УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 87 відвідувачів

Теги
Ющенко Предстоятелі Помісних Церков милосердя церква і суспільство краєзнавство Священний Синод УПЦ УГКЦ Доброчинність конфлікти розкол в Україні педагогіка автокефалія постать у Церкві українська християнська культура Голодомор Президент Віктор Ющенко 1020-річчя Хрещення Русі Києво-Печерська Лавра молодь вибори УПЦ КП Патріарх Алексій II Археологія та реставрація Мазепа секти Церква і влада церковна журналістика діаспора Церква і медицина Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і політика Вселенський Патріархат церква та політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква монастирі та храми України Католицька Церква шляхи єднання іконопис забобони






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: Андрій Середа: Ми прагнемо досягти більш войовничого звернення до Бога



«Україна молода», Вікторія Стах, 27.04.2007

Фронтмен гурту «Кому вниз» відкриває завiсу над взаєминами учасників гурту і розповідає про свої стосунки з релігією

Важко робити інтерв'ю з людиною, з якою вже було так багато гарних розмов. Тим більше - з людиною, з якою ти приятелюєш і знаєш не один рік. Надто, якщо вона достоту культова, харизматична, але водночас закрита для жовтої преси і не публічна.

      В Андрія Середи присутній «синдром батька». Він прагне всім допомагати і всіма опікуватися. Але ніколи й за жодних обставин не афішує цього. Саме про таких, як Андрій, кажуть, що він зніме для людини останню сорочку. Він має вигляд надійного, сильного чоловіка, до того ж  неймовірно магнетичного. Те, що насправді це ще й доросла дитина, чудово, як ніхто інший, знає Світлана Середа. Тільки близькі люди розуміють, як непросто бути дружиною цього музиканта й актора. Попри відносно непогані заробітки, сім'я Середи (Андрій, Світлана і їхній сімнадцятирічний син Сашко) живе у тісній двокімнатній «хрущовці» на Воскресенці. Назбирати грошей на більшу квартиру, маючи щедру і товариську Андрієву вдачу, практично неможливо. Для «розмови на трьох» ми обрали генделик біля метро «Лівобережна», який з легкої Андрієвої руки здобувся на назву «Креветочна».

 

Самоїдство в «Креветочній»

      - Про що ж нам говорити? Зараз у мене триває певний життєвий ступор. Настала така часова епоха: більше слухати, ніж говорити, - зiзнається Андрiй.

      - Риса похвальна...

      - Яка там похвальна! Якщо я вже рік-півтора не можу створити жодної нової пісні. Суцільне самоїдство. Проблема навіть не в ідеях, а в яскравих образах. Мелодії є готові. А от із текстами нічого не можу придумати. Мені незручно, коли пишуть: вірші Середи. Фiгня! Я знаю гарних поетів. І те, що я роблю, не можна називати віршами. Це - тексти.

      - І що поганого у такому визначенні?

      - В принципі, якщо подумати, то нічого й поганого. Навпаки, визначення «текст» ніби автоматично позбавляє «манічки» величі.

Шлюб «Кому вниз» iз самими собою

      - Не втримаюсь від поширеного до вас запитання. Як таким різним людям, як учасники «Кому вниз», удалося протриматися разом ось уже 19 років? Не розбігаючись, не міняючи складу, не вливаючи свіжої крові? Через зміну місця проживання з гурту пішов лише гітарист Владислав Макаров. На його місце ви нікого не захотіли брати. Хто у вашому гурті виконує роль об'єднавчого ланцюга?

      - Свого часу ми були чи не єдиною командою, яка практично щодня збиралася на досить тривалі репетиції. Можливо, так було тому, що по-справжньому, як на мене, ніхто з нас не вмів грати. Було майже нереально свої думки, мрії, ідеї втілити в якісну музику. Крім бажання та емоції, ми нічого не мали. Тому перший наш альбом був дуже емоційний, але геть позбавлений музичного смаку.

      - Скільки років ви існували винятково завдяки емоціям?

      - Поки не вивчилися. Зараз іде якийсь зворотний процес. Так само багато, як у перші роки існування гурту репетирували, нині ми проводимо в роздумах. Репетиції - це вже між іншим. Я дійшов до усвідомлення того, що для гурту музика не є головною. На противагу Сергію Степаненкові, який вірить, що ми є музикантами, я не вважаю нас музикантами у класичному розумінні. Як на мене, музика, оті всі звуки, швидше, доповнюють те, чого ти не вимовив словами, або ж підтверджують слова чи підсилюють твої думки.

      - Якщо у вас такі суттєві розбіжності навіть у сприйнятті себе як музикантів, то що все-таки вас тримає?

      - За великим рахунком стосунки в нашій групі справді нагадують міцний шлюб. Як у родині буває: ви можете мовчати тиждень, але це не позбавляє прив'язаності, відчуття близькості й розуміння того, що ти не можеш жити без тієї людини.

Дуст, Жека, Лобстер, Малін

      - Можеш розкрити для широкого загалу, як усередині гурту ви називаєте один одного?

      - А чому ж? У мене з самого початку була «погрємуха» Дуст. Хоч як це дивно, етимологія цього прізвиська йде безпосередньо від мого імені: Андрюша-Андрюля - Дуся-Дуст. Було потім і Дуче. Кожен називав мене по-своєму. Я вважаю, що це нормально. До Разіна завжди звертались або на прізвище, або просто Жека. Малюгін, як раніше, так і тепер, залишається Маліним. Степаненка завжди називали Степаном. Але віднедавна він у нас - Лобстер. Він неодружений. Якось познайомився з гарною дівчиною. Вони напилися, як свині... Не знаю, чи варто це розповідати. Та добре! Словом, коли вони потому з'явилися на люди, в нього було трохи стесане чоло. Ми намагалися розпитати, що ж, власне, сталося... Ні, не розповідатиму всього! (Регоче. ). Ну, словом, стертий лоб, лоба стер. Лоб-стер. Я недавно зайшов у взуттєвий магазин і побачив, що фірма якась так називається. Я так сміявся, що продавчині геть знітилися і не могли зрозуміти, чим же мене взуття так розвеселило.

      Оце, напевно, нас і тримає разом: дружньо-іронічні стосунки. Якщо нас не знати близько, то, послухавши і подивившись на наше спілкування збоку, напевно, можна вжахнутись. Але робимо ми це не зі злом. Те, що ми виплескуємо один на одного під час репетицій - це не лайно, це  гумус. Саме тому я не вірю в команди сесійні, коли на певні проекти запрошують чужих якихось музикантів. Або коли є один лідер, а навколо нього відбувається якась ротація. У «Кому вниз» насправді не існує лідера. Так, у нас існує ідеологія, але вона не передбачає  ієрархії. Крім того, ми дуже різні. Степаненко - страшенно фізіологічний. Він часом видає неймовірні перли, які просто не здатна створити людина, розум якої домінує над емоціями. Женя Разін для нас просто незамінний під час якихось далеких пересувань. Коли ми їдемо на концерт, на нього всі скидають свої негативні емоції. Особливо Степан любить це робити. Він скидає на Разіна весь негатив, просто-таки «мочить» його. Але Женя знає всі, на його погляд, Степанові моральні проблеми. Тому Жені легко витримувати ці атаки. Малін - страшенно спокійний. І коли він починає нервуватися - для всіх нас це означає, що ми дійшли до межі й треба зупинитись.  Малін - як барометр.

      Тобто стосунки у нас справді міцні й родинні. Особисто я не можу визначити, хто з хлопців для мене рідніший. На якихось гастролях ми з Разіним жили в одному готельному номері. Ми сварилися з ним так, що можна було здуріти, дійшло до бійки. Схаменувся я тоді, коли побачив, що Жека скрутив мене над порожньою ванною, в руці в мене пасмо його волосся, і я благаю, щоб він мене відпустив і що я більше так не буду. З Малюгіним нам дуже добре працюється у сенсі продукування ідей. Ми з ним разом щось придумуємо, а потім показуємо ці ідеї хлопцям. Вони на свіжу голову вирішують, варто робити так чи інакше.

      - Знаю, що ваш барабанщик Євген Разін - людина доволі релігійна. Його віра дозволяє вільно і без докорів сумління концертувати з гуртом?

      - Женя завжди мав таку, не сказати б, халепу... Він - людина дуже м'яка й інтелігентна - підсвідомо намагався мати поруч iз собою якусь більш сильну людину. Швидше, у психологічному, ніж у фізичному сенсі. Хоча, з іншого боку, він завжди потерпав через свою конституцію: завжди прагнув виглядати сильнішим. Він жер, вибачай, як не в себе, більше за весь «Кому вниз», але це ніяк йому «не вставляло». (Середа регоче.). Потім почав займатися культуризмом, їв усі їхні гидотні суміші, але єдине, чого досягнув, - це рухати цицьками... Ну, знаєш, як ото культуристи рухають м'язами грудей. А зараз, коли почав нарешті трішечки набирати вагу, він переконаний, що гладшає від ліні. З першою дружиною Женя розлучився через якісь свої проблеми, а друга його дружина Наталя на момент знайомства вже належала до якоїсь релігійної секти. Женя тоді добряче «закладав», серед усіх «комувнизів» тримав першість у цьому спорті. П'яний він був страшенно смішний, нагадував якогось мертвого лося. Тож його дружина поставила питання руба: або - або. І тут таки спрацювало його прагнення мати поряд лідера. Він услід за дружиною вдарився у релігію. І вважає, що це його врятувало. Тоді ми вже менше часу проводили разом усією групою. Інакше, можливо, Жені й не потрібно було б аж так занурюватись у релігію. Коли я дізнався, що Женя пішов до секти (слава Богу, не до Сандея Аделаджі), то, відверто кажучи, подумав, що з поглядами «Кому вниз» це не поєднуватиметься. Після того, як Женя сказав, що він читає лише одну книгу - Біблію, - я подумав, що «капєц», ми втратили барабанщика. Чекав на купу проблем і конфліктів. Принаймні у тому, що Женя відмовиться їхати з нами на Wavе-Gоtіk-Trеffеn до Німеччини, я майже не сумнівався. Цей готичний фестиваль Разін сприймає винятково як збіговисько сатаністів. Тим більше, враховуючи перенасичення того фестивалю розмаїтою символікою: пентаграмами і таким іншим.

      - А ти як до тієї символіки ставишся?

      - Якщо святий Петро був повішений на перевернутому хресті догори ногами і сатаністи носять перевернутий хрест, то можна знайти в цьому певний позитив. Можна дивитися на перевернутий хрест, думаючи, що то символ святого Петра, якщо ти, звісно, віриш у нього. Але позитивно те, що Женя не сприймає жодної символіки. А в будь-якій концертній діяльності «Кому вниз» він завжди вбачає чистий позитив. На гастролях Разін не тусується серед людей. Натхненно відіграє концерт і йде гуляти містом. Він любить роздивлятися під'їзди в будинках чужих міст і по-дитячому фантазувати про життя їхніх мешканців.

Похрещений після одруження

      - Пригадую, запрошувала вас із Світланою на якесь свято (чи не на Великдень?), і ти сказав, що прийдеш, якщо не буде ніякого християнського підтексту святкування. Тому я вирішила, що ти маєш із релігією суперечливі стосунки. А нещодавно, вкотре переслуховуючи твою  декламацію вірша, накладену на «Молитву за Україну», подумала, що так читати подібний текст здатна лише людина, яка досягла найвищого рівня релігійності...  То ти релігійна людина?

      - Почнемо з того, що то не мій вірш. То Кіплінг у перекладі Донцова. Правда, переклад ми трохи модернізували. Але тільки після того, як твердо переконалися, що деякі слова в ньому справді дуже застарілі, їх  не сприймає  адекватно сучасна людина. Ми неймовірно промучилися, щоб прочитати цей текст нормально. Проблема полягла в тому, що треба було поєднати акапельний спів молитви «Боже великий, єдиний...» із цим віршем. Ми перебрали десять варіантів виконання молитви. Потім морочилися, накладаючи на спів барабани. Зараз до бабських, дещо верескливих, затонких голосів ми додали й свої голоси. Ми прагнули досягти більш, сказати б, войовничого звертання до Бога. Щоб це не було скигленням. Я  маю запис «Дойчланд юбер аллес», де також співають жінки. Так то голоси жінок, які перетворюють світ!  Поки що я намагаюся нормально озвучити мудрі чужі думки. До своїх, мабуть, ще не доріс. А цей вірш Кіплінга дуже мені близький і дорогий. Мені імпонує вплив цього письменника на власну націю: Кіплінг був гордістю свого народу. Вірш, до речі, - це звертання до сина, який залишав родину (не пригадую, чи до війська йшов, чи ще куди). Кіплінг, страшенно його люблячи, написав оце звертання. Зі свого боку, я сприймаю цей текст і як особисте звертання до власного сина. І до всіх наших дітей.

      - Отже, твоє ставлення до релігії? Саме до релігії, а не до Бога (бо то приватна справа кожного).

      - Мене похрестили вже після нашого зі Світланою одруження: у 25, здається, років. А Женя Разін подарував мені якось кишенькове Євангеліє. Я його іноді почитую. Переклад російською мовою. Хочу мати українське видання, але поки що я не з'ясував для себе, який український переклад Біблії справді найкращий. Вважаю, що таких перекладів не може бути багато, мусить бути один, канонічний. А, власне, до релігії я ставлюся досить критично. Новий Завіт сприймаю позитивно, але вважаю, що він належить, швидше, до царини політики. Деякі моральні принципи не можна робити спільними для всіх народів земної кулі. Бо таке узагальнення просто неможливе. Заповідь «не вбий» стосується всіх без винятку людей. Але деякі релігії мають стосовно цього свої уточнення.

      Щодо особистих стосунків iз релігією, то траплялися пов'язані з цим містичні моменти. Після народження сина в мене склалася якась хвороблива ситуація. Я страшенно переживав, коли Саньки не було поруч. Саме тоді я захопився був Ніцше, читав його запоєм. І моє хвилювання за сина стало просто параноїдальним. Я не знав, що робити. І почав просити Бога, щоб він позбавив мене страхів.

      (Далі Андрій розповів історію про певний знак, який примусив повернутися його і по-новому перечитати твори Ніцше. Перечитавши, Середа зрозумів, що багато чого не взяв до уваги, недосприйняв. Після того хвилювання за малого вже не було таким патологічним. Але саме під час цієї розповіді в мене щось раптом сталося з диктофоном. Без очевидних причин він просто перестав записувати. Ми дружно вирішили, що це так само знак, тому нехай деталі Андрієвої історії залишаться між нами. - Авт.)

      - Якщо говорити про мене особисто, то я, швидше, матеріаліст. Але навряд чи безбожник. Я схиляюсь до думки, що релігія все-таки існує для людей, які мають сумнів.

      - Мене зачепила нещодавно цитата з Акуніна про те, що Добро і Зло - це дві рівносильні корпорації. Але добро за всіма пунктами програє злу через те, що не вміє себе подати і продати. Мабуть, ти вже здогадався, що я «плавно» намагаюся перейти від релігійної тематики до теми музичної попси? Інакше наша розмова вийде розмовою для альтернативного релігійного журналу...

      - У будь-якому разі поняття добра і зла дуже відносні. В нас он на п'ятсотгривневій купюрі з портретом Сковороди стоїть масонський знак: усевидяче око. Це начебто знак Люцифера. Будь-яка символіка - це не настільки просто і примітивно, як може здаватися на перший погляд. Життя не надається до категоричного поділу на погане й добре. Так само не можна категорично стверджувати, що поп-культура - то зло.

Усвiдомлена музика виховує почуття людської гiдностi

      - Мирослав Скорик недавно здивував мене своїм спокійним ставленням до попси. Мовляв, зали, де виконують класичну музику - переповнені. Аудиторія досить широка. А решта людей - нехай собі слухають попсу, аби ці концерти не заважали репетиціям у консерваторії...

      - Не можна потурати низьким смакам і не намагатися виховувати народ. За демократичного суспільства закон на боці більшості. Коли ця більшість має смаки і свідомість худоби, то нечисленні освічені естети починають варитися винятково у власному котлі. Вони замикають себе в якомусь віртуальному світі. Саме тому маємо нині центр Києва - з купами лайна, сміття і розбитих пляшок. Закривати очі на проблеми освіти загальної маси власного народу - це чистісінький егоїзм і обмеженість. Навіть діти багатьох  наших жлобів-високопосадовців, які позакінчували вищі навчальні заклади за кордоном, уже не підтримують вітчизняну попсу, бо привчилися до  хай і популярної, але якісної музики. Наша попса падає зараз усе глибше і глибше.

      - Ти колись приятелював з Ірою Білик. Як ставишся до її теперішньої праці?

      - Крім того, що вона була першою україномовною поп-співачкою (незалежно від того, якою мовою вона спілкувалася в побуті), в неї були дуже класні аранжування, з нею працювали дуже класні люди. Я не романтик. Але мені дуже часто доводилося чути від музикантів, які починали працювати українською мовою, що ця мова просто нахабно зобов'язувала робити ліпші аранжування. В Ірини Білик останній альбом, який вона зробила в Польщі польською мовою, а потім - українською, був найкращий. Насправді вона дуже давно хотіла писати російською, бо мала ілюзію, що це їй забезпечить успіх на російському ринку. Нарешті це сталося. І вона перетворилася на двотисячі сто п'ятнадцяту  ляльку. Ми продовжуємо любити її суто по-людському. На початку нашої музичної кар'єри ми всі знали і усвідомлювали власні вади, власні обмежені - хто вокальні, хто музичні - можливості. Хтось намагається весь час щось переробити й покращити. А хтось уже нічого не намагається: злився з музичною масою. Усвідомлена, пережита музика виховує людину, зокрема, її почуття власної гідності.  Хоча особисто для мене музика є прикрасою, а не основою. Для мене головне - текст і почуття, яке я закладаю в композицію. (Мило усміхаючись до кельнерки. ) Принесіть іще горілочки.

Найбільша проблема України - нерозуміння слова

      - У чому, як на тебе, головна проблема нашого, так би мовити, державотворення?

      - Найголовніша проблема в Україні - це відсутність розуміння слова. Коли люди говорять одне, а зміст вкладають зовсім інший. До того ж це не лише в політиці: на всіх рівнях! От, скажімо, ми зі Світланою вибираємо телефон. Продавець нам показує один і каже: «Вот пасматрітє! Настаящая антіка!» Українська мова: купа синонімів! А ми називаємо речі словами, яких самі не розуміємо.

      - Чи погоджуєшся з думкою, що про духовність люди здатні задуматися, лише добряче наївшись?

      - Неправда це. Не можна створити добробуту, не думаючи, в який спосіб і якими засобами його створювати.

 

ДО ТЕМИ

      Прогримівши 1989 року на фестивалі «Червона рута» піснею «Суботів» на слова Тараса Шевченка, «КОМУ ВНИЗ» здобули постійних і незрадливих шанувальників української музики, коло яких розширюється із одного музичного покоління в інше. Відтоді гурт брав участь у безлічі вітчизняних та міжнародних фестивалів. Чи не найулюбленішим із них для «комувнизів» став німецький Wave Gothic Traffen. Нині «КОМУ ВНИЗ» означають свою творчість як готичний індастріал-рок.

      Торік гурт було висунено на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, яку після тривалих і запеклих суперечок між членами шевченківського комітету, музикантам так і не дали. Натомість було створено альтернативну Народну Шевченківську премію, де, за результатами незалежного інтернет-голосування, гурт набрав найбільшу серед решти номінантів кількість голосів.

 

З НОВОГО АЛЬБОМУ

Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя,

І без слів взятися будувати його наново,

Або за одним ударом стратити виграні сотні партій

без жодного порушення і без одного зітхання,

Коли ти можеш бути коханцем, не шаліючи з любови,

коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним,

коли ти можеш любити всіх приятелів, як братів,

аж так, щоб ніхто з них не був усім для тебе,

коли ти вмієш розважати, спостерігати і пізнавати,

не стаючи ніколи скептиком або руйнівником,

мріяти, та не даючи своїй мрії стати твоїм паном,

коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють,

коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним,

коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим,

не будучи ні моралізатором, ні педантом,

якщо ти вмієш зберегти свою відвагу і не стратити голови,

коли всі інші довкола тратять її,

тоді князі, боги, щастя і перемога стануть навіки

твоїми вірними рабами.

Тоді ти станеш людиною.

Редьярд Кіплінг.

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.