УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 213 відвідувачів

Теги
церква та політика секти краєзнавство вибори 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ Археологія та реставрація Патріарх Алексій II Вселенський Патріархат забобони Предстоятелі Помісних Церков комуністи та Церква іконопис шляхи єднання Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Католицька Церква церковна журналістика Церква і влада Президент Віктор Ющенко монастирі та храми України розкол в Україні педагогіка українська християнська культура Церква і медицина автокефалія милосердя Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа Голодомор постать у Церкві УГКЦ церква і суспільство Доброчинність конфлікти діаспора Києво-Печерська Лавра УПЦ КП молодь Церква і політика






Рейтинг@Mail.ru






«Галичина» (Івано-Франківськ): Петро Арсенич: Засіваю вам золотою пшеницею української ниви на життя щасливе!..

 

«Галичина» (Івано-Франківськ), Богдан Вівчар, 5 січня 2007

У перебігу Різдвяно-Новорічних свят ми ніби повертаємось у прадавні часи до своїх первнів, скроплюємо душі й омолоджуємо серця джерельною водою дохристиянських і перших християнських віків. З нами відбувається щось незбагненне. і хлопці-зірвиголови, і скромні дівчатка, і солідні мужі вдягаються у вивернуті назовні вовною кожухи, у всіляку іншу колоритну одіж та йдуть колядувати, звеселюючи і себе, і близьку та далеку родину, й усю громаду. Але попри всю, здавалося б, суцільну самодіяльність та імпровізацію новорічно-різдвяні дійства були чітко врегульовані традиціями того чи іншого регіону. і навіть агресивні дії радянсько-комуністичної ідеології не могли порушити і знищити різдвяних обрядів. Про це розмова нашого кореспондента з головою обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» краєзнавцем Петром АРСЕНИЧЕМ.
- Дійсно, наші колядки, віншування, щедрівки сягають прадавніх дохристиянських часів, бо й справді не могла Церква, скажімо, впроваджувати якісь перевтілення людини віруючої в козу чи в якісь чудиська. Зрештою, можна ствердити, що колядки - це народне творіння християнської доби, з легким напливом прадавніх звичаїв, а ось Меланка практично перенесена з тих доісторичних первнів, яку народною фантазією органічно вплетено в нове буття українського народу.
- І така історична тяглість наших звичаїв і обрядів, напевно, і уберегла їх у часи радянщини...
- Безперечно, якщо вже християнство увібрало в себе традиції і звичаї язичництва, то і радянська комуноідеологія не змогла знищити їх. І тоді радянські ідеологи взялися за пристосування давніх традицій і звичаїв до часу. З'явились перероблені на новий лад колядки, сценарії проведення Меланки, Масниць, утворювались навіть фольклорні колективи, які в своєму репертуарі мали такі «номери».
- Але справа не пішла.
- Так, і я пам'ятаю часи, коли нас, музейних працівників, та й не тільки, на Різдво, Великдень посилали в села для контролю за культурно-масовими заходами у ці дні. Я, правда, своїм працівникам давав завдання записувати колядки, віншування, щедрівки від старих людей, записувати «репертуар» вертепників, аби не загубились народні перли цих народно-релігійних циклів.
- Знаєте, Петре Івановичу, в мене склалося враження, що тоді, під пресом радянської ідеологічної машини, люди якось активніше відстоювали і самі звичаї, і їх чистоту.
- Може й так. З яким натхненням колядували, скільки ватаг колядників збиралось... Тепер же, коли все дозволено, видається, ми душевно розлінились.
- До речі, які коляди співають у наших селах?
- У Красноїллі я зауважив, що так окрім церковних коляд співають суто народні, які закінчуються побажаннями доброго врожаю, ведення господарства, аби «корови отелилися, а овечки окотилися». У хаті колядники прославляють красу жінки: «Ох ясна-красна на небі зірка, але найкраща в Івана жінка, і красовита, і гордовита, по двору ходить, як місяць сходить. А в хату зайде, наче зоря зійде. А заговорить, як дзвін задзвонить, а засміється - сад-виноград в'ється...» А якщо в сім'ї була дівчина, то її порівнювали з яблунькою, яка вродила червоні яблука. І вона має ті яблука зірвати і татові, мамі, братові, сестричці чи милому дати. Якщо ж у сім'ї був хлопець, то оспівується його відвага, сила, мужність: «Іванко сивим конем грає, турків-татарів рубає...» Якщо ж у хаті хтось недавно помер, то була й сумна коляда. А по ній запрошували колядників до столу і гостили. Опісля береза, який керував ватагою, давав команду: «Панове коляднички, зніміть шапочки, обдарував нас цей рречний разда грошима, ми йому дякуємо віршьима». І знову висловлювались побажання всіляких гараздів.
- Пане Петре, в окремих регіонах і насамперед на Гуцульщині у колядниках побутово-звичаєва тематика ніби затінює релігійну...
- Це залишок тих дохристиянських впливів. Нагадаю, свого часу, коли Григорій Хомишин став Станіславським єпископом, він навіть видав пастирський лист, яким забороняв отакі коляди і зобов'язував співати суто церковні. Тоді гуцули запротестували: коли будете нам забороняти колядувати по-старосвітськи, то не будемо колядувати на церкву. І на Гуцульщині, і на Бойківщині співають і церковні, і, я б сказав, народні коляди, особливо щедрівки.
- Гуртування ватаги, створення вертепу потребувало певного організаційного начала.
- Ним були Церква і «Просвіта» від часу свого створення, які були і залишилися осереддям духовного життя. Колядували на Церкву, на побудову Народного дому, на «Рідну школу»...
- А новорічні щедрівки мають свою особливість?
- Так, у вечір на 14 січня переважно організовували Меланку з різними дійовими особами: Дідом, Бабою, Циганом і Циганкою, Ведмедем, Жидом, який уособлював гендлярство, Шандарем... А сьогодні персонажів побільшало. У Вербіжі, Печеніжині Коломийського району я зустрічав Меланку з-понад як 50 осіб. Учасники дійства зичать господарям щастя, достатку, здоров'я, порівнюють господарів з ясним сонцем, красним місяцем, золотими зірками...
- А чи є різниця між обрядами в різних регіонах нашого краю?
- Є, але невелика, що доводить: всі походимо з одного кореня. Скажімо, в горах практично не займаються хліборобством, та всюди бажають доброго врожаю, золотої пшенички, що свідчить, що гори заселяли вихідці з низин, які привносили сюди свої обряди й пісні. На Покутті побутує звичай: посівають хлопчики, які з рукавички виймають не лише зерно, а й символічні фігурки домашніх тварин, молодих пар, діточок, що мало б стати реальністю в новім році. Але ці оригінальні обряди затирає час, а тому їх потрібно зберігати, продовжувати у наших спадкоємцях. Отож засіваю всім просвітянам, галичанам золотою пшеницею української ниви на щасливе життя, на всілякі гаразди.

УВАГА! Редакція "Православ'я в Україні" залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, які оприлюднюються у розділі "Моніторинг ЗМІ". Статті публікуються в редакції першоджерела.