонів. Покійний патріарх УАПЦ Димитрій розповідав мені про те, що його попередник - блаженної пам'яті Патріарх Мстислав - просив єпископів УАПЦ не вести переговорів з Філаретом. «Філарет - це вчорашній день, йдіть до Митрополита Володимира», - радив Мстислав. Він був мудрою людиною та досвідченим ієрархом. І я вірю, що якщо б у 1992 році УАПЦ розпочала діалог з УПЦ, то сьогодні б канонічно визнана Помісна Церква вже існувала. Скільки років минуло, а ми ще знаходимося на самому початку цього шляху.

На Архієрейському Соборі ми схвалили мудрі дії нашого Предстоятеля, який звернувся до Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира зі закликом відновити діалог між нашими Церквами. Була сформована Комісія з переговорів з УПЦ, яку очолив авторитетний ієрарх нашої Церкви Митрополит Галицький Андрій. Однак - це лише початок, і ми розуміємо, що шлях назустріч один одному буде непростим. Необхідно віднайти модель об'єднання, яка б мала компромісний характер та задовольнила УПЦ та парафії УАПЦ. Це - нелегке завдання, але його можна реалізувати. Дуже важливо, аби ми, ієрархи УАПЦ, діяли відкрито та публічно. Наші опоненти всередині автокефального руху, скажімо, архієпископ Ігор Ісіченко, який заснував свою власну автономну церковну структуру, постійно звинувачують нас у тому, що ми прагнемо до когось приєднатися. Спочатку нас звинувачували в тому, що ми готові зрадити ідеали УАПЦ та «капітулювати» перед Філаретом. Тепер нас звинувачують вже у тому, що наша мета - це, так би мовити, «розчинити» УАПЦ в УПЦ. В цих умовах ми маємо діяти з мудрістю, не даючи приводів для спокус тим, хто їх шукає. Це означає, що ми маємо розробити декілька моделей об'єднання та провести їх обговорення на рівні Архієрейського Собору та єпархіальних нарад. Існує кілька альтернативних моделей виходу з канонічної кризи. Одна з них передбачає ключову участь у процесі становлення Помісної Церкви Константинопольського патріархату, інша - робить наголос на єдності, якої можна досягнути в самій Україні. Немає апріорі «поганих» або «добрих» моделей. Всі вони мають проходити канонічну експертизу та обговорюватися. Однак в церковному житті дуже важливо бути реалістом та адекватно оцінювати ситуацію. Скажімо, чи реалістично досягнути єдності УАПЦ та УПЦ КП, доки Київський патріархат очолює Філарет? Або чи реалістично, щоб в Україні в найближчий час виникла юрисдикція Константинопольського патріархату? Зверніть увагу, Константинополь охоче приймає делегації з України та постійно наголошує, що ситуація в Україні може бути врегульована через проголошення автокефалії. Але ніяких конкретних кроків в цьому напрямку Фанар не робить. Скажімо, на останньому засіданні Синоді Константинопольського патріархату так і не було прийнято рішення про відновлення ставропігії храму Успіня Пресвятої Богородиці у Львові. Чому? Тому що інтереси Фанару на сьогодні знаходяться поза Україною. Той факт, що українська влада та деякі українські Церкви постійно звертаються до Вселенського патріарха як до арбітра в їх суперечці з Москвою, безумовно, подобаються Константинополю. Але там це сприймають перш за все як засіб підвищення іміджу Вселенського патріархату серед інших Помісних Церков та політичної еліти Заходу. Іншими словами, українське питання знову стає способом вирішення неукраїнських проблем. Повертаючись до проблеми відкриття подвір'я, треба зазначити, що Архієпископ Скопельський Всеволод намагався зробити це у доволі дивний спосіб: не проінформувавши про свої плани Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого Митрополита Мефодія. Це - нонсенс. Свято-Успенська парафія належить до УАПЦ, і діяти таким чином було, м'яко кажучи, недипломатично. З іншого боку, про плани Архієпископа Всеволода не знали ані Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир, ані керуючий Львівською єпархією УПЦ Архієпископ Августин. Згодьтеся, якщо з політичної точки зору владика Всеволод діяв правильно, то з церковної... Хіба церковне життя - це гра у шахи? Можливо, у мене дещо наївне уявлення про нього, але мені здається, що політичний спосіб мислення, дипломатична гра, інтрига - це атавізм костянтинівського періоду в історії Церкви, коли її життя було тісно пов'язане з життям імператорського двору. Цей період закінчився з падінням Константинополю, а для Руської Церкви - з падінням Російської імперії, де зберігався державний статус Православної Церкви. Сьогодні ж Церква існує в принципово новий час. Настала доба секуляризму, коли для Церкви дуже важливо лишатися самою собою, цебто жити за власними законами, які не тотожні законам цього світу. Зверніть увагу, Філарет - один з найбільш талановитих та спритних політиків сучасної України, у цієї людини непересічний політичний дар. Однак, за великим рахунком, у нього нічого не виходить, оскільки більшість церковного народу йому не довіряє. Це - свідчення того, що доба «церковної політики» минає. Новий час вимагає від Церкви іншого. Люди приходять в храм розгублені, стомлені, виснажені роботою та надлишком інформації. І вони хочуть лише того, щоб Церква та священик - були собою, зберігали свою тотожність. У світлі цього, я вважаю, що в УАПЦ є майбутнє. Ми - невелика Церква, однак у нашої Церкви є своє обличчя, ми намагаємося жити по правді або, як колись писав Солженіцин, «жить не по лжи».