УКР РУС  


 Головна > Публікації > Невигадані історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 55 відвідувачів

Теги
вибори церковна журналістика Голодомор УПЦ КП милосердя Церква і влада діаспора молодь Патріарх Алексій II краєзнавство педагогіка Мазепа Церква і медицина Ющенко Католицька Церква Президент Віктор Ющенко Доброчинність церква та політика українська християнська культура забобони Києво-Печерська Лавра Вселенський Патріархат іконопис Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві Священний Синод УПЦ Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі Предстоятелі Помісних Церков Церква і політика УГКЦ розкол в Україні шляхи єднання конфлікти церква і суспільство комуністи та Церква автокефалія секти






Рейтинг@Mail.ru






“Я все одно хочу попросити у Вас вибачення”

Оксана Жаборинська, м. Львів

Незабаром розпочнеться новий навчальний рік. Тисячі дітей та молоді сяде за шкільні парти, і чомусь знову і знову все більше згадується шкільне минуле - учнівське, студентське та, зрештою, викладацьке.

Згадуєш, порівнюєш з сучасним досвідом навчання і виховання, і на душі стає радісно за свої маленькі, але плоди.

Після закінчення навчання, як і в кожного, залишилися найкращі враження про школу. Нам дуже пощастило з класним керівником: вона часто подорожувала з нами в Карпати, ми побачили Ленінград і Новгород, столиці всіх прибалтійських республік - Вільнюс, Ригу і Таллінн, побували в інших місцях.  Такі поїздки - тривалі і виснажливі, але веселі й цікаві, згуртовують колектив, виявляють характер кожного, вчать жити і загартовують на майбутнє.

Після закінчення школи та університету, пішла працювати вчителем. Декілька років я викладала християнську етику. Мої колишні учні - зараз, в більшості, студенти, дехто - одружений, має своїх власних, хоча й ще маленьких, дітей. З якою радістю і теплотою вони згадують нашу паломницьку поїздку до Києва: першу і, як виявилося, останню за час їх навчання у школі.

Як і кожен молодий вчитель, мала так зване "бойове хрещення", коли, здавалося, стоїш над краєм безодні на тоненькій дощечці й мусиш вирішити: зробити наступний крок вперед, незважаючи на страх, чи все повернути назад, змінити професію. Як ми колись, так і сьогоднішні учні випробовують учителів, особливо молодих, на мужність, на впевненість, на людяність. Чомусь часто діти вважають, що бешкетувати перед вчителем  - це показник своєї дорослості, зверхності та правоти. Але, на щастя, потім дорослішають, іноді під впливом обставин, іноді просто, переосмислюють свої вчинки і, жалкуючи, приносять вибачення, хоча й не всі...

Написати ці спогади мне спонукав випадок, що стався нещодавно. У залізничних касах до мене підходить хлопчина років 19-20, вітається та запитує: «А Ви мене не пам'ятаєте?» «Ні», - кажу. «Ви мене вчили, і ви повинні мене пам'ятати, бо я був найгіршим учнем, я весь час вам завважав, намагався роздратувати, дуже хотів, щоб Ви пішли зі школи. Ви точно мене не пам'ятаєте?» «Ні, не пам'ятаю. Вас (учнів) було багато. Практично ціла школа. Але це не важливо, головне, щоб ти став справжньою, хорошою людиною». «А я все одно хочу попросити у Вас вибачення. Я все переосмислив. Зараз я навчаюсь у льотній академії у Кіровограді, рідко буваю у Львові. Я дуже радий, що зустрів вас і ще раз прошу вибачення». На цьому ми попрощалися. Вірю, що цей хлопчик говорив щиро, бо ніщо, крім власної совісті, не спонукало його до цього. І дай, Боже, щоб ці зернята, які дали маленькі паростки в душі юнака, не загинули під тиском сьогоднішніх проблем.

На фоні цього випадку, згадую інший випадок зі своєї практики: багато років тому хлопчик у шостому класі через нерозважливість потрапив на облік у міліцію. Чи прокинеться у його душі паросток людяності невідомо. Але чомусь дуже хочеться, щоб він теж переосмислив свої вчинки і став справжньою людиною...