УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 75 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков молодь Церква і влада церква та політика діаспора Голодомор постать у Церкві Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Доброчинність педагогіка іконопис Вселенський Патріархат Ющенко Мазепа комуністи та Церква вибори Церква і політика конфлікти церква і суспільство монастирі та храми України Священний Синод УПЦ секти автокефалія Археологія та реставрація українська християнська культура Католицька Церква забобони Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика УГКЦ Патріарх Алексій II милосердя краєзнавство Президент Віктор Ющенко УПЦ КП розкол в Україні Митрополит Володимир (Сабодан) 1020-річчя Хрещення Русі шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






РІСУ: „Діяльність Церков оцінюю насамперед з точки зору..." Веб-конфереція Анатолія Колодного



РІСУ, 28.04.2007

У гостях: Анатолій КОЛОДНИЙ, д-р філос. наук, завідувач Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх - найсвіжіші угорі


На останок, запитання від редакції.

- Пане Анатолію, де варто шукати причини того факту, що українське релігієзнавство, яке так багате своїми вченими кадрами, так мало представлене у світовій "павутині"? Чому немає таких цікавих ресурсних і наукових порталів, які, скажімо, є в Росії? Чи є якісь плани у цій сфері у Вашому Відділенні?

Дуже дякуємо за участь у веб-конференції. Редакція РІСУ завжди готова до співпраці з Вами!

- Погоджуюся з Вами, що при всіх своїх наукових здобутках українське релігієзнавство скупо представлене у світовій „павутині". Причин цього є декілька. Насамперед це матеріальна скрута, фінансування за залишковим принципом нашої наукової інституції. Ми не маємо коштів на те, щоб утворити і постійно утримувати свій власний сайт в Інтернеті, хоч такі спроби були. А тому УАР і Відділення підключилися до створення сайту, який підтримується Донецьким державним інститутом штучного інтелекту, що спеціалізується на сучасних інформаційних технологіях, але у складі якого є релігієзнавчий факультет. Будь-який повноцінний сайт - це творча праця багатьох людей, особливо молоді, яка краще дружить з комп'ютерами, ніж моє і середнє покоління. До речі, релігієзнавча молодь робить перші успішні кроки в цьому напрямку ( сайт МАР).

Скажу чесно, спрацьовує недооцінка цього нового виду оприлюднення наукових здобутків. Ми звикли працювати на друковане слово. До того ж, саме наявність видруків сприймається як засвідчення виконання планових дослідницьких тем.

Але долати стереотипи потрібно. Буквально днями розпочався проект релігієзнавчої спільноти «Українське релігієзнавство», наповненість і якість якого залежатиме від активності самих українських вчених, оскільки він демократичний і простий в керуванні, хоча, можливо, і технічно недосконалий.

Крім того, важливим чинником нашого малого представництва у світовій „павутині" є незнання більшістю науковців іноземних мов. Будемо працювати над реалізацією вашої зауваги, а водночас і пропозиції з цього питання. Шкодую, що не зміг провести повноцінно своє прес-конференцію, бо ж, будучи керівником установи, не завжди повністю належу собі у формуванні свого щоденного розкладу. Вдячний редакції за запрошення провести веб-конференцію.


 

Максим Балаклицький - журналіст (http://www.asd.in.ua/), викладач, філолог

- Скажіть, будь ласка, на що Ви спираєтесь у застосуванні саме націєтворчого критерію до діяльності релігійних організацій? Будучи, думаю, християнином, я орієнтуюсь на опис Першоапостольської Церкви. Тоді людей рятували для грядущого Царства, в першу чергу... Дякую за відповідь.

- У своєму думанні і мисленні я - суверен, не чекаю в цьому якихось підказок і зумовленостей від когось чи чогось. Я думаю насамперед, „в першу чергу", як Ви пишете, не про якесь „грядуще Царство"(на те буде Божа воля), а про реалії буття нашого українського народу і своє як його часточки. Моя національна совість спонукає позитивно оцінювати ту релігійну спільноту, яка у нас працює на поступ українства, на збереження і утвердження нашої національної самобутності. Відтак я на перше місце ставлю горизонталь, а не вертикаль. Якщо релігійна спільнота працює проти національної самобутності і розвитку того народу, на теренах якого вона діє, то вона заблукала у своїй функціональності, не туди попала, не туди прийшла і має або повернутися до своєї, рідної їй домівки, або ж так видозмінитися у нових умовах свого буття, щоб стати рідною для того народу, який її прийняв. Так, те православ'я, яке прийшло до нас із Візантії, набуло у нас протягом семи століть автономного існування в структурі Константинопольського Патріархату таких рис, як софійність, соборноправність, демократизм, відкритість, побутовість, національністність та ін., які воно не мало у своїх витоках, і стало Українським Православ'ям. Саме тому я обстоюю відродження в Україні на місці утверджуваного тут з 1686 року Російського Православ'я нашого рідного Українського. Я виступаю не проти вибудови в Україні Помісної Православної Церкви, як це мені тепер приписує Патріарх УПЦ КП Філарет, а проти становлення її як другого видання тієї ж Московської Церкви із абсолютистською, монархічною формою правління, що маємо.

У своєму питанні Ви, п. Максиме, згадуєте „Першоапостольську Церкву", не розшифровуючи хід свого мислення. Знаю, що, заперечуючи роль Церкви у національному відродженні, національному житті того чи іншого народу, часто посилаються на євангельське вчення, що для християнина немає ні елліна, ні іудея, ні скіфа. При цьому ці слова витлумачують так, як те вигідно для імперських церковних утворень християнства, зокрема Московської Церкви. Але ж їх треба прочитати так, як їх розумів сам Ісус Христос: ти можеш бути і елліном, і іудеєм, і скіфом, словом залишатися у своєму національному бутті, і водночас бути християнином. Саме такий хід мислення Спасителі засвідчує його П'ятидесятниця (на це я насамперед й спираюсь), коли апостоли мали нести його вчення різним народам рідною для них мовою. Саме на основі своєрідного, зумовленого історією і культурною традицією прочитання вчення Ісуса Христа кожним народом з'являються в християнстві національні Церкви.

Національною Церквою постає не та церква, яка використовує у своїй назві щось від корінного етносу („українська" чи „Україна"), функціонує на його рідній землі чи має порівняно тривалу тут історію. Якщо Церква ігнорує у своїй діяльності національну мову корінного етносу, не опирається на його етноконфесійну традицію, цілковито підпорядкована у своїй діяльності зарубіжному центру, який нехтує національні інтереси українства, а то й працює проти української суверенності, української державності, то вона не є українською навіть за умови належності значної кількості її парафіян до українського етносу. Ті, хто молиться на бігборди „З нами Бог і Росія!", швендяє Україною у так званих „хресних ходах" з портретами (чи б то іконами) кровавого царя Миколи ІІ, явно є малоросами, а відтак - неукраїнцями. При цьому я б ще нагадав і лінгвістичний чинник мого націєтворчого критерію до діяльності релігійних спільнот, який чітко виписує Перше послання апостола Павла до коринтян. Не можу тут об'ємніше розписувати свої міркування з порушеного питання. Про це можна прочитати у моїй книзі „Україна в її релігійних виявах".


 

Людмила, Київ

- А чи займаються українські релігієзнавців розробкою фундаментальних наукових проблем? Методологія дослідження, філософія релігії, психологія релігії, порівняльне релігієзнавство? Оскільки досі йдеться про прикладний характер АКАДЕМІЧНОЇ науки? Що з того, що є популярним для зарубіжної релігієзнавчої теорії, досліджується українськими вченими? І взагалі, який авторитет вони мають за кордоном в наукових колах?

- Я вище говорив, що хоч ми й прагнемо охопити своїми дослідженнями всі сфери релігієзнавчого знання, але маємо якесь, скажу так, збочення на історію і конфесіологію, етнологію і політологію релігії. До проблем філософії релігії, її феноменології і психології у нас звертаються одинички релігієзнавців. До порівняльного релігієзнавства ми тільки приступаємо. Для цього треба мати солідну релігієзнавчу бібліотеку із видруками різних конфесій. Ми прагнемо одержати від різних релігійних спільнот їх видруки для нашої бібліотеки релігієзнавця. Туди ж ми одержуємо біля 80 періодичних конфесійних видань. Що стосується знання нас за кордоном, то тут маємо значні ускладнення із-за відсутності коштів для поїздок на різні наукові кворуми в зарубіж, для видруків наших праць англійською чи іншою мовами. І все ж нас знають в пострадянському, навіть постсоціалістичному зарубіжжі. Щороку виїздимо до США. Найбільше штимують у зарубіжжі наші праці з проблем свободи буття релігії, її функціональності в постсоціалістичному просторі, проблем толерантизації міжконфесійних відносин тощо. Українську діаспору цікавлять наші праці з історії релігії в Україні, нинішнього буття релігії на наших теренах, з питань релігійного відродження тощо.


 

Сергій

- Шановний пан Анатолій.
Як і п. Жоржу, мені теж цікаво було б ознайомитись з матеріалами цієї експертизи, тому був би вдячним, якщо Ви повідомите, де та як з ними можна ознайомитись, чи були вони опублікован в Інтернеті, за якою адресою.

Тепер дозвольте мені дещо повторитись, перед тим, як задати наступні питання. У2004 році вами та рядом інших спеціалістів з Інституту філософії м. Київ (п.Єленським, п.Филипович, тощо), за зверненням "Церкви Саєнтології" (спочатку до Інституту філософії м. Київ, а потім - вищестоящої організації) було проведено "релігієзнавчу експертизу Церкви Саєнтологія", в якій було викладено досить позитивні відгуки про цей рух, а також було зазначено, що це є загальновизнана у світ релігійна організація, і що експерти володіють лише позитивними відгуками в світі про неї.

Разом з тим, ще у 1970-х роках в США відбувся шпигунський скандал у цієї "Церкви", який стався в наслідок викриття дій цілої розвідувальної мережі саєнтолоі в, до якої була причетна навіть жінка Р. Хаббарда - засновника культу. Врятувало від тюрми "розв дників" їх зізнання та амністія. Пізніше, кримінальні справи через "розвідувальну діяльність" цього руху були відкриті в Греції, де їх протизаконну діяльність було доказано, через що там саєнтологію взагалі заборонили, та у Франції, де справа була відкрита навіть безпосередньо проти Хаббарда, якого від тюрми за свідченням правоохоронних органів та ЗМІ врятувала лише власна смерть.

Крім того, медики та психіатри різних країн неодноразово заявляли про те, що "релігійна практика" цього руху за назвою одитінг є шк дливою для здоров'я особи.

Питання.
1. Чи можна після цього всього позитивно відгукуватись про "Церкву Саєнтології"?
2. Яке Ваше особисте ставлення до цих всіх фактів?
3. Чи знали Ви особисто та експертна комісія про всі ці факти на момент експертизи?
4. Як сталось, що експерти чули лише позитив про "Церкву Саєнтології", і не помітили таких разючих фактів?

п. Жорж

- Шановний пан Анатолій.
Чув та читав на форум РІСУ, що у 2004 році Інститутом філософії м. Київ було проведено релігієзнавчу експертизу "Церкви Саєнтології", що викликала неоднозначну реакцію у суспільстві, одним з авторів та експертів якої були саме Ви. Безумовно, що це виклика цікавість щодо змісту експертного висновку. Чи не підкажете, де та як можна ознайомитись безпосередньо з самими матеріалами цієї експертної оцінки, оскільки донині мені вдалося знайти лише книгу (в Інтернеті), написану на її основі групою автор в з числа тих же експертів?

Юрій зі Львова, учасник форуму РІСУ

- Добрий день, Анатолій Миколайович! Зараз на форум РІСУ обговорюються тема про діяльність саєнтологів. Наскільки мені відомо, Ви були одним з учасників експертної групи, що у 2004 році проводила експертизу віровчення та практики саєнтологів. Нещодавно інший учасник експертної групи В. Єленський признав, що у саєнтологів були серйозні проблеми з ФБР у зв'язку з відвертою розвідувальною діяльністю однієї з структур саєнтологів. Але, судячи з брошури "Саєнтологія в Україні", яка видана на основі матеріалів експертного висновку, це питання було обійдене в експертизі. Чому? Як стверджується в "Аналітичному віснику" №28 за 1996 рік (видання Аналітичного центру Апарату Ради Федерацій Федеральних Зборів Російської Федерації), за даними поліції багатьох країн саєнтологічними організаціями створена широка шпигунська мережа, що збирає інформацію законними та незаконними методами, в тому числі військового та секретного характеру. Чи можна після цього стверджувати, що у практиці саєнтології відсутні конкретні прояви, що загрожують безпеці України?

- Я не знаю, яку інформацію подавали у 2004 році в RISU щодо експертизи Інституту філософії Церкви саєнтології, але із Ваших питань зрозумів, що ця інформація була неправдива (від редакції РІСУ: у 2004 році та й пізніше ніяких публікацій про цю експертизу на сайті РІСУ не було, інша справа - її активно обговорюють на форумі РІСУ його учасники). Експертизу писали три наукові співробітники Інституту. Але це їх особистий висновок, їх оцінка. Кожний у нас в Інституті має право на свою точку зору. Відтак то є експертиза Сагана, Филипович і Єленського. Колодний до її написання не причетний. Ні Вчена Рада Інституту філософії, ні Вчена Рада Відділення релігієзнавства, яким я керую, ніяку експертизу з приводу саєнтологів не ухвалювали. Якщо хтось видає експертизу трьох як експертизу Інституту, то тоді маємо підлог. Моє ставлення до саєнтологів зумовлене тим мотивом релігієтворення, який висловив Хаббард і який звучить у багатьох виданнях: „Якщо ти хочеш мати гроші, то створи нову релігію". Гадаю, що ми з вами в оцінках однодумці.


 

Мар'яна

- Наскільки живучою, на Вашу думку, є ідея помісної Церкви в українському суспільстві? Чи зміна політичних обставин призведе до її зникнення чи просто до зміни форми?

- Хоч і прикро це визнавати, але ідея Помісної Церкви не є актуальною в середовищі мирян всіх православних Церков України. Її скоріше актуалізують політики (зокрема і Президенти Кучма та Ющенко), а також керівництво УПЦ Київського Патріархату. Але якщо виходити із досвіду світової історії, то маємо визнати значну роль Церкви в утвердженні національної ідентичності багатьох народів. Певно тому ми, українці, такі невизначені у своєму національному бутті, що не мали своєї Помісної Церкви. Росіяни, маючи свою помісність, прагнуть подати свою Руську Православну Церкву як Церкву всіх східнослов'янських народів, а водночас всіляко користаються цією ідеєю для колонізації, в тому числі й духовної, інших східних слов'ян. Наша біда в тому, що значна частина українців, знаходячись в історичній сплячці, попадаються на гачок Московського Православ'я, а відтак не виявляють підтримку процесу постання в Україні своєї Помісної Православної Церкви. Будемо сподіватися, що колись в Україні буде українська влада, проснеться наш православний люд, пізнає, що Українське Православ'я не тотожне Московському. Тоді й з'являться політичні і духовні умови для постання у нас Помісної Церкви. А так маємо те, що маємо. Три Церкви, кожна з яких претендує на помісність, роздираючи, подібно політикам, Україну на конфесійні островки і півостровки.


 

Володимир Хміль, ЛГО "Інститут дослідження тоталітарних релігій та pелігієзнавства"

- Доброго дня! Шановний Анатолій Миколайович, в мене до Вас декілька запитань. Наперед дякую за відповіді.

1. Окремі українські академічні релігієзнавці піднімають питання щодо проблеми тотального контролю за поведінкою членів культу в деяких новітніх релігійних рухах, а також використання в них психотехніки до залучення та утримання членів культу. Як Ви особисто ставитесь до цієї проблеми? Яка точка до цієї проблеми переважає у Відділенні релігієзнавства Інституту філософії НАНУ та в Української асоціації релігієзнавців?

2. О.Г. Данильян та В.М. Тараненко у своєму підручнику з релігієзнавства пропонують класифікацію новітніх релігій, в якої культи з відкритою деструктивною спрямованістю свої діяльності ("Гілка Давида", "Храм Сонця", "Райські ворота" тощо) відокремлені в окрему групу - "тоталітарні" релігії. Ваша думка щодо подібної класифікації?

3. Чи має релігійна свобода та толерантність розповсюджуватись на сатанинські та інші релігійні угрупування з екстремістською та антисуспільною спрямованістю?

- Заяви про тотальний контроль з боку деяких релігійних спільнот часто виголошуються надто абстрактно. Звучать заяви про „тоталітарні секти", „деструктивні культи", але при цьому згадують хіба-що Аум-Сінрікьо чи Біле Братство. Чомусь тоталітарною не постає та Церква, яка прагне охопити своїм впливом дітей, школярів, студентів, вояків та інші прошарки населення, навіть якийсь індекс чтива визначає. А несуть такі церкви людині те ж саме, що й інші конфесії, в тому числі й ті, які розглядають як деструктивні. Що стосується психотехнік, то не так давно твердили про використання їх у різних формах кришнаїтами. Із згоди цієї спільноти ми вибрали 35 послідовників течії і стільки ж взяли студентів Києво-Могилянської Академії, в соціально-психологічній лабораторії якої проводили вивчення духовного стану піддослідних. І наслідок: двоє студентів НаУКМА „перестрибнули" червону лінію і жодний крішнаїт. Ми не сприймаємо різні вигадки про психотехніки стосовно новітніх релігійних рухів. Треба їх знати, вивчати, спілкуватися з ними, а не голослівно бовкати тотальні, деструктивні та ін.

Я не знаю підручник Данильяна і Тараненка, а тому коментувати їх класифікацію не можу. Можу сказати одне, що певно в Україні немає іншої людини, яка так близько знайома і знає віровчення нових релігійних спільнот як я. Вчора ми провели Круглий стіл „Нові релігії України", в роботі якого брали участь представники 26 різних неорелігій. До книги з такою ж назвою ввійдуть розділи про 47 нових течій, з якими я заспілкований. Я не сприймаю велике конфесійне різноманіття як благо для України, але ж це закономірність сучасного світового релігійного процесу. Де їх менше? З кожним роком з'являються все нові і нові. Ми дали до цієї палітри нових релігій хіба-що свої рідновірські течії (їх сім) і Біле Братство. Решта, зокрема неохристиянські і неоорієнталістські, привнесені до нас із закордоння. Якщо у своєму релігієвиборі в релігійному супермаркеті людина віддає свої симпатії якійсь одній із конфесій, то це її особисте право. Певно, що традиційні Церкви її вже чимось не задовольняють. Ми будуємо громадянське суспільство, в якому кожна людина - суверен. Ніхто нікому не має право нав'язувати якесь віросповідання. Це постане як обмеження свободи людини.

На третє питання я б відповів Вам порадою Ісуса Христа любити навіть ворога свого. У Вашому питанні я не відчув, що Ви користуєтеся в житті заповідями Христової моралі. В людині треба любити людину, а не себе в ній.


 

Олег Кисельов

- Анатолію Миколайовичу! Читаючи останню колективну монографію нашого Відділення "Академічне релігієзнавство України: історія і сьогодення" я наштовхнувся на Вашу одну цікаву думку, згідно із якої релігієзнавство не має розвиватися як "наука-у-собі", тобто бути виключно теоретичним, без прив'язки до реальних релігійних феноменів та процесів. Цілком згоден із нею, проте, у Вас також присутня і ще одна думка, ніби нашим релігієзнавцям не слід орієнтуватися на закордонних колег, а розвивати релігієзнавство самостійно. Чи не стане тоді українське релігієзнавство "наукою-у-собі" по відношенню до світового релігієзнавства? Чи не буде це новим винаходом велосипеду? Можливо наші колеги-релігієзнавці вже дійшли до якихось положень, що цілком можна було б перейняти вітчизняним науковцям?

- Ти, Олеже, мене не зовсім зрозумів. Я не проти спілкування із релігієзнавцями зарубіжжя (виїздив же чомусь уже в більше як 20 країн), вивчення їх наукових здобутків. Я проти таких наукових праць, де не відчувається їх автор, бо ж ці науковці нанизують одну за другою цитати інших авторів, обмежуть вивчення феномену релігії тільки вивченням і використанням у своїх писаннях тільки цих праць, витягуючи їх з інтернету і не спілкуючись із живими носіями релігійних традицій. Що ж стосується наших закордонних колег, то признаюся, що зустрічав серед них мало таких, хто описує релігійні феномени не на основі голослів'я, наукового фантазування, а на основі дослідження живої релігії. Прикладом дійсного науковця-релігієзнавця для мене служить англійський професор Айлін Баркер. В якій країні вона не була б, то обов'язково відвідає молитовні будинки ряду конфесій заспілкується з їх лідерами. Того я й від тебе чекаю як наймолодшого співробітника нашого Відділення.


 

Ольга, Полтава

- Ви не раз у своїх виступах згадували про проблему повернення храмів церквам. Який вихід у ситуації з найвизначнішими пам'ятками української минувшини (лаври в Києві та Почаєві, Софійський собор та ін.), на які претендують православні, Ви би запропонували?

- Питання реституції для мене тепер близькі, оскільки мене ввели до складу спеціальної Комісії при Кабміні України з питань повернення майна церква і релігійним організаціям. У списку можливого повернення значиться 311 об'єкт. Але при вирішенні питання повернення я б все таки виокремив ті об'єкти, які є вже загальнонаціональною цінністю. Вони прийшли у світ завдяки зусиллям всього нашого народу, а відтак розглядати їх лише як церковну власність - не можна.

Ще одне. Перш ніж повернути їх Церкві треба подумати над тим, а чи збереже їх Церква як культурно-історичну і духовну цінність для наших потомків. Скажімо, в газеті „Факты" за середу я прочитав, що в Софійському соборі знаменита фреска Оранта відійшла від стіни на всі сім сантиметрів. Чи можна в цьому храмі служити служби Божі? Чи здатна Церква утримувати цю святиню від подальшого руйнування? Потрібний спеціальний температурний і вологовий режим, щоб зберегти Київську Софію навіки. Тому я проти того, щоб її передавати якійсь Церкві.

Матимемо те, що маємо в Лаврі, де печери передали на утримання Києво-Печерського монастиря Московсько-Православної Церкви. Від господарювання монахів, які, як пишуть, розвели над печерами виноградники, поливали їх, ґрунт став тяжким. І що маємо - обвал в нижніх печерах десь на 16 метрів. Нібито шахтарів з їх досвідом ліквідації обвалів в шахтах привезли до Києва. Ґрунт порушений. Де гарантія того, що обвал не повториться і ще й тоді, коли там будуть люди. Але ж це й духовна святиня, а її так знівечили. Тепер, державо, давай гроші на усунення того, до чого довели стан печер їх господарі.

Я б святині, які стали загальнонародним духовно-культурним надбанням Церквам не передавав. Їх зберегти може тільки пильне око держави. Те ж стосується і Почаївської Лаври, але ж вона знаходиться вже у віданні Московсько-Православної Церкви. Розповідають тернопільчани, що вірно служить ідеї „единой и неделимой Руси", а не духовному відродженню українства.


 

 

Іван, киянин

- Чи сьогодні академічне релігієзнавство впливає на формування громадської думки про наявні релігійні групи в Україні? Як часто статті науковців-релігієзнавців з'являються в мас-медіа?

- Гадаю, що ми своїм Відділенням значною мірою сприяли формуванню в Україні толерантності міжконфесійних відносин. З цією метою ми проводимо в різних областях Дні релігійної толеранції із запрошенням до участі в них представників всіх діючих в області конфесій (так, сьогодні виїздимо до Тернополя), науково-практичні конференції, фестивалі конфесійних художніх колективів та ін. У своєму щомісячному часописі „Релігійна панорама" (який, до речі, можна передплатити) ми вміщуємо інформації про життя різних конфесій. У щономерній Сторінці конфесії часопису ми вже видрукували інформації про 75 різних релігій України. Читай - пізнавай - оцінюй, а не роби висновок на основі тенденційних статей з газет. В мас-медіа ми рідкі гості, бо ж маємо велике завантаження по наукових публікаціях і до газет чи часописів руки просто не дотягуються. Та й не того хочуть від нас мас-медіа, що ми можемо дати. Нещодавно дзвонять мені з одного каналу телебачення і просять виступити про тоталітарні секти. Коли я запитав у журналістки: а що то таке?, то вона сказала, що то я маю знати. Оскільки я того не знав, то запропонував їй розповісти по телебаченню про благодійницьку діяльність релігійних спільнот, їх роботу у сиротинцях, лікарнях, будинках інвалідів і літніх людей, допомогу одиноким людям та ін. Мені сказали, що то не цікаво. Ось якусь побрехеньку розповісти, обіграти якийсь гарячий факт, о - то будь-ласка. Релігійна тематика надто складна для відтворення її через мас-медіа. Певно тому статті з неї в нашій пресі зустрічаються не часто. Маємо лише багато передруків із зарубіжної преси.


 

Володимир Мороз

- Які виклики у відносинах з сучасною українською дежравою для традиційних церков Ви вважаєте найактуальнішими і чому? Наперед дякую.

- Питання не просте, бо ж вимагає прямої відвертості при відповіді на нього. Я є до глибини серця українсько-національно орієнтованим, а тому діяльність Церков оцінюю насамперед з точки зору того, чи сприяють вони побудові нашої незалежності, чи слугують вони нашому національному відродженню. Якщо, скажімо, Церква Київського Патріархату, Автокефальна Православна і Греко-Католицькі Церкви, римо-католики і деякі протестантські спільноти всіляко сприяють духовному відродженню, становленню в Україні національної держави, то це я не можу сказати про Московсько-Православну Церкву. В поширюваних нею друкованих виданнях, в її пресі, діяльності біляцерковних братств і деяких єпархів звучить, що народу такого як український немає (є малороси), мови такої як українська також немає (є суржик польської з російською), не слід розбудовувати незалежну Українську державу, а треба повернутися до якогось східнослов'янського Союзу чи „святой Руси". Портрети-ікони останнього російського царя Миколи ІІ носять по Україні хресними ходами вірні УПЦ МП. То хіба це не виклик Українській державі, коли її хочуть вернути в нове видання царської імперії?

Я читаю до десятка в Росії видрукуваних православних газет. Там всіляко мусується ідея повернення до царської імперії. Російська Православна Церква, складовою якої, до речі, є діюча в Україні УПЦ МП, фактично вже стала державною релігією Росії. То ж маємо у себе в особі Московсько-Православної Церкви інституцію, яка є нашою і ненашою. Я б притягував до судової відповідальності тих владик, які дозволяють через свої парафії пропагувати назване антиукраїнство, сепаратистські ідеї, зокрема ідеї якоїсь Малоросії, що є в Одеській єпархії УПЦ МП.

Окрім цього, маємо ще один виклик традиційних Церков нашій державі. Якщо Європа, до якої прагне ввійти і наша країна, є світською, що зафіксовано і в її Конституції, то в Україні маємо спробу клерикалізації влади (від місцевої до центральної), а це, як свідчить історія, аж ніяк не сприятиме нашому суспільному і національному поступу.


 

 

Марія, аспірантка Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка

- Скільки православних видань в Україні в цілому та по областях (станом на 2007 рік)? Дякую.

- Насамперед зауважу, що Православні Церкви України надто бідні у своїх видавничих можливостях. Зайдіть в магазини і кіоски православної книги. Ви там із ліхтариком не знайдете більше десятка україномовних православних видань. Маємо московську православно-книжкову інтервенцію. Навіть в кіосках Київського Патріархату продаються книги російських видань. За 15 років наші українські православні церкви не спромоглися організувати написання і друк книг своїх авторів. Що ж стосується періодичних видань, то тут маємо певний успіх. Якщо в соціалістичні роки в Україні друкувався лише один часопис „Православний вісник", то нині Православні Церкви України друкують 152 часописів і газет (з них: Московсько-Православна Церква - 105 , Київський Патріархат - 35, Автокефальна Церква - 7 ). По областях... Не буду відповідати, бо це забере багато часу. Прийдіть до мене в Інститут і я дам Вам таку інформацію. Скажу лише, що найбільше їх видруковується на Дніпропетровщині (14) і найменше на Житомирщині і Миколаївщині (по 1).

 


 

Тарас

- Пане Анатолію, як на Вашу думку, які недоліки існують у розвитку релігієзнавчої наукової галузі в Україні і які найбільші досягнення за роки незалежності?

- Спочатку відповім на другу частину Вашого питання. Першим нашим здобутком я вважаю те, що нам вдалося позбутися тієї заатеїзованості, яка характеризувала релігієзнавство радянської доби. Другим здобутком є те, що ми звернулися до дослідження проблем релігієзнавства у всьому спектрі його дисциплінарних утворень - філософія релігії, її феноменологія, історіософія, історія, соціологія, психологія. Етнологія, антропологія, політологія. Нашим здобутком, що не притаманне, наскільки я знаю, релігієзнавцям якоїсь іншої країни, є розробка проблем практичного релігієзнавства. Ми стали потрібні суспільству.

Третій наш здобуток - наші видруки. За останні десять років це біля 250 монографій, наукових збірників, підручників та брошур. Статті вже не рахуємо. Друкуємо щорічник „Релігійна свобода" (вже 10 чисел), квартальник „Українське релігієзнавство" (42 числа), щомісячник „Релігійна панорама" (78 чисел). Видрукували сім книг з десятитомної „Історії релігії в Україні". Наш здобуток - монографія „Академічне релігієзнавство" (біля 900 сторінок), „Релігієзнавчий словник". Працюємо над трьохтомною „Українською релігієзнавчою енциклопедією".

Четвертий здобуток - підготовлені нами кваліфіковані релігієзнавчі кадри науковців і вузівських викладачів. П'ятим здобутком вважаю налагодження в Україні релігієзнавчої освіти. Ми нині маємо в дванадцяти вузах України релігієзнавчі спеціалізації. Шостий здобуток - нас визнав релігієзнавчий світ. Ми співпрацюємо із п'ятьма міжнародними релігієзнавчими асоціаціями, з Парламентом релігій світу. Нас запрошують в закордоння на різні наукові заходи, а це свідчить про те, що ми чогось варті. Ми маємо вже більше сотні людиновиїздів (я це так рахую) на різні наукові форуми в 22 країни світу. Ніде у світі (окрім хіба що Польщі, Ягеллонського університету) немає такої наукової релігієзнавчої інституції, як в нашій Академії наук. У мене працює нині в ній 6 докторів і 11 кандидатів наук, маємо ще 16 почесних наукових співробітників.

Тепер про недоліки нашої наукової галузі: в дослідженнях існує якийсь перекос на проблеми історії і конфесіології релігії; із-за незнання іноземних мов ми недостатньо освоїли здобутки світового релігієзнавства; відсутня координація наукових досліджень з фаху; не маємо ще належної співпраці світських і богословських релігієзнавців; із-за відсутності коштів і грошовитих спонсорів не вдається видруковувати все написане нашими релігієзнавцями, організовувати можливі наукові конференції, проводити соціологічні дослідження релігійності, запрошувати до себе знаних релігієзнавців зарубіжжя тощо.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.