УКР РУС  


 Головна > Публікації > Місіонерське служіння  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 69 відвідувачів

Теги
вибори іконопис Доброчинність комуністи та Церква милосердя Священний Синод УПЦ українська християнська культура УГКЦ автокефалія Президент Віктор Ющенко Предстоятелі Помісних Церков церква та політика Католицька Церква забобони Мазепа Вселенський Патріархат УПЦ КП діаспора церква і суспільство секти церковна журналістика Ющенко шляхи єднання Голодомор молодь Церква і влада Патріарх Алексій II Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні краєзнавство Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі постать у Церкві монастирі та храми України конфлікти педагогіка Церква і медицина Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну






Рейтинг@Mail.ru






Пастирське служіння в місцях позбавлення волі



Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії
з Збройними Силами та іншими
військовими формуваннями України

«Виведи з темниці душу мою, щоб мені славити ім'я Твоє», - звертався в молитві до Бога цар і пророк Давид (Пс. 141,7). У цих словах викладена мета, досягти якої повинен прагнути кожен християнин, адже немає людини, яка б не вчинила гріх, через який втратила духовну свободу. Велика милість Божа полягає в тому, що зміни до кращого в суспільстві торкнулися і виправних установ: засуджений сьогодні може вільно молитися Богові, прилюдно виявляти свою віру, без перешкод спілкуватися зі священиком, брати участь у спільних богослужіннях, приймати святі Таїнства. Але дійти до свідомого поклоніння Богу в місцях позбавлення волі і відчути необхідність присутності живої діючої віри у житті за ґратами не так легко людині, в якої „вирує рій пристрастей".

Уперше опинившись у слідчому ізоляторі, майже кожен спочатку переживає шоковий стан, а через якийсь час приходить у себе. Позбавлення волі дає людині можливість і спонукає її замислитися про недавню ейфорію і безтурботність від дуже вільного і розгульного життя. Починається пошук причин, що привели за ґрати. Потрапивши в місця відбуття покарання, людина, як правило, зустрічається з брутальністю, жорстокістю, підлістю. Лише тоді, лише там дехто вперше замислюється про своє призначення в цьому світі, про сенс життя, про Бога і віру, про життя і смерть, про вчинений злочин і про покарання. Сповна відчувши свою безпорадність, страх перед майбутнім, відсутність опори у своєму нинішньому трагічному стані, хтось звертається до Бога, відкриває своє серце слову Божому. Саме так, через каяття, прислухаючись до голосу совісті, деякі засуджені повертаються до віри в Бога. І тут пастир повинен не лише подати рятівне коло - запропонувати короткі настанови і повчання у вірі, але і допомогти людині воцерковитися настільки, щоб вона могла у тюремних умовах зберегти віру.

Отут і потрібний священик саме як духівник, який зможе, з Божою допомогою, привести засудженого до усвідомлення своєї провини перед людиною, суспільством і Самим Богом; як духовний керівник, здатний підготувати ув'язненого до покаяння, прищепити йому навички розради і надії через віру, за допомогою молитви, читання Євангелія й інших духовних книг.

Хто знає це, той розуміє, що тюремне пастирство - це особливе служіння, і практика показує, що деякі священики не можуть тривалий час регулярно відвідувати місця позбавлення волі, тому що там потрібна жертовна любов, потрібні навички і знання специфіки даних установ. Місця відбування покарань потрібно опікувати не тільки духовно, але і матеріально (знаходити потрібні речі, купувати продукти), а для цього потрібно вміти працювати з благодійниками.

Священнослужителі повинні приходити у в'язницю за покликом серця. Давно минули ті часи, коли священика могли позбавити волі і відправити до таборів, колоній лише за його сумлінне служіння. Зараз наша місія полягає в тому, щоб підготувати майбутнього священика, пастиря Церкви, до служіння у в'язницях.

Термін «піклування» - це переклад слов'янського терміну «попечение», що, за словником В. Даля, містить у своєму корені дієслово «пектися», тобто горіти, означає горіння усередині серцевим вогнем постійної невгасимої любові про свою паству, про кожного її члена... Бути душепіклувальним - означає бути «для усіх усім» в ім'я Христове». Вираз «опікуватися кимось» - означає засмучуватися, журитися, мучитися, клопотати, піклуватися з ретельністю і старанністю.

Однак найголовнішим чинником в тюремному служінні є любов до людини, якій ти служиш. У цьому полягає особливість людської душі, і ця якість успадкована людиною від Отця Небесного. Наш обов'язок як священнослужителів полягає в тому, щоб, з Божою допомогою, врятувати душу людини, яка скоїла злочин, тобто, утримати засудженого від нової злої справи, викликати у нього каяття і прагнення до внутрішнього переродження - в цьому і полягає сама ідея пенітенціарності. Ми повинні нести до нашої пастви в місцях позбавлення волі непорушну істину: шлях до здобуття справжньої волі пролягає через знищення кайданів неправди навколо серця, через звільнення душі з в'язниці, полону гріха.

Знайомство з основами православної культури і духовності могло б багатьох утримати від моральних падінь, а отже, від суду і покарання. Святі отці залишили нам безцінний скарб у своїх працях: вони вдало, проникливо показали устрій людської душі і те, як у ній укорінюються добро або зло. Церковний письменник преподобний Іоанн Ліствичник так каже: «За визначенням розважливих отців, одне є прилог у думках, інше - сполучення, інше - приєднання (сосложеніє), інше - полон, ще інше - боротьба й інше - так звана пристрасть у душі.

Блаженні отці визначають, що «прилог» є просте слово, або образ будь-якого предмету, що виникає в розумі і вноситься у серце; а сполучення є співбесіда з цим образом за допомогою пристрасті або безпристрасно; приєднання ж є згода душі з помислом, який виник у свідомості і є з'єднаним з втіхою (задоволенням); полон є насильницьке і мимовільне захоплення серця, або тривале уявне поєднання з предметом, що руйнує наш добрий устрій; боротьбою називають рівність сил того, хто бореться і того, кого борять, де останній або перемагає, або буває переможений; пристрастю називають уже саму ваду, яка оселилася в душі людини і через навичку зробилася ніби природною її властивістю, так що душа вже довільно і сама собою її прагне" (15, 73).

Саме так, крок за кроком, через усе більш нав'язливу проповідь, а точніше, пропаганду насильства, уседозволеності, розпусти, через небезпечну проповідь досягнення задоволення і насолоди будь-якою ціною як головного сенсу життя людини в цьому світі, у повсякденний побут громадян, особливо молоді, входить наркоманія, пияцтво, злочини. Тому, якщо ми хочемо зробити наше життя більш порядним, гідним людини і відповідним моральному закону, ми повинні, у першу чергу, звернути увагу не на наслідки, а на викорінювання причин, що їх породжують, тобто домагатися припинення руйнування моральних засад і традицій у нашому суспільстві.

Таким чином, говорячи про пріоритети місії Церкви в місцях позбавлення волі, можна виділити наступні параграфи:

Тюремну місію не можна осмислювати лише в соціальному аспекті, тому що вона має переважно духовний характер. Метою тюремної місії є порятунок душі людини. Матеріальна ж турбота про засуджених не розглядається як самоціль, а має сенс лише тоді, коли вона служить головній меті.

Тюремна місія була присутня в житті Церкви з моменту її заснування. Вона освячена прикладом святих апостолів, мучеників і перших християн. Святі подвижники, аскети, християни різних часів, благочестиві царі і миряни не були байдужими у справі служіння засудженим. Співчутливим, жалісливим ставленням до засуджених і виявом  християнської любові християни спонукували їх залишити свої беззаконня. З розбійників ті ставали святими - про це залишилися агіографічні свідчення.

Можливість сповідувати віру людиною на волі й у місцях її позбавлення є різною. Засуджений не може повноцінно, без сприяння держави, без створення певних умов, проводити своє релігійне життя. Адже він обмежений режимом закладу і не має можливості як звичайні віруючі громадяни вільно піти в храм, купити духовну літературу, придбати ікони тощо. Закон у даному випадку зобов'язує державу піклуватися про створення сприятливих умов для задоволення релігійних потреб засуджених. Священнослужитель, який несе тюремне служіння, повинний обов'язково знати свої права і можливості пастирської діяльності в місцях позбавлення волі. Подібні знання допоможуть перебороти перешкоди, що зустрічаються, у служінні священика в колонії, тюрмі.

Діяльність Синодального військового відділу свідчить про те, що духовно-пастирська робота у пенітенціарних установах носить масштабний характер і має потребу в координації пастирських зусиль у цьому служінні. На місцях цю роботу виконують єпархіальні відділи, що відповідають за зв'язки з Держдепартаментом з питань виконання покарань. Зростає кількість храмів, каплиць і молитовних кімнат. Підвищується інтерес до віри, до православ'я як засуджених, так і працівників пенітенціарних установ. Дуже важливо, щоб ті ув'язнені, які допомагають у роботі священика, самі ставали прикладом покаяння. Відомі й такі випадки, коли, проповідуючи Христа, засуджений продовжував курити, нецензурно лаятися, виявляв брутальність, нелюбов до ближнього, тобто залишався таким, яким був раніше. Така проповідь може мати зворотний ефект.

Одночасно повинна вестися робота і зі співробітниками установи. Людина, яка 12 годин відпрацювала у зоні, отримавши негативний заряд, у такому стані приходить додому, унаслідок чого нерідко виникають певні проблеми у його родині. Крім того, працівники Департаменту, як і засуджені, мають потребу у слові Божому.

Найважчою категорією в справі воцерковлення засуджених є жінки, особливо, неповнолітні. Це обумовлено їхніми душевними психологічними особливостями, насамперед, швидкою мінливістю поглядів і вражень на події, що відбуваються, поверхневим мисленням і бездумним слідуванням хибним ідеалам. Більше сприймають Євангельську проповідь ті, що вперше потрапили в місця позбавлення волі, зокрема в період перебування їх під слідством в ізоляторі. Реабілітаційними проектами повинна займатися, у першу чергу, держава у співпраці з Церквою, тому що остання не має для цього матеріальних ресурсів.

 Не кожен священик здатний здійснювати духовно-пастирське служіння в місцях позбавлення волі, адже для цього потрібно:
- покликання;
- співчутлива любов;
- віра у виправлення злочинця;
- поступливість і поблажливість;
- щирість, сердечність, доброзичливість;
- життєвий досвід.

У наші дні як ніколи раніше перед Православною Церквою стоїть надзвичайно важливе завдання у сфері місіонерського служіння серед усіх прошарків сучасного суспільства, особливо серед тих, хто з різних причин потрапив до місць позбавлення волі. Пам'ятайте в'язнів, як би і ви з ними були в узах (Євр. 13, 3), - говорить апостол Павло. Допомогти невіруючому в Бога засудженому до позбавлення волі стати православним християнином - справа непроста і потребує від тюремного священика постійної, наполегливої і терпеливої роботи.

Росте злочинність, а за нею і число засуджених, тому служіння Церкви у в'язницях сьогодні є вкрай актуальним завданням. На ювілейному Православному Архієрейському Соборі 2000 року було прийнято концепцію соціального служіння, в якій, зокрема, зазначено, що: "Їх (злочинців) біль є болем усієї Матері Церкви, яка радіє радістю Небесною і про одного грішника розкаяного" (Лк. 15, 10). Відродження духовно-пастирського піклування про засуджених стає найважливішим напрямком пастирської і місіонерської справи, що має потребу в підтримці і розвитку".

Тому сьогодні у духовних навчальних закладах УПЦ потрібно ввести програму з азів тюремного служіння, адже у духовних семінаріях немає навіть початкового курсу, не кажучи вже про повний спецкурс пастирського піклування і місіонерства в місцях позбавлення волі. Ми переконані, що майбутній священик повинен ще у період навчання отримати певні навички тюремного пастирського служіння.

Семінар-нарада священиків,
що звершують пастирське служіння у місцях позбавлення волі
(м. Київ, 7-8 червня 2006 року)