«Галичина» (Івано-Франківськ): Петро Арсенич: Засіваю вам золотою пшеницею української ниви на життя щасливе!..
«Галичина» (Івано-Франківськ), Богдан Вівчар, 5 січня 2007 У перебігу Різдвяно-Новорічних свят ми ніби повертаємось у прадавні часи до своїх первнів, скроплюємо душі й омолоджуємо серця джерельною водою дохристиянських і перших християнських віків. З нами відбувається щось незбагненне. і хлопці-зірвиголови, і скромні дівчатка, і солідні мужі вдягаються у вивернуті назовні вовною кожухи, у всіляку іншу колоритну одіж та йдуть колядувати, звеселюючи і себе, і близьку та далеку родину, й усю громаду. Але попри всю, здавалося б, суцільну самодіяльність та імпровізацію новорічно-різдвяні дійства були чітко врегульовані традиціями того чи іншого регіону. і навіть агресивні дії радянсько-комуністичної ідеології не могли порушити і знищити різдвяних обрядів. Про це розмова нашого кореспондента з головою обласного об'єднання ВУТ «Просвіта» краєзнавцем Петром АРСЕНИЧЕМ. - Дійсно, наші колядки, віншування, щедрівки сягають прадавніх дохристиянських часів, бо й справді не могла Церква, скажімо, впроваджувати якісь перевтілення людини віруючої в козу чи в якісь чудиська. Зрештою, можна ствердити, що колядки - це народне творіння християнської доби, з легким напливом прадавніх звичаїв, а ось Меланка практично перенесена з тих доісторичних первнів, яку народною фантазією органічно вплетено в нове буття українського народу. - І така історична тяглість наших звичаїв і обрядів, напевно, і уберегла їх у часи радянщини... - Безперечно, якщо вже християнство увібрало в себе традиції і звичаї язичництва, то і радянська комуноідеологія не змогла знищити їх. І тоді радянські ідеологи взялися за пристосування давніх традицій і звичаїв до часу. З'явились перероблені на новий лад колядки, сценарії проведення Меланки, Масниць, утворювались навіть фольклорні колективи, які в своєму репертуарі мали такі «номери». - Але справа не пішла. - Так, і я пам'ятаю часи, коли нас, музейних працівників, та й не тільки, на Різдво, Великдень посилали в села для контролю за культурно-масовими заходами у ці дні. Я, правда, своїм працівникам давав завдання записувати колядки, віншування, щедрівки від старих людей, записувати «репертуар» вертепників, аби не загубились народні перли цих народно-релігійних циклів. - Знаєте, Петре Івановичу, в мене склалося враження, що тоді, під пресом радянської ідеологічної машини, люди якось активніше відстоювали і самі звичаї, і їх чистоту. - Може й так. З яким натхненням колядували, скільки ватаг колядників збиралось... Тепер же, коли все дозволено, видається, ми душевно розлінились. - До речі, які коляди співають у наших селах? - У Красноїллі я зауважив, що так окрім церковних коляд співають суто народні, які закінчуються побажаннями доброго врожаю, ведення господарства, аби «корови отелилися, а овечки окотилися». У хаті колядники прославляють красу жінки: «Ох ясна-красна на небі зірка, але найкраща в Івана жінка, і красовита, і гордовита, по двору ходить, як місяць сходить. А в хату зайде, наче зоря зійде. А заговорить, як дзвін задзвонить, а засміється - сад-виноград в'ється...» А якщо в сім'ї була дівчина, то її порівнювали з яблунькою, яка вродила червоні яблука. І вона має ті яблука зірвати і татові, мамі, братові, сестричці чи милому дати. Якщо ж у сім'ї був хлопець, то оспівується його відвага, сила, мужність: «Іванко сивим конем грає, турків-татарів рубає...» Якщо ж у хаті хтось недавно помер, то була й сумна коляда. А по ній запрошували колядників до столу і гостили. Опісля береза, який керував ватагою, давав команду: «Панове коляднички, зніміть шапочки, обдарував нас цей рречний разда грошима, ми йому дякуємо віршьима». І знову висловлювались побажання всіляких гараздів. - Пане Петре, в окремих регіонах і насамперед на Гуцульщині у колядниках побутово-звичаєва тематика ніби затінює релігійну... - Це залишок тих дохристиянських впливів. Нагадаю, свого часу, коли Григорій Хомишин став Станіславським єпископом, він навіть видав пастирський лист, яким забороняв отакі коляди і зобов'язував співати суто церковні. Тоді гуцули запротестували: коли будете нам забороняти колядувати по-старосвітськи, то не будемо колядувати на церкву. І на Гуцульщині, і на Бойківщині співають і церковні, і, я б сказав, народні коляди, особливо щедрівки. - Гуртування ватаги, створення вертепу потребувало певного організаційного начала. - Ним були Церква і «Просвіта» від часу свого створення, які були і залишилися осереддям духовного життя. Колядували на Церкву, на побудову Народного дому, на «Рідну школу»... - А новорічні щедрівки мають свою особливість? - Так, у вечір на 14 січня переважно організовували Меланку з різними дійовими особами: Дідом, Бабою, Циганом і Циганкою, Ведмедем, Жидом, який уособлював гендлярство, Шандарем... А сьогодні персонажів побільшало. У Вербіжі, Печеніжині Коломийського району я зустрічав Меланку з-понад як 50 осіб. Учасники дійства зичать господарям щастя, достатку, здоров'я, порівнюють господарів з ясним сонцем, красним місяцем, золотими зірками... - А чи є різниця між обрядами в різних регіонах нашого краю? - Є, але невелика, що доводить: всі походимо з одного кореня. Скажімо, в горах практично не займаються хліборобством, та всюди бажають доброго врожаю, золотої пшенички, що свідчить, що гори заселяли вихідці з низин, які привносили сюди свої обряди й пісні. На Покутті побутує звичай: посівають хлопчики, які з рукавички виймають не лише зерно, а й символічні фігурки домашніх тварин, молодих пар, діточок, що мало б стати реальністю в новім році. Але ці оригінальні обряди затирає час, а тому їх потрібно зберігати, продовжувати у наших спадкоємцях. Отож засіваю всім просвітянам, галичанам золотою пшеницею української ниви на щасливе життя, на всілякі гаразди. УВАГА! Редакція "Православ'я в Україні" залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, які оприлюднюються у розділі "Моніторинг ЗМІ". Статті публікуються в редакції першоджерела.
 |  | |
|
|
print version