УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 44 відвідувачів

Теги
Археологія та реставрація Доброчинність комуністи та Церква вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Католицька Церква забобони Предстоятелі Помісних Церков Ющенко УПЦ КП монастирі та храми України діаспора церква та політика Священний Синод УПЦ Вселенський Патріархат секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну постать у Церкві автокефалія Голодомор українська християнська культура Патріарх Алексій II Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада педагогіка шляхи єднання конфлікти розкол в Україні милосердя Президент Віктор Ющенко молодь церква і суспільство іконопис Києво-Печерська Лавра Церква і політика Церква і медицина краєзнавство УГКЦ церковна журналістика






Рейтинг@Mail.ru






«ProUA.com» (Україна): Собор доби межичасся

 

«ProUA.com» (Україна), Василь Стодоля, 06 лютого 2007

30 із 44 єпископів УПЦ МП не проти Помісної Церкви.

24 січня ц.р. у Києво-Печерській Лаврі відбувся розширений Архиєрейський собор УПЦ Московського Патріярхату. Того ж дня мало місце й засідання Священного Синоду УПЦ Московського Патріярхату. Формальною темою цих заходів стала підготовка до «ювілейних заходів, присвячених 15-річчю Архієрейського Харківського Собору», який в 1992 р. провела та частина УПЦ, що зберегла вірність Москві та обрала нового предстоятеля - Митрополита Володимира Сабодана. Але насправді останній січневий Собор архиєреїв УПЦ мав, окрім утвердження «проектів урочистих заходів», й іншу, не менш важливу мету. Йдеться про обговорення проблеми Помісності та ініціативи Президента України В.А.Ющенка щодо створення двосторонньої Богословської комісії між УПЦ Московського Патріярхату та УПЦ Київського Патріярхату.

Митрополит Володимир - досвідчений церковний лідер, що добре розуміється на тому, як саме влаштована РПЦ і яким саме чином приймаються у ній усі стратегічні рішення. Подейкують, що будучи людиною української культури та симпатій, нинішній предстоятель УПЦ МП хотів би лишити своєму спадкоємцеві єдину Православну Церкву, яка б мала рівноправний статус з іншими Помісними Церквами світу. Але він, навчений гірким досвідом свого попередника, прагне зробити це так, щоб не розколоти Церкву, яку очолює.

Митрополит Одеський Агатангел, митрополит Донецький Іларіон, намісник Києво-Печерської Лаври архиєпископ Павло, митрополит Чернівецький Онуфрій, архиєпископ Тульчинський Йонафан - всі ці єрархи сьогодні фактично не контролюються Предстоятелем та є головними противниками ідеї Помісности.

Дехто з них (наприклад, митрополити Агафангел й Онуфрій, архиєпископ Йонафан) є переконаними ідейними противниками автокефалії. Інші більш схожі на пристосуванців, які раніше на Соборах УПЦ МП постійно порушували питання про незалежність, а зараз поступово переорієнтовуються на проросійські кошти та ідеї.

Скільки єрархів висловилися на Соборі за Помісність? Це - «церковна таємниця». Однак, подейкують, що 14 єпископів віддали свої голоси «проти» незалежности УПЦ МП. Згодьтеся, якщо згадати, що загальна кількість єпископату складає 44 особи, то це не найгірший результат. Звичайно, ми ще не знаємо скільки владик мудро «утрималися» від того, щоб «засвітити» свої погляди... Але якщо галичанин та побутовий український націоналіст митрополит Іларіон Шукало голосує «проти» у компанії з таким самим «побутовим націоналістом» лаврським архиєпископом Павлом, то партії єдности трьох «братських народів» теж не позаздриш. Як кажуть, ніж мати таких союзників, краще взагалі їх не мати. Принаймні, тоді можна бути упевненим, що ножа в спину тобі встромить справжній ворог, а не удаваний друг.

Чи можна приймати якісь рішення, коли довкола твоєї резиденції з гаслами «Ні автокефалії!» ходять «суперправославні» миряни з саморобних братств та союзів? Тим паче, коли ти знаєш, хто їх фінансує і чия владична рука малює на їх гаслах тексти погроз на адресу єрархії УПЦ МП? Не дивно, що рішення Собору не виглядають аж надто логічними. Питання стояло руба: як реагувати на ініціативу Президента України по створенню спільної з УПЦ Київського Патріярхату Комісії з вивчення проблемних питань в Українському Православ'ї? Завдання не з легких. Воно ніби з тої казки про велета та три шляхи...Куди не спрямуєш, нічого доброго не натрапиш. Утворити таку Комісію означає наразитися на гнів Москви та фактично визнати УПЦ Київського Патріярхату рівноправним партнером у діялозі. Відмовитися від її створення означає викликати роздратування суспільства, яке вже знудилося безкінечними розмовами про канони та чекає від єрархів іншого - реального діялогу про об'єднання.

Кажуть, що «соборному розумові» архиєреїв УПЦ МП спочатку забракло не лише сміливости, але й традиційних для розуму українського хитрощів. Отож, ідея спільної Комісії була спершу просто відкинута, а замість неї вирішили утворити таку собі Комісію для «прийняття покаянних грамот» від кліриків УПЦ КП. Але дещо пізніше невідомий але талановитий церковний технолог знайшов спосіб рухатися до порозуміння, прямуючи «між крапельками». Так в прес-релізі засідання Архиєрейського Собору УПЦ МП від 25.01.2007 несподівано з'явився наступний абзац: «Всебічно обговоривши надану інформацію, Собор прийняв рішення, у випадку офіційного звернення до УПЦ МП Віктора Ющенка з вищевказаною пропозицією, утриматися від створення подібного роду двосторонньої комісії, оскільки УПЦ КП, не маючи апостольської спадкоємності єрархії, не може бути екклезіологічно рівноправним учасником діялогу. Однак, керуючись принципом церковної ікономії, Архієрейський Собор в односторонньому порядку створив комісію УПЦ МП з відновлення єдності українського православ'я. До її компетенції входить пошук шляхів і методів, а також розробка механізмів відновлення єдності українського православ'я шляхом церковно-дисциплінарних норм, передбачених канонічним правом Вселенського Православ'я. Собор ще раз констатував, що поняття «відновлення єдності» означає повернення відпалих від церковної єдності через усвідомлення гріху розколу, тобто покаяння, у лоно Української Православної Церкви».

Цій анонімній Комісії було надано й відповідні повноваження: «Члени вищевказаної комісії УПЦ зможуть приймати тих, хто ухилився в розкол, вислухувати їхні можливі ініціативи, а також мати судження з цього приводу». Який статус має ця створена прес-релізом Комісія? І який сенс було її створювати, якщо її єдиною функцією (окрім того, щоб «вислуховувати» та «мати судження») є прийом «вірчо-покаянних грамот» (як проінформував громадськість один з офіційних сайтів УПЦ МП). Адже прийом кліриків, що знаходилися у розколі (дозволимо собі поміркувати з точки зору УПЦ МП) - це канонічна прерогатива єпископа, що керує єпархією, де діяв той самий «розкольник» (якщо він перебуває у сані священика) або Священного Синоду УПЦ МП (якщо він перебуває або перебував у сані єпископа).

Втім, не будемо судити своїх співбратів з УПЦ МП. Архиєреї УПЦ МП прийняли такі рішення, які могли, а радше, які можливо було прийняти з огляду на позицію Москви. Спробуємо натомість проаналізувати рішення Священного Синоду з богословської точки зору. Адже кожне церковне рішення мусить мати ґрунтовне богословське виправдання.

Щоб виправдати свою позицію УПЦ МП посилається на те, що УПЦ Київського Патріярхату «не маючи апостольської спадкоємності єрархії, не може бути екклезіологічно рівноправним учасником діалогу». Але відомо, що на початку 2006 р. Священний Синод УПЦ МП прийняв рішення «для відновлення діалогу з УАПЦ благословити продовження роботи комісії, створеної на засіданні Священного Синоду 22 листопада 1995 року (журнал №67), і поновити її склад». Й хоча чиясь не надто дипломатична рука постійно брала назву Церкви, з якою відновлюється діялог, у лапки («УАПЦ»), комісія була відтворена, а на її чолі було поставлено поважних архиєреїв УПЦ МП - архиєпископа Дніпропетровського Іринея, а пізніше керуючого справами Київської Митрополії архиєпископа Митрофана. Більш того, для посилення піар-ефекту до неї спеціально залучили відомого своїм позірним інтелектуалізмом та прихильністю до «канонічної автокефалії» «клірика Київської Єпархії священика Петра Зуєва». Але чому те, що можливо в форматі УПЦ МП - УАПЦ, неможливо у форматі УПЦ МП - УПЦ Київського Патріярхату? Адже чим саме, власно, відрізняється канонічний стан УАПЦ від УПЦ КП? І чим гірша канонічність Патріярха Філарета від митрополита Методія, що був рукопокладений у сан єпископа в 1995 р. саме архиєреями УПЦ Київського Патріярхату - Святішим Патріярхом Володимиром та и єпископом Донецьким и Луганським (нині - Житомирським і Овруцьким) Ізяславом (Каргою).

Для того, щоб теологічно виправдати своє політичне рішення, УПЦ МП заявляє, що в УПЦ Київського Патріярхату немає апостольського спадкоємства, а Святішого Патріярха Філарета піддано за вчинення розколу анатемі. Але, як бачимо, апостольське спадкоємство або одночасно існує як в УАПЦ, так і в УПЦ КП, або його немає, ані в УАПЦ, ані в УПЦ КП. А отже цей арґумент треба відкинути. Залишається інший арґумент - анатема. Проте, навіть якщо визнавати анатему як таку, що є канонічною та дійсною, необхідно вказати на те, що її накладено не на УПЦ Київського Патріярхату як на церковну інституцію, а на окрему людину - колишнього Предстоятеля УПЦ Митрополита Філарета, якого 1995 р. було обрано Патріярхом Київським і всієї Руси-України. А якщо це так, то богословська позиція УПЦ МП знову ж таки непослідовна та нелогічна. Адже особа, яку піддано анатемі Архиєрейським собором УПЦ МП (канонічно або ні - це вже інше питання), і не мала брати участь у роботі спільної Богословської Комісії.

А якщо позиція УПЦ МП полягає у тому, що діялог не може вестися доти, доки Патріярх Філарет не відійде на спокій («усувай визнаного лідера, розколюй та владарюй!»), то що заважало висловити її в рамках пропонованої Богословської Комісії?

Розглянемо й ще один можливий «аргумент». Мається на увазі молитовне спілкування єпископату та кліру УПЦ Київського Патріярхату зі своїм Предстоятелем. Але чому тоді за цією самою ознакою не відмовитися від діялогу з УАПЦ? Скажімо, один з нинішніх єпископів УАПЦ Михаїл (Бондарчук), колишній Полтавський та Кременчуцький, отримав єпископське свячення у 2005 р. від Патріярха Філарета та архиєпископів Білоцерківського Олександра та Переяслав-Хмельницького Димитрія. На той час на Патріярха Філарета вже була «накладена анатема», тобто з офіційної точки зору УПЦ МП така хіротонія не може вважатися ані канонічною, ані такою, де є наявним апостольське спадкоємство. Водночас, Архиєрейський собор УАПЦ прийняв єпископа Михаїла в сущому сані, без повторної хіротонії. Отже, ким є, з «надканонічної» точки зору УПЦ МП, вікарій Київської Єпархії УАПЦ, з якою веде діялог УПЦ МП? Православним єпископом або особою, що удає з себе священнослужителя, як пише про духовенство Київського Патріярхату «знаний каноніст» Василь Анісімов? Як бачимо, шукати богословську логіку там де присутня логіка політична, не варто.

Чому архиєреї УПЦ МП не захотіли заснування такої Комісії? Відповідь нагадує відомий анекдот про кішечку та вату. «Чому кішка вату не їсть? - Не хоче!» Так само й єпископат УПЦ МП не створює спільної Комісії з УПЦ Київського Патріярхату, бо просто не хоче її створювати. Автокефалії, можливо, вони усе ж таки хочуть. Але не такої, за яку треба боротися, а казкової, такої, яку Москва одного чудового дня сама з якогось дива дивного вирішить подарувати УПЦ МП. Не вірите? Дивно. Схоже, що багато хто з єпископів УПЦ МП в це усе ж вірить...

 

Ця Церква дійсно перебуває зараз в складній ситуації. Як свідчать соціологічні опитування, симпатиками Київського Патріярхату є 30,1%, у той час як Московському симпатизує лише 20,4% (згідно опитування 7-21 грудня 2006 р., що здійснювали «Українське демократичне коло" та служба „Юкрейніан соціолоджі сервіс" ). Невтішні для УПЦ МП цифри з'явилися й в результаті опитування, проведеного нещодавно фондом „Демократичні ініціативи» та Київським міжнародним інститутом соціології. Виявляється, що прихильників УПЦ Київського Патріярхату серед простих (неоцерковлених) киян в п'ять разів більше, ніж прихильників УПЦ МП. Адже більше половини (50,3%) киян заявляють про приналежність до УПЦ Київського Патріярхату, тоді як з УПЦ МП асоціюють себе лише (8,8%) мешканців столиці. Що й казати, Предстоятелеві УПЦ Митрополиту Володимиру є про що подумати. Його Церква стрімко втрачає довіру та симпатію суспільства, яке не хоче поринати у канонічні суперечки та підтримує ідею Помісности.

Не можна обійти увагою й ще один мовчазний епізод роботи Архиєрейського Собору. А саме факт переговорів напередодні київського Собору між митрополитом Андрієм Гораком та представниками УПЦ щодо переходу другої людини в єрархії Київського Патріярхату в юрисдикцію УПЦ МП. Як кажуть, в Церкві майже не буває таємниць. От і стало відомо, що Андрій Горак разом із групою львівських священиків бажав приєднатися до УПЦ МП. Подейкують й інше, а саме, що київський, львівський та один московський владики не зійшлися на умовах такого вчинку. Митрополит Андрій бажав спокою та хотів після приєднання до УПЦ МП очолити одну зі східних кафедр. Натомість, нібито така позиція старця не виявився прийнятним для УПЦ МП й старцеві запропонували лишатися там, де він знаходився й раніше, а саме на львівській катедрі. Але головна проблема з Митрополитом Андрієм та його ймовірним «поверненням» до УПЦ МП у іншому. Вона полягає не у тому, де знайти спокійне місце для маститого єрарха Київського Патріярхату, який роками розглядається Москвою як «альтернатива» Патріярхові Філарету, а у іншому: як саме Московський Патріярхат може вийти з канонічного казусу та повернути «монахові Андрію Гораку» канонічний статус єпископа? Канонічне рішення про позбавлення священного сану Андрія Горака приймали...не в Москві, а в Києві. Отже, ніби, рішення про його канонічну реабілітацію можна прийняти...теж в Києві. Принаймні, формально. Хоча, у діяннях Архиєрейського Собору цілої РПЦ в 1997 р. (яка є канонічно вищим органом за аналогічний Собор УПЦ МП) й міститься згадка про «монаха Андрія Горака», який попереджається про те, що якщо він не припинить своєї «розкольницької діяльности», то на нього буде накладена анатема... Але чи передбачають священні канони такий канонічний механізм як «повернення священного сану»? Ні, бо позбавлення сану визначається раз і назавжди. Згідно 3-го правилу св. Василя Великого, священний сан, що вже знятий, не може бути повернутий. Можна лише визнати рішення про «позбавлення сану» таким, що є неканонічним, а отже й недійсним. Так, у спеціяльній Постанові Помісний Собор 1917-1918 років визначає, що рішення про позбавлення сану компетентною канонічною інстанцією може бути переглянуто лише в разі судової помилки та порушення канонічної процедури розгляду справи. Але сан не може бути повернуто в порядку «помилування». Отже, якщо УПЦ МП буде й надалі вважати свої рішення щодо «колишнього єпископа Андрія» законними та чітко дотримуватися канонів, то перспектива єпископства Андрія Горака в цій Церкві буде примарною. Що ж робити? Визнавати постанову щодо Андрія Горака помилковою? Проте і цей шлях заблоковано, оскільки Андрія Горака «позбавляли священного сану» разом...з Патріярхом Філаретом. А отже, якщо дозволити собі переглянути справу нинішнього львівського Митрополита УПЦ КП, тоді логічно виринає питання про те, наскільки виправданими є рішення щодо владики Філарета.

Годі й казати, УПЦ опинилася в надзвичайно складній ситуації. Так само як і зі справою пропонованої Президентом України Богословської Комісії - тут для УПЦ МП немає простого виходу. Як не зробиш, сам собі зашкодиш. А отже, «розсудливі» архиєреї вирішили взагалі нічого не робити. Доба межичасся для УПЦ МП триває...

 

 

УВАГА! Редакція "Православ'я в Україні" залишає за собою право не погоджуватися зі змістом статей, які оприлюднюються у розділі "Моніторинг ЗМІ". Статті публікуються в редакції першоджерела. 

 

ВНИМАНИЕ! Редакция "Православия в Украине" оставляет за собой право не соглашаться с содержанием статей, публикуемых в разделе "Мониторинг СМИ". Статьи публикуются в редакции первоисточника.