УКР РУС  


 Головна > Публікації > Мій шлях до Бога  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 113 відвідувачів

Теги
Києво-Печерська Лавра Голодомор українська християнська культура Предстоятелі Помісних Церков Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність Католицька Церква церква і суспільство 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ Патріарх Алексій II вибори Мазепа молодь діаспора УПЦ КП іконопис милосердя монастирі та храми України Вселенський Патріархат секти церковна журналістика Церква і політика Президент Віктор Ющенко Ющенко Церква і влада автокефалія конфлікти УГКЦ розкол в Україні педагогіка церква та політика комуністи та Церква Церква і медицина краєзнавство шляхи єднання забобони постать у Церкві Приїзд Патріарха Кирила в Україну






Рейтинг@Mail.ru






Дякую, діду, за «Отче наш»…

Надія Білокінь

Дорога до храму і Бога в кожного своя. Кому - раз - і все відкрилося відразу: Бог є, ось Він, і ти можеш з ним говорити. Пелена невір'я та духовної порожнечі розірвана, і людина розуміє, що ось воно - те, до чого прагнула, - спокій і радість від відкриття Господа. Людина швидко стає на рівний спасительний шлях - і навпростець іде до мети. Але таких мало.

Більшість, як і я, ходить, блукає. То виходить на шлях до світла й істини, то знову збивається на манівці. І більше по тих манівцях шастає, ніж рівною дорогою. І так потроху - то там, то сям - щось черпає, дізнається, приймає чи відкидає. Віра приходить не відразу, а день за днем, ні, навіть, рік за роком.

Так у мене...

Мама моя - колишній комуніст-атеїст з багаторічним стажем. Бабуся - не комуніст, проте ладна перестріляти з кулемета як політиків, так і батюшок. (Благо, кулемета нема, обстріл поки що тільки словесний.) Дід навіть на смертному одрі гнав батюшку геть...

Яблуко від яблуні недалеко падає. Я досить довго вважала, що в церкву ходять тільки бабки та «ті, кому не повезло», тож мені - не туди. Звідки в мене склався такий стереотип - точно не знаю, мабуть, зі слів знайомих. У селі церкви не було, тож з власного досвіду таке враження не могло виникнути...

Був у нашому роду (з тих, кого я застала в живих) дід Захар...

Ми всі його назвали дідом (хоч мені він доводився прадідом), бо був дуже старий - майже сто років. Цей кремезний дідуган служив ще в царській армії й бачив царя. Свою майбутню дружину він викрав у Польщі з дуже заможної родини й заховався у далекому українському лісовому селі Біла Криниця, де й понароджувалися з часом купа його дітей, внуків та правнуків...

Я ще дуже малою була, погано все пам'ятаю, але як дід мене вчив «Отче наш» повік не забуду. Як тільки ми з мамою чи бабкою приїздили до нього гостювати, він давав мені ручку, два аркуші і починав диктувати гучним голосом, так, що чулося аж знадвору. Ми списували обидва аркуші (в кожній клітинці! маленьким дитячим почерком!) молитвами, притчами та цитатами зі старезної Біблії (старішої, мабуть, за самого діда). І все це було незрозумілою для мене мовою. І так кожного вихідного...

У 86-му дідика скосив Чорнобиль, зовсім трішечки йому лишилося до 100. Дід був моїм першим маячком, я тоді цього не розуміла... А наступний маячок з'явився, ой, як нескоро...

До церкви, якщо й ходила, то тільки на екскурсії. Так побачила наш Київ, Москву, великий Новгород, стародавній Псков та Санкт-Петербург. Дивилась, а не відчувала... А в старших класах посунулась на східних вченнях. Аури, чакри, реінкарнації - це ж було тоді в стократ цікавіше за муки, смерть і воскресіння, в яке ніяк не моглося повірити, бо не було як перевірити. А от у реінкарнації вірилося, хоч, правда, теж не перевіряла на власному досвіді... Минулося...

Після села, в якому і церкви навіть не було, КИЇВ!

А що таке місто для того, хто жив у забитому селі? - Музеї, галереї, театри. І церква. Знову, щоб подивитися... Були хвороби, декілька операцій. І знову церква. Вже ставила свічки за здоров'я. Виключно своє, правда. Пам'ятаю, як восени я вперше поставила свічку за упокій - у Сухумі мародери під час війни розстріляли мого дядька, якого я дуже любила й поважала. Про його смерть ми дізналися тільки через рік - не було зв'язку з рідними. Те, що близька людина померла, а я цього не знала, не відчула й не поспівчувала, так вразило, що я пішла до Володимирського. Тоді я не розумілася на патріархатах, конфесіях і на багатьох інших речах, усе здавалося дуже складною грамотою, в яку тоді не заглиблювалася, та й не хотілося цього...

Життя змінювалося, текло, бігло, летіло, а я все чогось шукала. Відчувала, чогось не вистачає, якась порожнеча всередині, яку почала знову заповнювати різним мотлохом. Середина 90-х років - це якраз «пік» усіляких сект, братств та свідків...Так, я знову потрапила на манівці. Все тоді так було «зрозуміло» - Бог є, Він мене любить, ось Він. А тому не потрібно зашушкуватися в хустку, носити довгу спідницю і забути про косметику. І я ледь не прийняла у ванній «справжнє» хрещення, бо перше, в церкві, було «неправильним»...

Якимось чином, уже навіть сама добре цього не пам'ятаю, але вирвалася з тих тенет. Скільки нас - молодих і спраглих - кинулися в оте болото з головою. Всі ми шукали духовну підтримку й знання, які б заповнили порожнечу, дали розуміння сенсу життя... Відтоді залишився сильний осад у душі та боязнь знову попасти "не туди". Я відвернулася від Бога й кинула надовго свої пошуки, які залишали тільки болючі ґулі. Сумний одноразовий досвід тоді видався достатнім для того, щоб прийняти рішення - Бога нема, якщо Він таке допускає.

Потім одруження

Вісім років спільного «викарабкування в життя» - гуртожиток, квартири, робота, робота і ще раз робота. З вірою в «чудове та світле майбутнє». Без  Бога. Потім народження сина й болісне розлучення з чоловіком. Майже повна відсутність коштів. Хвороби - уже не свої, а синові, - від цього значно болючіші. Постійне нерозуміння: «За що?» Бачила, що зайшла в глухий кут, але не розуміла, де і що треба змінювати. Здавалося, ніколи не виберуся. Руки опускалися, думки темнішали. Від безвиході й нерозуміння ревіла ночами й сивіла. Просила допомоги та прощення у Того, у Кого втратила віру. Просила, молила, думала. І вона з'явилася - з двома короткими кісками, заспокійливою посмішкою і добрими-добрими очима. Наташка.

Після її розповідей почали з'являтися відповіді на мої постійні «За що?». Вона потроху виводила мене з манівців і показувала напрямок на ту дорогу, якої я колись шукала, якої ми всі, часто цього не розуміючи, постійно шукаємо.

Ну от, здається потроху по цій дорозі вже йду

Маленькими кроками. Як дитина. І відкриваю все заново: світ, людей і власне життя. Не скажу, що все відразу стало легко й зрозуміло, виникає ще більше питань, аніж раніше, більше проблем. Але вже бодай розумію, «хто винен» і «що робити». Рухаюся вперед - і, звичайно, теж набиваю ґулі. Втрачаю тих, кого вважала друзями: спочатку «ти змінилася», нерозуміння, а потім уникання від зустрічей і розмов.

Боляче. Але ж ніхто не обіцяв, що все буде легко. Дякую за розлуки, адже вони обіцяють нові зустрічі, в яких будуть істинні друзі. Починаю потроху віднаходити у світі гармонію, та й у своєму житті також, душевна рівновага та спокій - поняття, які нині стають значно ближчими до мене. Я ніби народжуюся знову на світ, лише з досвідом минулого. Потроху день сьогоднішній дає підстави вірити, що завтра буде світлішим і добрішим, ніж учора, адже тільки-но починається справжнє життя. З Богом.