УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 71 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков Вселенський Патріархат церква та політика Церква і влада вибори українська християнська культура УГКЦ секти УПЦ КП комуністи та Церква монастирі та храми України автокефалія милосердя Києво-Печерська Лавра іконопис Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II церковна журналістика Доброчинність 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і політика Мазепа молодь розкол в Україні церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство шляхи єднання Церква і медицина Католицька Церква Голодомор Археологія та реставрація діаспора забобони Президент Віктор Ющенко педагогіка конфлікти постать у Церкві






Рейтинг@Mail.ru






МОНІТОРИНГ ЗМІ: «А церква наша стоїть... До 100-річчя освячення київського Свято-Покровського храму на Пріорці»



Джерело: «Дзеркало тижня».

Юрій Крот

Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Ще у XVIII столітті, коли Пріорка була навіть не передмістям Києва, а всього-на-всього приміською слободою, тут стояла дерев’яна Дмитрівська церква. 1791 року її розібрали, а 1795-го «тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка» побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА).

Жителів на Пріорці в той час було мало. Як розповідається у згаданій відомості, парафія складалася зі 151 з половиною двору, жителів чоловічої статі — 605, жіночої — 703. Однак час минав, Київ, який став «цукровою столицею Європи», ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. До початку ХХ століття населення її порівняно з 1833 роком зросло більш ніж удесятеро. Виникла потреба в новому храмі. Знову парафіяни розібрали церкву і 9 жовтня (26 вересня за ст. ст.) 1902 року заклали нову будівлю. Освячення збудованого храму відбулося 16 вересня (3-го за ст. ст.) 1906 року.

Цікаво, що в царській Росії, де православ’я було єдиною державною релігією, більшість церков будували не казенним коштом, а за рахунок пожертвувань дворянства, духівництва, осіб купецького стану і простих міщан-парафіян. «Загальна сума витрат на будівництво церкви склала 57 тис. карбованців сріблом, більшу частину з яких становлять пожертвування духовних осіб, київського купецтва і пріорських парафіян», — писав панотець Платон Контраневич («Свято-Приорская Св.Покровская церковь и ее прихожане») 1911 року. Для порівняння: платня київського священика на той час становила близько 400 руб., псаломщика — близько 100 руб. на рік.

Свідки, зокрема той-таки Платон Контраневич, підмічають глибоку релігійність тодішніх жителів передмістя: «У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву... Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій».

Дуже дбайливо ставилися в той час і до будівельного матеріалу. Вважалося, що святиня не підлягає нарузі, а тому максимум із того, що залишилося від старої церковної споруди, було використано при будівництві нової. З розібраного храму були взяті дзвони, іконостас, жертовники, горішнє місце і все церковне начиння.

Збереглися написані 1953 року спогади бухгалтера церкви Володимира Бендика, сина Ісидора Бендика, церковного старости часів будівництва храму. Відповідно до цього документа, стару дерев’яну Покровську церкву було розібрано, і на тому місці, де стояв престол, споруджено невеличкий пам’ятник, обнесений «залізною гарною огорожею». З матеріалу розібраної споруди церкви було зведено «два гарні будинки. Один із них орендується церковною радою, і в ньому мешкає церковний причт і служителі церкви». Будинок цей уцілів до наших днів.

Будинок церкви практично повністю зберігся. У храмі було поставлено три престоли: головний — на честь Покрова Пресвятої Богородиці, у північному бічному вівтарі — в ім’я Св. Миколи Чудотворця, у південному — в ім’я Св. Великомучеників Георгія Побідоносця і Дмитра Солунського. Споруда церкви – на п’ять бань; у західній частині – дзвіниця, також увінчана банею.

Як без Божого зволення, так і без докладання людських рук не будується церква. Особи духовного звання кажуть про це велемовно і, може, навіть дещо піднесено. «Тільки з такою небесною поміччю можна було закінчити цю справу, розпочату з дуже малими коштами, — каже п. Платон Контраневич. — Хто дав нам ці кошти? Люди. Звісно, люди. Але ними керувала рука Божественного Промислу, але їх спонукала до жертв на святу справу Цариця Небесна, але їх підбадьорювали й підтримували Св.Св.Великі Подвижники Печерські — Антоній і Феодосій. Парафіяни місцеві — всі люди бідні, для них дуже важко жертвувати великі суми; жертвували карбованці, копійки, і з цих незначних, але ревно жертвуваних лепт збиралися десятки тисяч карбованців із благословення Божого та Цариці Небесної». Миряни, зокрема В.Бендик, оповідають скромніше: «...у той час на околицях міста було дуже мало брукованих доріг, транспорт був виключно гужовий, а часом за відсутністю останнього його роль виконували люди... Води біля церкви не було. Водосвяття в дванадесяті свята проводилося далеко від церкви, на відстані чверті і до півтора кілометра. Під час будівництва вода підносилася на плечах охочими допомогти парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра... На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди своїми руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту — ось яка важка була праця». А самі парафіяни казали про свою роботу і зовсім просто. Збереглися спогади онуків Мартина і Пантелеймона Закревських, будівельників храму: «Вони везли кіньми цеглу, і в дорозі їх застав сильний дощ і град. Вони обидва застудилися й померли. Мартин залишив четверо дітей, Пантелеймон — п’ятеро. А церква наша стоїть». Скільки всього в цих простих словах: і тихої скорботи про втрату годувальників, і світлої радості про те, що справа їхніх рук — церква — стоїть і після смерті своїх будівників.

Церква і справді вистояла у важкі й іноді страшні роки боротьби з «релігійним дурманом». Як уже мовилося, будинок храму дійшов до наших днів практично без перебудов і переробок. Мало того, за все ХХ століття церква жодного разу не була зруйнована, попри те що біля її стін вирували пожежі революції і двох найжорстокіших війн. Божу службу ж у храмі не правили за минулі 100 років лише три роки. Парафіянка Ганна Венгель згадує, що в лютому 1938 р. храм закрили, а в його будинку влаштували овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 р. — і відтоді не закривалася до сьогодні. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено — за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі храму й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля храму Тимофія Коваля. Ще одна цікава деталь: іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.

Однак свідчень про те, як і чим жили церква та парафіяни в роки радянської влади, зі зрозумілих причин, дуже мало. Відомо, приміром, що 1922 року при церкві утворилося сестринство. До нього, за спогадами сучасників, входили Надія Дорошенко (вівтарниця), Наталя Кіхно, Пелагея Нетецька, ще кілька жінок. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в’язницях. 1945 року на пожертви (можете уявити собі, які великі могли бути пожертви в рік закінчення війни!) у вівтарі встановили новий жертовник... В.Бендик згадує, що виготовлений він, головним чином, «стараннями церковного старости Сергія Корнійовича Чернявського, скарбника Іульянії Антонівни Хощевської, а також Івана Петровича Зарубіна». 1953 року в храмі зробили капітальний ремонт.

Після радянських років багато чого змінилося. Пішла в минуле одноповерхова Пріорка, на її місці з’явився Мостицький житловий масив, а за ним — масив Виноградар. Покровська церква — єдина в цьому районі Києва, і тому в храмі завжди велелюдно. Окрім місцевих жителів, як каже настоятель церкви протоієрей Борис Удовенко, їдуть і люди, які отримали після знесення Пріорки квартири в інших районах міста. До 100-річчя з дня освячення храму наново перекрито головну баню церкви (благодійники пожертвували 56 тисяч гривень).

І тече далі «житіє тихе» під церковними стінами, і береже вірних своїх Богородиця під святим Своїм Покровом...


Автор дякує священикові церкви протоієрею Леоніду КУЗНЄЦОВУ за надані матеріали