УКР РУС  


 Головна > Публікації > Мій шлях до Бога  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 98 відвідувачів

Теги
Церква і медицина УПЦ КП Вселенський Патріархат забобони автокефалія педагогіка вибори Католицька Церква шляхи єднання конфлікти Священний Синод УПЦ молодь церковна журналістика Церква і влада Мазепа комуністи та Церква постать у Церкві Президент Віктор Ющенко церква і суспільство Патріарх Алексій II монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні милосердя церква та політика секти Церква і політика Археологія та реставрація діаспора УГКЦ Ющенко українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність Києво-Печерська Лавра Голодомор Предстоятелі Помісних Церков краєзнавство іконопис






Рейтинг@Mail.ru






Дорога, яку треба долати серцем

  20 серпня 2007


Василь Столяренко

У день свята Преображення Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, 19 серпня, з Кам'янця-Подільського вже більше двох століть щороку вирушає величезна кількість паломників. Разом із кам'янчанами йдуть також віруючі з навколишніх сіл, з населених пунктів Чернівецької області й навіть громадяни Молдови, Росії та Білорусі. Об'єднані вірою, спільною молитвою та Божою благодаттю, богомольці, долаючи велику відстань, прибувають до Почаєва напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці - 28 серпня.

Почаївська Свято-Успенська Лавра - це зосередження визначних святинь, храмів, оселя людей великої чистоти та святості - ченців.

Є три епохи, три історичних джерела, від яких має право вести свій родовід Почаївський монастир

Перше губиться в сивих віках проповіді рівноапостольних Кирила та Мефодія, з'єднуючись - крізь століття - з епохою хрещення Київської Русі.

Друге йде від татаро-монгольського нашестя, а також зумовленого ним приходу сюди вцілілих київських ченців. Саме цей час відзначений явленням Матері Божої.

Третє починається з кінця XVI століття і пов'язане з подією, яка знову свідчить про чудесне благовоління Цариці Небесної до Почаївської обітелі - явлення чудотворної ікони Богородиці.

Особливу увагу паломників привертають три святині: цілющий відбиток стопи Богородиці, залишений Нею 1240 року на камені під час явлення у вогненному стовпі, що засвідчили ченці й пастух Іван Босий; джерело цілющої води, яке тоді виникло в тому місці, а також чудотворна ікона Божої Матері «Почаївська». Привертають увагу й цілющі нетлінні мощі преподобних Іова та Амфілохія Почаївських.

Весь час у храмах Лаври звершуються богослужіння. А храмів багато: Свято-Успенський, Троїцький собори, храм на честь Похвали Божої Матері, печерні церкви в ім'я Іова Почаївського, Антонія та Феодосія Печерських, Варвари великомучениці.

Незвичайна історія побудови Свято-Успенського собору

Його зведено на кошти Миколи Потоцького. Свавільний і жорстокий, він проїздив повз місце, де зараз розташований собор, у кінній кареті й перевернувся. Розлютившись, намагався відразу ж застрелити кучера. Але був уражений триразовою осічкою пістолета, чого раніше ніколи не траплялося. Охолонувши, він дізнався від кучера, що той у жахливий момент молився до чудотворної ікони Богородиці «Почаївської». Це було 1759 року.

Згодом Потоцький вирішив побудувати великий храм, і вже 1781 року в церкві розпочалися тимчасові богослужіння, а 1791-го туди було перенесено й чудотворну ікону. 30 серпня 1822 року відбулося освячення собору. 1859 року цар Олександр II подарував йому іконостас із 33 ікон у чотири яруси.

Прославлення ж самої ікони відбулося 1773 року, на ньому було присутньо понад 35 тисяч віруючих. Цю дату й слід вважати започаткуванням традиції паломництва до Лаври.

Кожен, хто переступає поріг собору, бачить бронзовий позолочений ковчег. Помолившись перед ним, припадають прочани до зображення стопи Богородиці, а потім п'ють цілющу воду, набирають її з собою.

Життя Лаври тісно пов'язане з ім'ям преподобного Іова Почаївського

У церкві в ім'я преподобного, де знаходяться його нетлінні мощі, є печера, в якій час від часу усамітнювався святий ігумен. Багато паломників відвідують печеру, протискуючись у невеличкий отвір.

Народився Іов Почаївський у дворянській сім'ї на Галичині. У десять років він попросився до найближчого монастиря - Угорницького, де здобув любов та повагу серед братії. У 12-річному віці прийняв чернечий постриг, у 30 -священний сан. Отець Іов став улюбленцем простого люду й користувався повагою серед заможних людей. Його покровителем став захисник православ'я на Волині князь Костянтин Острозький, на прохання якого Іова було поставлено на чолі Дубенського монастиря, де він трудився майже 20 років, докладаючи багато зусиль для поширення та укріплення православ'я.

Чимало часу преподобний віддав видавничій діяльності. З його благословення у 1581-1582 роках князь Костянтин видав в Острозі першодруковану слов'янську Біблію.

Святий Іов Почаївський прагнув присвятити себе подвигу молитви і 1604 року, попросивши звільнення, оселився на Почаївській горі. Він шукав самотності, та ченці попросили його очолити монастир. Лише у віці 98 років ігумен Іов призначив собі наступника. 21 жовтня він отримав одкровення про свою близьку кончину, а 28 жовтня після Літургії помер.

Через сім років він тричі являвся у видінні київському митрополиту Діонісію, повідомляючи про те, що настав час відкрити його мощі. 28 серпня 1659 року нетлінні останки преподобного Іова було урочисто перенесено до храму. Відтоді від них отримали зцілення чимало віруючих.

Свята обитель поповнилась ще однією святинею - нетлінними мощами преподобного схиігумена Амфілохія (Головатюка), відомого в народі як прозорливого цілителя і званого Іосифом-костоправом. Його причислено до лику святих 12 травня 2002 року. Це вже наш сучасник, ще живі свідки його святого життя...

«Отче наш...»

...Саме з Господньої молитви в день свята Преображення Христового починається рух колони після сповіді й причастя Святих Таїн та благословення архієпископа Кам'янець-Подільського і Городоцького Феодора. Одна молитва змінює іншу: «Богородице Діво, радуйся...», «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас, грішних», «Радуйся, Радосте наша...» і просто «Господи, помилуй!» Читаються акафісти, канони, звершуються молебні. Весь час люди йдуть під покровом молитви, якщо не своєї, то тих, хто поруч. Хіба вдома таке можливо? Адже мирські турботи багато забирають сил і уваги.

У дорозі - жодного недоброго слова, відчуваєш незвичайний спокій. Коли втомлюєшся, дивишся на дітей, що, немов ті пташенята, дзвенять у молитві; бачиш немічних і, соромлячись своєї слабкодухості, продовжуєш путь.

А спільна молитва лине над дорогою, стежками, полями, ярами...

Неможливо передати словами, як зустрічають паломників люди там, де проходить подорож

Дехто вклоняється іконі Божої Матері, яку несуть попереду, і, втираючи сльози, хреститься. Виносять хто що може: яблука, сливи, хліб. Метушаться біля криниць, поспішаючи напувати прочан. Скрізь приймають на ночівлю. Хоча, трапляється, вкладаємося спати в полі просто неба.

І знову молитва, молитва, молитва: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас».

Серед паломників - люди різного віку: діти, престарілі, яким за вісімдесят, є й інваліди. Запам'яталася жінка з п'ятьма діточками, одне з яких - у сповитку. Та всі з молитвою долали виснажливу путь.

Дорогою зупиняються біля цвинтарів, поминаючи спочилих у молитві. Моляться за хворих, які залишились удома.

Запала в душу розповідь господині, яка приймала нас на ночівлю в однім селі. В її родині всі віруючі, крім зятя. Коли онуки повісили в хаті невеличкі ікони, він гнівно позривав їх. А незабаром тяжко захворів. Отямився, потягнувся до Бога, почав молитися й навіть допомагати церкві. То невже нас лише таким шляхом ми можемо прийти до Господа?

Тож хай не дивує, що раз на рік віруючі присвячують десяток днів, щоб вклонитися Богові й нашій Заступниці Богородиці, побувати на острівці православ'я, якими є монастирі. Господь обіцяв Лотові пощадити Содом, якщо там знайдеться хоч із десятеро праведників. Сьогодні монастирі й лаври в нашому грішному світі і є тією часткою праведників, заради молитви яких Господь нас терпить і милує, чекаючи на каяття.

Долати доводиться і спеку, і холод, і дощ, і град, та молитва звучить, не стихаючи.

Нарешті одна з останніх зупинок - біля святої гори. Майже всі ланцюжком прямують до вершини, до хреста. Гора досить висока, сьомий день у дорозі, тож спершу здається, що піднятися на неї не вистачить сил...

Вражають дні перебування у Лаврі

Завжди дивуюся мужності й силі волі наших богомольців. Прокинувшись серед ночі (а сплять прочани у храмах на підлозі), можна бачити багатьох у молитві, хоч за плечима - тривала й виснажлива подорож.

Під час святкових богослужінь неперевершеним є спів хорів антифоном - ніщо не може з ним порівнятися.

Віруючі вклоняються чудотворній іконі, плащаниці, прикладаються до зображення стопи Богородиці, набирають свяченої води від стопи й моляться, моляться, моляться - за рідних, близьких, за себе, за спочилих...

Упокоєна душа надовго здобуває спокій, а дехто отримує й тілесне зцілення - усе дається по вірі.

Йти в цю подорож чи не йти - особиста справа кожного. Та шлях цей долати треба серцем. А ще - замислитися над своїм життям, над тим, хто ми є й для чого живемо, що потрібно для душі, її очищення та спасіння.

 

Василь Столяренко

Народився на Дніпропетровщині, тривалий час працював у Сибіру. За фахом - інженер-будівельник.
Друкувався на сторінках журналів «Перець», «Україна», «Старт», «Сільські обрії». Гуморески звучали на українському радіо. Твори увійшли до багатьох колективних збірок, видав і власну.
Останнім часом, з благословення архієпископа Кам'янець-Подільського і Городоцького Феодора, друкується в єпархіальній газеті «Дзвін».