УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 65 відвідувачів

Теги
шляхи єднання Доброчинність Ющенко Приїзд Патріарха Кирила в Україну Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков УПЦ КП конфлікти монастирі та храми України краєзнавство Католицька Церква милосердя церква та політика Мазепа Президент Віктор Ющенко українська християнська культура автокефалія розкол в Україні УГКЦ молодь Церква і медицина забобони постать у Церкві Патріарх Алексій II церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) секти Києво-Печерська Лавра іконопис Церква і влада Вселенський Патріархат Археологія та реставрація церква і суспільство Церква і політика педагогіка Голодомор 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква діаспора вибори






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Київська церква. Відновлення духовного центру українського народу (Продовження)



«Україна молода», Петро Ющенко, 05.05.2007

«Живими силами українського духовенства на початку революції утворено було Українську Церковну Раду, що ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій та, відповідно, новим сучасним вимогам життя», - писав міністр віросповідань Української Центральної Ради професор Олександр Лотоцький. Духовно-національне піднесення в час Української революції дало сили втілити ідею повернення Київській церкві права на свободу. Однак цьому перешкодив більшовицький переворот.

 

Всеукраїнський Церковний Собор

      На третьому Всеукраїнському військовому з'їзді в жовтні 1917 року після постанови про незалежність Української армії було прийнято і постанову про незалежність Української церкви від російської, тобто про автокефалію УПЦ. На з'їзді була створена Українська Церковна Рада. Перед цим, навесні і влітку 1917 року, відбулися єпархіальні з'їзди по всіх єпархіях України. У листопаді делегація УНР вирушила до Московського патріарха Тихона, щоб отримати благословення на скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Патріарх прийняв українську делегацію, уважно вислухав і зрозумів, що Українська Церковна Рада хоче розв'язати і полагодити церковне питання на Україні в братній, християнський спосіб. Він сказав, що задля спокою в Церкві він благословляє Церковну Раду скликати Всеукраїнський Собор - грамоту з цим благословенням патріарх обіцяв надіслати з делегацією, яка приїде від Всеросійського Церковного Собору до Києва. Утім делегація, очолювана митрополитом Платоном, зайняла на перемовинах непримириму позицію: церква в Україні, як частина загальної російської, не повинна мати жодних Соборів, ніякої автономії. «Українська Церковна Рада як організація незаконна і самочинна», - заявив митрополит Платон і закликав її учасників розійтися. На цьому «переговори» скінчилися.

      Однак Всеукраїнський Церковний Собор відбувся. На його відкритті у січні 1918 року митрополит Київський Володимир прочитав патріаршу грамоту. Один проросійський митрополит вигукнув: «Постійте! Ось прийдуть більшовики - вони покажуть вам вашу Україну!». Справді, 17 січня 1918 року в Києві залунали гармати. Києвом рознеслася вістка, що вночі п'яні матроси розстріляли митрополита Володимира.

      У лютому 1918 року був підписаний Брестський мир. До Києва повернулася Центральна Рада на чолі з Грушевським. Утім у квітні, за згодою та допомогою німецького командування, у Києві здійснено державний переворот. Владу перебрав у свої руки генерал Павло Скоропадський. Як і Центральна Рада, гетьман Скоропадський не подбав про утворення ієрархії православної церкви в Україні.

      Всеукраїнський Собор провів три сесії. Був виданий закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви. Композитор Микола Леонтович написав музику до служби Божої. У липні 1919 року урочисто відправлена перша літургія - повністю українською мовою. Як пише митрополит Липківський, патріарх Тихон прислав свою відповідь на послання українських єпископів про проведення Української служби Божої. У посланні не було заборони, лише українців закликали до зібрання Російського Собору, який, мовляв, усіх українців задовольнив би. У цей час почали організовуватись українські парафії. До Царгорода вирушила делегація дипломатичних місій на чолі з міністром сповідань Олександром Лотоцьким. Однак переговори з Царгородською патріархією про визнання автокефалії УПЦ перервалися у зв'язку з окупацією України московсько-більшовицькою владою, яка найперше задекларувала відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви.

Проголошення автокефалії

      У квітні 1920 року розпорядженням керуючого Київської єпархії єпископа Назарія всім українським священикам Києва заборонили священнослужіння. На засіданні Всеукраїнської Церковної Ради всі зійшлися на тому, що, ставши на шлях відокремлення від єпископату, слід віднині вважати УПЦ автокефальною. Листи Всеукраїнської Православної Церковної Ради зачитали в Софійському соборі на свято Юрія Переможця. На Зелені Свята 1920 року відбулася перша конференція, де зібралося близько 200 представників усіх київських парафій. На чолі УАПЦ став архієпископ Полтавський Парфеній.

      У лютому 1921 року Собор російських єпископів видав наказ про виключення всього духовенства українських парафій з «духовного звання», позбавлення його духовного сану та про скасування Всеукраїнської Православної Церковної Ради. До архієпископа Парфенія в Полтаву послали делегацію від Собору російських єпископів, яка погрожувала йому заборонами та відчуженням. Архієпископ Парфеній не витримав і на вимогу делегації написав заяву, що він зрікається Української Церкви.

      Після соборного вирішення питання про утворення єпископату в Українській Церкві за колишньою практикою в Олександрійській Церкві руками пресвітерів, Собор 21 жовтня закритим голосуванням і майже одноголосно обрав на митрополита протоієрея Василя Липківського.

      Другого дня після висвяти митрополита Липківського Собор обрав ще кілька єпископів. Від Всеукраїнського Православного Церковного Собору була видана відозва «До братів і сестер вільної всенародно-соборноправної автокефальної православної української живої Христової Церкви». З першим Архіпастирським Посланням звернувся «до всіх дітей вільної всенародної всеправної автокефальної УПЦ» митрополит Липківський.

      Для комуністів релігія була найбільшим ворогом, більшим ніж християнство перших віків для тодішньої влади. У пам'ятній записці соловецьких єпископів на засланні, представленій 1926 року більшовицькому уряду, відверто означено природу комуністичного уряду: «розходження поміж Церквою та урядом радянських республік лежить у непримиренні релігійного вчення Церкви з матеріалізмом, офіційною філософією комуністичної партії і уряду. Церква признає існування духовного світу, комунізм його відкидає. Церква вірує в Живого Бога Творця і Керівника світу, комунізм не допускає його існування і признає самозародження матерії і світу. Церква вчить, що ціль людського життя в небесному покликанні Духа і кличе людей не забувати небесної вітчизни, хоч би й хто жив в умовах найбільшого добробуту, а комунізм не хоче знати жодних інших цілей для людини, крім земного добробуту. Церква вірить у непорушність засад моралі, справедливості і права, а комунізм зважає на умовні наслідки класової боротьби та оцінює явища морального порядку винятково з погляду вигоди... При такому глибокому розходженні у самих засадах світогляду між Церквою і державою не може бути жодного внутрішнього зближення чи примирення між ствердженням і запереченням, між «так» і «ні», бо душею Церкви, умовою її буття є те саме, що відкидається комунізмом».

«Ліквідована», але жива

      Радянська влада відкрито грабувала церкви і монастирі. Під тиском влади на другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі Української автокефальної православної церкви у 1927 році був звільнений з митрополичої кафедри Василь Липківський і обраний Микола Борецький. Закриті церкви використовували під склади колгоспного збіжжя, свинарні, влаштовували в них клуби чи антирелігійні музеї.

      Зі свідчень протоієрея Бурка довідуємось, як сплюндровано було собор Межигорського Спаса, колишній Запорізький монастир під Києвом. У монастирі радянська влада розмістила керамічний інститут. На Страсному тижні 1931 року директор інституту Міллер вирішив «знищити контрреволюцію», і у Велику Суботу студентський партосередок учинив погром святині: «знищені дорогоцінні барокові іконостаси XVII століття, роботи славетного архітектора Андрія Мезенського побито лопатами і сапами, понівечено фрески і малюнки італійського митця Антоніо Скотті, спалено багату бібліотеку, побито дзвони - все розорено». Коли через певний час очевидець переступив поріг святині, то побачив, що «в середній наві та в місці, де був престол, стояв на п'єдесталі бюст Леніна, а в бокових навах - бюсти Маркса і Сталіна». Комуністичне варварство найболісніше пізнала на собі древня столиця України-Русі Київ. Миколаївський, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Братський монастир... Києво-Печерська лавра після пограбування її коштовностей і розгону ченців була оголошена в 1928 році «Всеукраїнським культурно-історичним заповідником». Винищували і служителів «культу», а їхні родини ставили в такі умови, що небагато було охочих замінити винищених священиків. Духовенству від переслідування безбожної влади захисту не було ні від кого.

      Християнським духом любові пройняте інтронізаційне послання митрополита УАПЦ Миколая Борецького: «Ми згадуємо, якою холодністю або байдужістю зустріли наші церковні неоднодумці і неприхильники відродження рідної Церкви. Минуло декілька років - і якими тихими і сплутаними стали їх заперечення. Скільки того, що осуджували і проклинали, скільки того вони самі запровадили у своїм житті, бо до цього їх примусила непоборна сила правди, принесена в церковне життя відродженням УАПЦ. І тут, у рідній Україні, і скрізь, де тільки тяжка доля розкидала дітей нашого народу, - всюди наш віруючий люд іде до нашої святої Церкви, як до джерела свого духовного життя, правди і світла для душі; до неї несе він свою радість і подяку, в ній він оплакує своє горе і підносить до Отця світу свої благання»...

      Митрополит Борецький був заарештований відразу після надзвичайного зїзду УАПЦ у 1930 році (де оголосили про «ліквідацію» Церкви) і був засланий у Ярославльський політичний ізолятор, де і помер у 1933 році. Подібна доля спіткала більшість священиків УАПЦ. Ліквідацію УАПЦ пов'язують із судовим процесом над «Спілкою визволення України». І Господній суд розбере їхні наміри, чини та дасть свій всеправедний, справедливий присуд, бо ж «чесна перед Господом смерть преподобних його».

Петро ЮЩЕНКО,
головa  громадської організації «За Помісну Україну».

 

ДОВІДКА «УМ»

      До об'єднання народу в одній Помісній церкві прагли і українці західної Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя. У січні 1922 року у Варшаві відбувся Перший собор єпископів православних на території Польщі. В тому ж році з'явились «Тимчасові правила про ставлення уряду Речі Посполитої Польської до Православної церкви в Польщі». Історичним актом, який ліг в основу автокефального існування Православної церкви в Польщі, був Патріарший і Синодально-Канонічний Топос Вселенської Царгородської Патріархії від

13 листопада 1924 року про визнання автокефалії Православної церкви в Польщі.

 

ЛІКНЕП

      Єдина за сутністю Церква поділяється на низку Помісних православних церков. Вони тотожні одна одній, відділені лише територіально й адміністративно. У давнину всі митрополити єпархій були незалежні, автокефальні й рукоположення вони отримували від своїх власних соборів. Автокефальна церква повністю адміністративно незалежна від інших помісних церков. Ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський собор. Історичні приклади свідчать, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивається, а потім з боку інших помісних церков. Одним із вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема - незалежність народу, серед якого Помісна церква несе своє служіння.

      Грузинська церква була проголошена автокефальною 487 року. У 1811 році після окупації Грузії Росією, наказом Російського імператора Грузинську церкву було позбавлено автокефалії і приєднано до Російської церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство розірвало стосунки з Російською ПЦ і проголосило автокефалію. Після цього на території Грузії паралельно діяли структури Російської та Грузинської церков. Константинопольським патріархатом та іншими еллінськими церквами автокефалія Грузинської церкви була визнана тільки в 1990 році. Незважаючи на невизнання автокефалії Грузинської церкви, вона іменувалась як Помісна церква і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархій і дійсність таїнств.

      Православна церква в Польщі теоретично пов'язана з Київською митрополією. Православні ієрархи, які після Першої світової війни опинилися на території Польщі, разом з урядом Речі Посполитої звернулися до Константинопольського патріарха з проханням визнати Православну церкву в Польщі автокефальною. У Патріаршому томосі (грамоті) від 1924 року, якою патріарх визнав Польську православну церкву автокефальною, вказувалось, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату (до якого Польща входила територіально) в 1686 році відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Константинопольський патріарх не визнає владу Московської патріархії на території Київської митрополії. У 1948 році під тиском Москви Польська православна церква відмовилась від Топосу (виданого 1924 року) та заново отримала автокефалію від Російської православної церкви, проте цей акт не був визнаний Константинополем.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.