УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 69 відвідувачів

Теги
іконопис Церква і медицина УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) церковна журналістика Вселенський Патріархат постать у Церкві молодь Голодомор автокефалія забобони УПЦ КП краєзнавство шляхи єднання секти українська християнська культура церква і суспільство Католицька Церква конфлікти комуністи та Церква діаспора церква та політика Мазепа Церква і влада Предстоятелі Помісних Церков монастирі та храми України вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні Ющенко Доброчинність Священний Синод УПЦ Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі Археологія та реставрація педагогіка Патріарх Алексій II Києво-Печерська Лавра Президент Віктор Ющенко милосердя






Рейтинг@Mail.ru






«Доба» (Чернівці): Мухамед, який любить Чернівці та спогади



«Доба» (Чернівці), Оксана Мироник, 29 березня 2007

За даними Чернівецького обласного ВВіРу, нині на Буковині постійно проживає 1894 іноземці з 45 країн світу. Ще майже 350 осіб – приїхали на Буковину, щоб здобути освіту. Найбільше студентів-іноземців хочуть бути лікарями, відтак найширшим розмаїттям кольорів шкіри, рас, темпераментів, культур, політичних та релігійних переконань відрізняється Буковинський державний медуніверситет, де навчається приблизно третина (понад 100 із приблизно 350 осіб) іноземної молоді, яка проживає в нашій області з метою навчання.

Лікарем, а саме хірургом, є і Мухамед Дарагмех – палестинець, який приїхав в Україну в числі перших студентів арабських країн ще в 1993 році. Нині він вже аспірант кафедри загальної хірургії Буковинського медуніверситету. Звернувся до туристичної фірми, яка займалася студентськими програмами, і покинув рідний Тубас заради... мрії. "Я все життя мріяв стати хірургом, – каже він. – Тепер мрію стати хорошим хірургом".

Та якщо свій майбутній фах Мухамед уявляв чітко, то з країною, у якій планував його здобувати, – все зовсім інакше. На початку 90-х, каже аспірант, для пересічного мешканця Палестини (як, гадаю, й інших країн далекого зарубіжжя) власна назва "Україна" ні про що не говорила – усіх, хто жив на території колишнього Радянського Союзу, вони вважали росіянами. А за контрактом треба було вчитися в Україні, що тоді лише заявила про себе як повноцінна країна.

Спочатку Мухамед навчався в Алчевську Луганської області та в Одесі, а у 1995 році приїхав у Чернівці. Каже, керувався порадами старшокурсників та друзів. "Я знаю багато студентів, які закінчили українські медичні заклади і роз'їхались працювати по всьому світу (у Німеччину, Францію, Швецію, Швейцарію, арабські країни). І всі зійшлися на спільній думці: медицина в Україні найкраща серед усіх країн СНД. Тут дають можливість отримати добрі знання і гарно попрактикуватись", – каже Мухамед.

У перші роки в Україні Мухамеду та його товаришам-арабам було дуже несолодко. Перший рік вони опановували тільки базові знання з мови (чомусь російської, до речі). Їх ледве вистачало, щоб порозумітися з продавцями магазинів та кондукторами в громадському транспорті тощо. А от щоб зрозуміти, про що йдеться в підручниках та методичках, іноземцям треба було довго і наполегливо попрацювати зі словниками. "Якщо українським студентам для самостійної підготовки вистачало 3 години, то нашим треба було витратити всі 7. Разом з лекціями виходило, що вчитися треба було мало не цілодобово. Всі, кого я знаю, або засинали о 5 годині ранку, а о сьомій вставали на пари, або взагалі по декілька ночей підряд не спали", – каже аспірант.

Нині, коли Мухамед добре спілкується російською і достатньо розуміє українську, усі пережиті неприємності він згадує з посмішкою. Навіть ті, які відверто ображали. "Безумовно, їм (студентам іноземцям – О.М.) тут важко, – каже доктор медичних наук, викладач БДМУ Руслан Сидорчук. – Я був свідком того, як по скверу, що біля гімназії №5, ішов студент з Камеруну Патріс. А назустріч йому – бабуся. І тут вона зупиняється навпроти нього, починає хреститися і примовляти: "Свят, свят, свят, чорт прийшов"... Ось таке у нас суспільство. Воно не знає іноземців і ставиться до них насторожено".

Втім, за словами Мухамеда, для студентів-іноземців це дрібниці. Головне для них інше – їм дають можливість отримати освіту, за якою вони приїхали, і не змушують робити того, що суперечить їхнім принципам і традиціям. "Нашим традиціям закони України не суперечать. Наприклад, я – мусульманин, і без проблем дотримуюся молитов, Рамадану і т.д. Звичайно, кожен вирішує сам – виконувати релігійні обряди чи ні. Але більшість наших все ж їх виконує", – каже студент.

Як розповів Мухамед, серед його друзів є багато хлопців, які тут одружилися з українськими дівчатами, заснували свій бізнес і залишилися жити назавжди. А от особисто наш герой планує одружитися на своїй батьківщині – каже, що багато з чим у сімейному побуті українців йому не подобається. "У наших сім'ях перший вихователь – це релігія, – каже Мухамед. – А тут люди не знають своєї релігії, навіть не поважають її. Звідси й нетерпимість до багатьох побутових проблем... Розлучення для нас – це крайній вихід, бо сім'я – це святе. А тут для розпаду сім'ї вистачає аргументу "не зійшлися характерами". Крім того, у нас більше чоловік вимагає від дружини, а у вас навпаки. Тут звично віддавати дітей до дитячого садочка, а у нас вважають, що це не гарно. Українці недооцінюють роль матері в сім'ї: будь-яка чужа жінка (вихователька, нянька – О.М.), нехай навіть освічена, не може виховувати дитину так, як мати. А ще для нас святе – слово батьків".

Однак принципи принципами, а от красою наші дівчата арабським гостям подобаються. "Краса є краса. Бог любить красу, Бог їх (буковинських жінок, – О.М.) створив, то як же вони можуть не подобатися? А те, що вони більш розкуті, ніж мусульманки, – я ж не можу наполягати на своїх звичаях у чужій країні", – каже Мухамед.

Симпатизує і, щобільше, навіть любить Мухамед й Чернівці. "Стільки років жити тут і не любити це місто неможливо. Я люблю Чернівці за спогади, за спокійні романтичні вечори, за стародавні будинки, затишні дворики", – каже Мухамед. І хоча для нього, як для громадянина країни, у якій усе його життя триває війна, Україна цінна своїм спокоєм, любить її Мухамед і за... Помаранчеву революцію. "Мабуть, у мені душа революціонера, бо я позитивно ставлюся до прагнення людей покращити своє життя", – каже хірург-іноземець. Тож повернувшись додому (що він планує зробити після захисту кандидатської дисертації цьогоріч), Мухамед неодмінно нераз розповідатиме своїм землякам про українських людей, і про те... як під час Помаранчевої революції він тримав над головою помаранчевий прапор, виборюючи для українців важливу для нього справедливість.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.