УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 61 відвідувачів

Теги
вибори 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП шляхи єднання Церква і медицина діаспора Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков забобони Києво-Печерська Лавра милосердя іконопис Президент Віктор Ющенко УГКЦ церква та політика комуністи та Церква українська християнська культура Патріарх Алексій II Доброчинність Митрополит Володимир (Сабодан) Ющенко церква і суспільство Приїзд Патріарха Кирила в Україну краєзнавство розкол в Україні Голодомор Мазепа молодь педагогіка секти Католицька Церква автокефалія церковна журналістика Церква і політика конфлікти постать у Церкві Церква і влада монастирі та храми України Археологія та реставрація Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Петро Арсенич: Засіваю вам золотою пшеницею української ниви на життя щасливе!..

 

«Галичина» (Івано-Франківськ), Богдан Вівчар, 5 січня 2007

У перебігу Різдвяно-Новорічних свят ми ніби повертаємось у прадавні часи до своїх первнів, скроплюємо душі й омолоджуємо серця джерельною водою дохристиянських і перших християнських віків. З нами відбувається щось незбагненне. і хлопці-зірвиголови, і скромні дівчатка, і солідні мужі вдягаються у вивернуті назовні вовною кожухи, у всіляку іншу колоритну одіж та йдуть колядувати, звеселюючи і себе, і близьку та далеку родину, й усю громаду. Але попри всю, здавалося б, суцільну самодіяльність та імпровізацію новорічно-різдвяні дійства були чітко врегульовані традиціями того чи іншого регіону. і навіть агресивні дії радянсько-комуністичної ідеології не могли порушити і знищити різдвяних обрядів. Про це розмова нашого кореспондента з головою обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» краєзнавцем Петром АРСЕНИЧЕМ.
- Дійсно, наші колядки, віншування, щедрівки сягають прадавніх дохристиянських часів, бо й справді не могла Церква, скажімо, впроваджувати якісь перевтілення людини віруючої в козу чи в якісь чудиська. Зрештою, можна ствердити, що колядки - це народне творіння християнської доби, з легким напливом прадавніх звичаїв, а ось Меланка практично перенесена з тих доісторичних первнів, яку народною фантазією органічно вплетено в нове буття українського народу.
- І така історична тяглість наших звичаїв і обрядів, напевно, і уберегла їх у часи радянщини...
- Безперечно, якщо вже християнство увібрало в себе традиції і звичаї язичництва, то і радянська комуноідеологія не змогла знищити їх. І тоді радянські ідеологи взялися за пристосування давніх традицій і звичаїв до часу. З'явились перероблені на новий лад колядки, сценарії проведення Меланки, Масниць, утворювались навіть фольклорні колективи, які в своєму репертуарі мали такі «номери».
- Але справа не пішла.
- Так, і я пам'ятаю часи, коли нас, музейних працівників, та й не тільки, на Різдво, Великдень посилали в села для контролю за культурно-масовими заходами у ці дні. Я, правда, своїм працівникам давав завдання записувати колядки, віншування, щедрівки від старих людей, записувати «репертуар» вертепників, аби не загубились народні перли цих народно-релігійних циклів.
- Знаєте, Петре Івановичу, в мене склалося враження, що тоді, під пресом радянської ідеологічної машини, люди якось активніше відстоювали і самі звичаї, і їх чистоту.
- Може й так. З яким натхненням колядували, скільки ватаг колядників збиралось... Тепер же, коли все дозволено, видається, ми душевно розлінились.
- До речі, які коляди співають у наших селах?
- У Красноїллі я зауважив, що так окрім церковних коляд співають суто народні, які закінчуються побажаннями доброго врожаю, ведення господарства, аби «корови отелилися, а овечки окотилися». У хаті колядники прославляють красу жінки: «Ох ясна-красна на небі зірка, але найкраща в Івана жінка, і красовита, і гордовита, по двору ходить, як місяць сходить. А в хату зайде, наче зоря зійде. А заговорить, як дзвін задзвонить, а засміється - сад-виноград в'ється...» А якщо в сім'ї була дівчина, то її порівнювали з яблунькою, яка вродила червоні яблука. І вона має ті яблука зірвати і татові, мамі, братові, сестричці чи милому дати. Якщо ж у сім'ї був хлопець, то оспівується його відвага, сила, мужність: «Іванко сивим конем грає, турків-татарів рубає...» Якщо ж у хаті хтось недавно помер, то була й сумна коляда. А по ній запрошували колядників до столу і гостили. Опісля береза, який керував ватагою, давав команду: «Панове коляднички, зніміть шапочки, обдарував нас цей рречний разда грошима, ми йому дякуємо віршьима». І знову висловлювались побажання всіляких гараздів.
- Пане Петре, в окремих регіонах і насамперед на Гуцульщині у колядниках побутово-звичаєва тематика ніби затінює релігійну...
- Це залишок тих дохристиянських впливів. Нагадаю, свого часу, коли Григорій Хомишин став Станіславським єпископом, він навіть видав пастирський лист, яким забороняв отакі коляди і зобов'язував співати суто церковні. Тоді гуцули запротестували: коли будете нам забороняти колядувати по-старосвітськи, то не будемо колядувати на церкву. І на Гуцульщині, і на Бойківщині співають і церковні, і, я б сказав, народні коляди, особливо щедрівки.
- Гуртування ватаги, створення вертепу потребувало певного організаційного начала.
- Ним були Церква і «Просвіта» від часу свого створення, які були і залишилися осереддям духовного життя. Колядували на Церкву, на побудову Народного дому, на «Рідну школу»...
- А новорічні щедрівки мають свою особливість?
- Так, у вечір на 14 січня переважно організовували Меланку з різними дійовими особами: Дідом, Бабою, Циганом і Циганкою, Ведмедем, Жидом, який уособлював гендлярство, Шандарем... А сьогодні персонажів побільшало. У Вербіжі, Печеніжині Коломийського району я зустрічав Меланку з-понад як 50 осіб. Учасники дійства зичать господарям щастя, достатку, здоров'я, порівнюють господарів з ясним сонцем, красним місяцем, золотими зірками...
- А чи є різниця між обрядами в різних регіонах нашого краю?
- Є, але невелика, що доводить: всі походимо з одного кореня. Скажімо, в горах практично не займаються хліборобством, та всюди бажають доброго врожаю, золотої пшенички, що свідчить, що гори заселяли вихідці з низин, які привносили сюди свої обряди й пісні. На Покутті побутує звичай: посівають хлопчики, які з рукавички виймають не лише зерно, а й символічні фігурки домашніх тварин, молодих пар, діточок, що мало б стати реальністю в новім році. Але ці оригінальні обряди затирає час, а тому їх потрібно зберігати, продовжувати у наших спадкоємцях. Отож засіваю всім просвітянам, галичанам золотою пшеницею української ниви на щасливе життя, на всілякі гаразди.

УВАГА! Редакція "Православ'я в Україні" залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, які оприлюднюються у розділі "Моніторинг ЗМІ". Статті публікуються в редакції першоджерела.