УКР РУС  


 Головна > Публікації > Міжконфесійний діалог  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 86 відвідувачів

Теги
Києво-Печерська Лавра Вселенський Патріархат молодь Археологія та реставрація шляхи єднання милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор Президент Віктор Ющенко Доброчинність автокефалія Церква і медицина краєзнавство церковна журналістика Церква і політика УПЦ КП постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти комуністи та Церква іконопис Священний Синод УПЦ Мазепа розкол в Україні Ющенко УГКЦ забобони педагогіка церква та політика вибори монастирі та храми України секти Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора церква і суспільство Церква і влада Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква українська християнська культура






Рейтинг@Mail.ru






Чи є православним вчення про Церкву, викладене у «Історико-канонічній декларації Київського Патріархату»?

  07 вересня 2007


Священик Сергій Говорун

Нещодавно українській громадськості була представлена так звана «Історико-канонічна декларація», яка за своєю суттю є полемічною апологією існування «Київського патріархату». Окрім детального екскурсу до церковної історії, у декларації запропонована певна інтерпретація православної еклезіології, тобто вчення про природу Церкви, яка, на думку авторів декларації, мала б виправдати існування «Київського патріархату» у тому статусі, який він наразі має. Історичний дискурс декларації викликає багато запитань, які потребують окремого аналізу. Водночас й тлумачення православної еклезіології, як воно викладене в декларації, є проблематичним. Саме на аналізі цього тлумачення я хотів би зосередитись у своїй статті, взявши за основу перший розділ декларації: «Церква».

Почати можна з цитування тексту декларації: «Східна Православна Церква не приймає латинського вчення про Єдину Церкву, як обов'язково видиму організацію на чолі з Римським єпископом, як її видимим главою». У цій фразі в одне ціле ув'язуються дві тези: теза про видиму єдність Церкви та про видимого главу Церкви, яким у латинській традиції справді є єпископ Риму. Перша теза є абсолютно православною, а інша - латинською та неприйнятною з точки зору східної християнської традиції. Отже, у декларації разом з латинською тезою про видимого главу Церкви відкидається православне вчення про видиму єдність Церкви. Натомість пропонується протестантське за своєю суттю вчення про містичну єдність Церкви. Це, як відомо, фундаментальна теза протестантської еклезіології, яку відкидають усі Православні Церкви. Справді, якщо прийняти тезу декларації про містичну єдність Церкви, тоді втрачає сенс уся канонічна традиція Православ'я, головною метою якої є якраз збереження видимої єдності Церкви. Якби Православний світ застосовував цю тезу, у ньому б почався справжній хаос, коли кожна група могла б відколотися від Церковного Тіла на основі того, що вона начебто має містичне єднання з Христом. Впродовж усієї історії християнство стикалося із спокусою розділення єдиної Церкви на містичну та видиму, феноменологічну. Такий еклезіологічний дуалізм сповідали ще ранньохристиянські монтаністи, а у наш час - протестанти. Проте навіть серйозні протестантські рухи зараз усвідомлюють необхідність видимої єдності Церкви та активно шукають його, адже еклезіологчний дуалізм безпосередньо суперечить пункту Символу віри про єдину соборну Церкву. Навіть вони не зловживають словами Святого Письма про те, що Дух «дише де хоче» (одна з тез декларації). Адже справді, Дух дише там, де хоче Він Сам, а не церковні лідери, яким заманулось створити власну Церкву та «впустити в неї» Духа.

Теза про містичну єдність Церкви, яка протиставляється єдності видимій, проводиться й далі в тексті декларації. Цитую: «В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом. Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви, що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами». Між тим, стверджують автори декларації: «Приналежність Київського Патріархату визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Ісусом Христом через Апостолів всім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або іншим Патріархатом».

Тут знову змішуються два поняття: ідея «адміністративної єдності» підмінює собою ідею канонічного спілкування. Ідея «адміністративної єдності» більше нагадує латинське тлумачення єдності Церкви, яке передбачає, що Церкви знаходяться у єдності одна з одною, коли вони підпорядковуються римському єпископу. З точки ж зору православного канонічного права, що таке «адміністративна єдність», незрозуміло. Якщо йдеться про спільне адміністрування Церкви, то такої єдності між Помісними Православними Церквами не існує, бо кожна з них має власне адміністрування. У цьому й полягає сенс їх автокефальності чи автономності. У цьому сенсі й Українська Православна Церква не має «адміністративного підпорядкування Московському Патріарху», як стверджується в декларації, тому що повністю самостійна у справах адміністрування. При цьому слід пам'ятати, що автокефальний чи автономний статус тієї чи іншої Помісної Церкви аж ніяк не порушує єдності Церков, тому що ця єдність здійснюється на іншому рівні - саме на рівні спілкування у Таїнствах та молитві.

Щоб пояснити, що це означає, наведу прості приклади: коли канонічний єпископ або священик з України приїздить, скажімо, до Стамбулу, там він може служити лише з канонічним єпископом цієї країни. Він не може звершувати літургію з тими єпископами, які не мають канонічного спілкування з канонічними єпископами Вселенського Патріархату (наприклад, із так званими старостильниками або самопроголошеним ще у 20-і роки XX століття Турецьким патріархатом). Також, коли єпископ з Константинопольського Патріархату приїздить до України, він не може співслужити з тими єпископами, які не мають євхаристійного спілкування з рештою православного світу (наприклад, не може співслужити ні з ким з Київського патріархату, і такого випадку насправді жодного разу не було). Саме канонічне спілкування єпископів, духовенства та вірних, яке базується перш за все на спільній Євхаристії, є основою єдності Церкви, у тому числі належності Української Православної Церкви до Церкви Христової. Те, що Блаженніший Предстоятель цієї Церкви, коли їде, скажімо, до Єрусалиму, співслужить з Єрусалимським Патріархом, або коли до Києва приїздять Предстоятелі та представники усіх Помісних Церков та співслужать українським єпископам - ось основа входження Української Православної Церкви до повноти Православ'я та єдиного Тіла Христової Церкви. І Київський патріархат не є канонічним не через те, що він не має «адміністративної єдності» з Московським чи будь-яким іншим Патріархатом, а через те, що не має видимого спілкування з рештою канонічного православного світу.

Підсумовуючи, можна сказати, що текст декларації у її еклезіологічній частині ставить читача перед дилемою: або адміністративна єдність, яка проголошується поганою, або містична єдність, яка проголошується доброю. Проте це насправді вибір між двома неправославними еклезіологічними концепціями: одна за своєю суттю є католицькою, а інша - протестантською. І автори концепції віддають перевагу останній, відкидаючи православне вчення про видиму єдність Православних Церков, які можуть бути самостійні у самоврядуванні, але при цьому зберігати повноту спілкування у Христі та складати єдине Тіло Христове. З огляду на сказане повстає запитання, чи справді «Київський патріархат, - як стверджується у декларації, - визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви»?

Свящ. Сергій Говорун, доктор філософії,кандидат богослів'я