УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 97 відвідувачів

Теги
діаспора Католицька Церква Патріарх Алексій II Археологія та реставрація постать у Церкві Ющенко церква та політика Церква і медицина милосердя церква і суспільство вибори Вселенський Патріархат Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП забобони іконопис Церква і політика Церква і влада Предстоятелі Помісних Церков краєзнавство комуністи та Церква шляхи єднання розкол в Україні церковна журналістика конфлікти Києво-Печерська Лавра молодь Доброчинність Президент Віктор Ющенко автокефалія УГКЦ 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ українська християнська культура педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України Мазепа секти Голодомор






Рейтинг@Mail.ru






«ЗІК» (Львів): День убогих у міських мурах Львова



«ЗІК» (Львів), Вікторія Садова, 7 травня 2007

Святий Юр - патрон Львова дарує місту, яке він захищає, храмовий празник. Майовий, свіжий, юний, звитяжний. Але місто якось довго йде до розуміння цієї сакральності, неохоче розриваючи пуповину традиції не такої давньої, а проте усім пам'ятної: святкувати День Львова із прив'язкою до молотовсько-рібентропівського «золотого вересня», яким Львів «визволили», і на то нема ради аж понині. Святий Юр змагає цього дракона, однак до остаточного тріумфу іще далеко, бо цьогорічне свято Львова, заповзявшись реконструювати безліч дрібних місцевих легенд і міфів, що працюють упереваж на комерційний зиск їхнім вигадникам і ретрансляторам, до найголовнішого таки не прийшло...

Якось не «прозвучав» святий Юр в ідеології святкування. Хоча на загал лицарської тематики в святковому антуражі додалося. Не бракувало й приватних іменин через розповсюдженість в Галичині хрещених на переможного Георгія. Та кам'яний змієборець над фасадом собору св. Юра так і не отримав належного піару з боку потужної гвардії медійних поплічників мера Львова. Ах, який шанс прогавили!

 

Зробили б святковою «фішкою» саме св.Юра із скульптурної композиції над бароковим порталом греко-католицької катедри - убили б двох зайців одразу: і патрона міста вшанували б, і проголошений Рік Іоана Георга Пінзеля -майстра, який вирізьбив це львівське барокове чудо, хоча б чимось відзначили. Зосередили б там генеральні молебні за участю «найвіповіших» мирян і священиків, значків би наштампували, поштівок видрукували б, пива б наварили з відповідними етикетками - це ж усе із озброєння гвардійців кардинала (пардон, мера) відоме. А без цього із проголошенням Року Пінзеля замість звучної сальви холостий пшик вийшов.

 

Про св. Юра нагадували хіба клаптики білих прапорців, якими замаяли вулиці передмістя. Однак хоругва св. Юра була не настільки знайомою загалу, щоб відчитуватися, як образний знак. Червоний хрест на білому тлі сприймали коли не за символ наглої помочі, то за чужинську фану: "Слиш, Вася, то тіпа фінляндський флаг (ненормативна лексика)?». Більш просунуті також далі за згадку рядка Ірванцевого вірша про «розхристаний прапор норвежця» не пішли. За Васю й Ірванця віддувався на телекамери Остап Процик, пояснюючи символічне значення прапорця.

 

Хоча самі хоруговки місто насправді прикрасили. Білі язички із хрестом та лого «відкритого світові» додавали чистості й урочистості, ефектно виглядало на тлі набряклого дощем неба й у перспективі вулиць із прямовисними шпалерами фасадів історичних кам'яниць, які розвивали цю тему білого асонансами пластикових віконних рам. Загалом, свято зробило наголос не стільки на прапорцях, скільки на прапорі. Прапорі міста Лева. Його ультрамаринове злотошитне полотнище пронесли попереду урочистої ходи і по параді підняли на малу щоглу над міськрадою.

 

Міський парад також був однією із сценарних родзинок свята. Жива музика духових оркестрів. Флейта перегукується із шпачиними трелями, мідні тарелі гасять і одне, й друге. Утім однострої військовиків не сприкрюють казенною одноманітністю, а додають святкового шарму своїми позументами й аксельбантами. А лицарі у блискучих обладунках настільки ж гарні, наскільки історично точно реконструйовані їхні костюми. Усе решта - вільна імпровізація. У костюмах, у поведінці, в емоціях. Жодної регламентації. Якщо відчуваєш, що це свято для тебе, - вливайся у лави святкового міського параду.

 

Бери повітряну кульку (бо яке ж свято без різнокольорових бальончиків!) чи квітку, а не маєш - то просто усмішку й приєднуйся до карнавальної ходи. Просто так собі в задоволення, «ходи, Галю, з нами, з нами козаками, ліпше тобі буде, як в рідної мами». Галь не бракує, козаків так само. Попереду не Дорошенко, попереду - мер із почтом. Ланця із регаліями міського голови не помітно, мер віддає перевагу демократичній моді (ні-ні, нині він не в бушлаті чи гранатовій куртці) а лишень із кругленьким значком, - у всіх такий є. А мер такий простий, як усі. Не вірите?

 

Це ще не цілком фієста в Ріо, але актори театру ім. Леся Курбаса, за словами директора Олексія Кравчука, зробили все можливе, щоб фантастичні костюми й капуейро додали карнавального присмаку у стилі латинос. Навіть елементи так любого галичанам жіночого національного українського костюму селянок у річищі міського параду сприймаються за карнавальні. Живі клумби дітей у віночках. Живі клумби висаджених квітів. Квіти у вазонках на ліхтарних стовпах (як надовго?). Оркестрові букети мелодій з-під помаху рук мажордомів. Цікаві гарсони за спинами метрдотелів дивляться на все це з порогів своїх закладів. Попереду колони кінний вершник. Попереду колони кінні екіпажі, один чудернацькіший за інший: карети, кабріолети, віз із бочівками пива. У коней стрес, паруючі купи лягають попереду парадувальників: проспект Свободи заміновано! Сапер із шуфлею, віником і чорним поліетиленовим пакунком «Bosh», якому доручено змітати кобилячі кізяки, десь забарився. А парад мусить пливти!

 

«Одразу потрапляєш ніби у Феліннівську ситуацію: парад, оркестр, кіно, фотокори і тут раптом на бруці купа лайна, яке ніяк, ну таки ніяк не оминути, якщо йдеш рівняючи ряд. Але вступити в таку купу - на щастя! Принаймні, хочеться вірити в те, що це щасливий знак », - коментує Прокуратор «Бу-Ба-Бу» Віктор Неборак цю життєву імпровізацію. Віктор Неборак шпацерує святковим Львовом із дружиною Яриною й трьома діточками, на яких очікують відповідні їхньому віку розваги. Розвагу для себе Неборак змайстрував сам: це авторські примірники його нової книжки «А.Г. та інші речі»(серед іншого в Архіві Галичанина - цьому справжньому «Коді Неборака» багато про Львів, й, до речі, книжка подає зокрема ключ до розшифрування криптоніму А.Г., за ним вимальовується постать реального автора різножанрових публікацій сучасної інкарнації газети «Пост-Поступ»!). Поет із сократівським чолом не кремпується комплексів Сократа: він живе у цьому місті, своїх Атенах, так самовіддано, що в нікого навіть не виникає питання, чи не збирається він емігрувати за несприятливого розвитку політичних подій.

 

Про політику святкувальники дня Львова якось природно облишили згадувати. І це був один із найкращих симптомів здорового свята. Свята, своїм форматом відповідного місту. Нарешті після мегаломанських проектів на понт воно повернулося до власної дискретності. Львову на день Міста справді достатньо 10-20 хвилинного параду, й не довшого офіціозу перед Ратушею. Тоді все виглядає доречним: і прапор, і карети, і лицарі, й козаки, і пивовари, й пиворізи, і почесні громадяни, і показові виступи військових оркестрантів, і промова мера, в якій він знову казав про ювілей, але це вже не сприймалося як обмовка, бо, коли по-правді, то ж ніхто достеменно не знає точного віку цього міста, і тому його ювілей перетворюється на перманентне «свято, що завжди з тобою».

 

Камерне місто, яким по-суті лишається Львів у історичній своїй частині, не потребує масштабної гранди, а от безлічі різноманітних і якісно обставлених імпрез потребує. За такого сценарію успіх забезпечать якісь продумані дрібнички найширшого спектру пропозицій. І то таких, які б утягували зацікавлену публіку в активну розвагу, а не залишали її стороннім споглядальником із споживацькими настроями. Маєш пензлик і фарбу - розфарбовуй бруківку і знаходь в цьому кайф. Маєш ровер чи мотоцик - приєднуйся до байкерів. Хочеш з друзями напхатися у старий «Запорожець» - поспілкуйся з учасниками виставки ретро-автомобілів. Хочеш відчути себе альпіністом - до послуг болдерінг. Хочеш піддати адреналіну - маєш батут або екстрімний зорбінг. Вболівальникам є кого підтримати на спортивних змаганнях. Слухачам і глядачам є кого нагородити оплесками.

 

Цього разу свято нащупало свій пульс, і люди виглядали притомнішими ніж на минулому Дні міста. Найперша відмінність: ніхто не очікував вже манни небесної, а фани найрізноманітніших уподобань робили свято для себе, гуртуючись при своїх стаціях. Навіть, якщо їх збиралося усього лиш 2-3 десятка, то помножена на кількість пропозицій, ця кількість у підсумку не виглядала такою вже й мізерною. Головне, що ніхто нікому не заважав, усім було вдосталь місця, повітря, сонця й... дощу. А самому місту - історичних декорацій. На щастя, іще автентичних, а не бутафорних, хоч кожен день додає утрат.

 

Два дні виявилися такими насиченими на події, що у не святковому режимі їх би з головою вистачило на півроку: концертів, видовищ, відкриття виставок і навіть галерей. Перелічувати всі імпрези невдячна справа, бо, по-перше, місця для рефлексій не вистачило б, а, по-друге, не всі вони інформаційного плану. Радше настроєві, атмосферні. Такими, зрештою, і є усі Дні європейських міст - багато в чому схожими на останній День Львова, який коли й чимось нагадував останній день Помпеї, то хіба ожилими у ніжному літеплі травневих сутінок сценами із мозаїк спальних кімнат. Але попіл львівської ночі притрушував і ці еротизми. Львів - усе ще місто, у якому нічне життя не змагається інтенсивністю із денним. І цим він однозначно - не столиця. Але Львів живе насиченим вечірнім життям. І тут він розкошує. Хвилями вітру, хвилями хмелю, хвилями джазу, хвилями світла - кожна з яких накочується не так із-зовні, як із середини. Свято спробувало не зважати на вечірню негоду й побавитися із світлом не натужно, а легко й артистично: промінчики світлячків, смолоскипи, легкий лазер, невеликий феєрверк - елегантні легенькі тістечка замість несмачного й громіздкого триповерхового торта. Чомусь приємності залишилося більше від коромисел із свічками, з якими пропливали актори театру «Воскресіння», аніж від приснопам'ятного світлового «гоу шофа». Отож увесь цимес в атмосфері.

 

Атмосфера неймовірна ароматна. Причому аромат далеко не той, який докучав у вересні. У Львові розквітають бузки. І цим все сказано. Львівські сірі мури всотують запах бузків і прибирають такого ж кольору. Настрій у кварталах передмістя цілковито відповідав бюргерському наодеколоненому святу. Публіка не квапилася, виходила показати себе й розважити челядь: дітям солодку вату, призи від торгових марок за участь у конкурсах, підліткам - фехтування із мушкетерами, фотографування із лицарями львівського клубу «Паладин» та луцького «Вільні сокири», дорослим - пивні садки й концертні розваги. Сцену для зіркових Олега Скрипки і «Скрябіна» в центрі міста не встановлювали. І це до взаємних зручностей (міста і публіки, мається на увазі, а не фронтменів українських естрадних гуртів). Хоч туалетів треба, а треба - і стаціонарних, і тимчасових! Смітників також не завадило б додати. А також рекламних тумб, щоб афіші із програмою дня міста на ліпили на стінах чи стовпах. Проте на ранок місто не виглядало більш засміченим за те, яким воно буває на звиклі вихідні. Утім це порівняння не свідчить про норму чистоти, а радше про норму бруду.

 

Успіх свята (бо яке із них обходиться без цього!) міг би бути виміряний обсягом проданих квитків, квітів, кульок, цукерків, шоколадок, кількістю випитих гальб пива тощо. Але його здатність пригадуватися не прикрими, а добрими моментами, хто і в чому виміряє. Як визначити успіх фестивалю традиції «Космос» або ярмарку «Львів - столиця ремесел» із фестивалем вуличних музик? Залишається лише відчуття доторку до справжнього. Хоч може лишитися і реальний сувенір. Якась дрібничка. От, наприклад руський грошик. Схожий, за свідченням львовознавця Ірини Котлобулатової, карбували у нашому місті упродовж 1333-1370 років. На ремісничій атракції, можна було й собі повправлятися у карбуванні мідних монет, аверс якої прикрашає левчик на двох лапах, а реверс містить історичну імпровізацію на тему «Rex Danylo». Грошик хоч і стилізований, а лишиться на згадку про свято.

 

Решта монет і банкнот із кишені розійдуться прохачам. Їх було доволі багато у ці дні на вулицях міста. І це впадало в око. Такої великої кількості бідних важко пригадати. Що за тим стояло? Розрахунок на подаяння від святочної громади? Очікування благодійного сніданку від Мальтійської служби у подвір'ячку Ратуші, де мер і мерова у ролі Анжеліки, маркізи ангелів? Якесь своє альтернативне свято «гнаних і голодних», «принижених і знедолених»? Яскравий вияв «латиноамериканізації» суспільства? Чому під кожною ресторацією щонайменше по дві сірі каріатиди обабіч дверей? Хто вони? Якесь суцільне місто убогих! Цигани не в рахунок, ромські жінки виглядали життєрадісними й сприймалися за карнавальних персонажів, хоч за неписаними законами не личить подавати ромові - жебраку професійному, а ось подати бідняку - собі ж на фарт.

 

Мотив монетки у святкуванні мав ще й інші варіації. Туристи кидали їх у фонтани на площі Ринок. Львівські Гавроші спритно виловлювали монетки патиками-тичками. На жуйку! Туристів у Львові більшає. Кузьма із «Скрябіна» з того тішиться. Перед святковим концертом він, зізнався що сприйняв за іноземців... львів'ян. Йому приємно, що його молоді краяни нічим не відрізняються від однолітків із-за кордону.

 

День Львова у котре примусив пересвідчитися, що у Львові дедалі частіше чути російську розмовну. Не знати, чи тішився б так само Кузьма, коли б довідався, що це також львів'яни? У кожному разі Олег Скрипка про такі речі замислюється. Його роздуми перед концертом були не вельми веселі, вони стосувалися антиукраїнської навали, антиукраїнської культурної політики, антиукраїнської економіки. Тому жодної іронії в тому, що спонсором концерту була вітчизняна торгова марка із такою бадьорою й любою всім українцям символічно-національною назвою. Іронія долі в тому - що то горілчана торгова марка. А алкоголь обирають самовбивці. Щоправда, боягузи-самовбивці. Хоча Львів вже й навіть горілчані марки для промоційних концертів мало цікавитиме, через якусь дивну політику міських влад. Усе частіше фірми везуть зіркові концерти у сусідні із Львовом Тернопіль, Луцьк, Франківськ, Рівне. Там сприятливіший «інвестиційний клімат». Місто убогих поволі перетворюється з примари на реальність. Руський грошик не дасть збрехати.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.