УКР РУС  


 Головна > Публікації > Мій шлях до Бога  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 75 відвідувачів

Теги
краєзнавство Церква і політика церква і суспільство постать у Церкві 1020-річчя Хрещення Русі Голодомор Президент Віктор Ющенко Ющенко конфлікти УГКЦ церковна журналістика молодь монастирі та храми України діаспора Католицька Церква Доброчинність Києво-Печерська Лавра Церква і влада милосердя Археологія та реставрація УПЦ КП Патріарх Алексій II Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні педагогіка українська християнська культура Вселенський Патріархат іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) вибори церква та політика Церква і медицина автокефалія секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа комуністи та Церква шляхи єднання Священний Синод УПЦ забобони






Рейтинг@Mail.ru






«Любов Твоя променіє на всіх шляхах моїх…»



Юлія Р.

Мій шлях до Бога розпочався з пиріжків. Як зараз пам'ятаю: бабуся моя, сестричка та я, вечір, тиша у великому принишклому будинку... Перед тим, як відправляти нас, малих, спати, бабуся неодмінно, на наші численні прохання, розповідала, що є Бог, Він створив Адама та Єву, а вони Його не послухали. А Він - добрий та щирий...

На ранок ми прокидалися о сьомій, летіли до телевізора, адже там показували телесеріал «Росія молода» з нашим улюбленим Ієвлівим та Машою, а бабуся частувала нас гарячими пиріжками з картоплею. Не знаю, як вона встигала приготувати сніданок так рано, але ці диво-вироби нашої старенької на все життя стали для нас символом доброти, чуйності та турботи. Її любов до людей, та зокрема до нас, онуків, промовляла завжди сама за себе, а тому ми вірили їй беззастережно, у тому числі й її розповідям про Бога. Людина, яка готувала ТАКІ пиріжки, просто не могла брехати...

Бабуся померла, коли мені було 10 років. Відтоді про Бога ніхто більше не говорив. У школі було «Помни всегда, открывая тетрадь, что Ленин учился на круглые пять». Вдома я з задоволенням гортала «Календарь атеиста», де найулюбленішими були останні сторінки кожного місяця. Як правило, там вміщувалися анекдоти, карикатури на Бога та святих. Мені подобалося, передивлялася цю величезну книженцію сто разів, і, напевне, тоді вже переконалася, що Бог є, просто деякі люди з Нього глузують.

Мама з татом були атеїстами, як і більшість молодих людей того часу, а на питання, «чи є Бог?», відповідали, є, донечко, але десь у нас самих, в душі.

Щодо душі не знаю, але бурхливе дитинство, коли в сусідки новенькі капці, а у подружки - модна лялька, а сестрі подарували новий дитячий меблевий гарнітур - все це примушувало «боротися за виживання» усіма правдами й неправдами. Коли збрешеш, коли чуже візьмеш, коли принизиш когось... Тепер лише розумію, сама народивши і виховуючи дитину, що не треба сподіватися на якусь там особливу чистоту дитячої душі. Духівник мій каже, що діти часом неохоче роблять справи добрі, натомість занадто легко прихиляючись до справ лихих. А тому треба їх завжди «понуждать к благому». Мене тоді нахиляли хіба що до справ музичних - школа акордеону, дитячий оркестр та ненависне сольфеджіо, час від часу прогулюване.

До чого тут про дитячі нахили? А до того, що кожна, навіть маленька душечка, неодмінно хибить, якщо позбавлена джерела благодаті - молитви, церкви, Причастя. А тому й я, в оточенні своїх негарних схильностей, виростала-виростала й виросла. Багато за що соромно, багато що й зараз лежить на душі, немов німе нагадування про те, якою могла б стати. Проте Хрещення, прийняте, знов таки, завдяки бабці, у несвідомому віці, вберегло й довело до того, як вперше стала на коліна й попросила: «Господи, я не знаю, який Ти. Але ввійди в моє серце й будь зі мною...»

«Когда я в детстве первый раз сознательно призвал Тебя,
Ты исполнил мою молитву, и душу осенил благоговейный покой.
Тогда я понял, что Ты - благ
и блаженны прибегающие к Тебе...
»
(акафіст «Слава Богу за все»)

Потім був фільм «Ісус з Назарета», відвідини недільних шкіл п'ятдесятників (батьки тяглися до Бога, а тому шукали Його скрізь, де тільки чули про віру). Пам'ятаю, які гарні пісні співали діти в тій недільній школі, як цікаво було з ними малювати й слухати про Христа та Його Різдво...

Коли в православному храмі нам подарували дитячу Біблію та книжку «Ибо их есть Царство Небесное» з повчальними історіями на кожен день, розпочалася нова доба в нашому сімейному житті. Щовечора мама читала мені й сестричці по одній історії з обох книжок, цілувала на ніч, і ми засинали з відчуттям, що Христос, як і ангели на гравюрах в книжці, десь поряд із нами.

Той час був чудовий. Ми всі жили з Христом. Тато читав Біблію й намагався вести сімейний човен серед бурхливих хвиль раптового й тривалого безробіття, купонів та інфляції, яку особисто ми відчували в тому, що бідували. Мама варіювала між чергами за олією, борошном, маслом по 100 грамів на особу та маленьким, щойнонародженим братиком. А я молилася собі так, як уміла, гарно вчилася, намагалася бути до людей доброю та наслідувати Бога всім своїм життям.

Студентські роки вирвали мене з-під Божого крила рівно настільки, щоб потім було з чим щодуху бігти назад зі сльозами «Господи, пробач і поможи!»... Та що там, і досі, коли вимолиш прозріння й бачення своїх гріхів, так само біжиш до сповіді. «Господи!»

***

Напевне, коли люди пишуть про свій шлях до Бога, вони перераховують труднощі та випробування, які випали на їхню долю та навернули до рятівної дороги. Хтось перехворів на страшну хворобу, хтось втратив близьку людину, хтось став свідком страшної катастрофи і побачив Бога у стражданні та смерті. А мене поставила на цей шлях моя бабуся, раба Божа Марія, Царство їй Небесне.

І мене, й батьків моїх пошуки Бога згодом привели в Православну Церкву. Богослужіння, Причастя, поступове розуміння того, що відбувається навкруги, сповнило смислом життя й творчість. Колись почула та всім серцем сприйняла вислів «Якщо діяльність не веде до Бога, то вона не потрібна», а відтоді бачу свою роботу тільки для Церкви і в Церкві. Дякувати Богові, поступово зникло відчуття, що Господь мені щось в житті винен, натомість з'явилася думка: «Господи, будь зі мною, без Тебе не можу творити нічесоже»...

Можна довго ще перераховувати, як падала, після чого підводилася, з якими думками йшла далі. Та головне не це. Зернятко, посіяне в душі словами про Бога, зійшло та проросло в дитинстві, заколосилося та дозріло в юності, а далі, напевне, треба буде збирати врожай та самій готуватися щось сіяти.

Необов'язково стражданням постукає до нашого серця Господь, необов'язково смерть має показати нам глибини вічності, інколи достатньо буває тихого стукоту, щоб людина відкрилася Богові, приймаючи Його настільки, наскільки здатна вмістити...

«Боже мой, ведый отпадение гордого ангела Денницы,
Спаси меня силою благодати, не даруй мне отпасть от Тебя,
Не дай усомниться в Тебе.
Обостри слух мой, дабы во все минуты жизни
я слышал Твой таинственный голос...
»
(акафіст «Слава Богу за все»).