УКР РУС  


 Головна > Публікації > Невигадані історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 74 відвідувачів

Теги
конфлікти Католицька Церква діаспора розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков молодь іконопис Патріарх Алексій II постать у Церкві краєзнавство педагогіка милосердя шляхи єднання Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну комуністи та Церква церква і суспільство забобони Археологія та реставрація секти Церква і політика Голодомор вибори Церква і влада 1020-річчя Хрещення Русі УГКЦ Священний Синод УПЦ Президент Віктор Ющенко автокефалія українська християнська культура церковна журналістика Доброчинність монастирі та храми України церква та політика УПЦ КП Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) Мазепа Києво-Печерська Лавра Церква і медицина






Рейтинг@Mail.ru






Вона так і не змогла стати матір’ю… Але стала Мамою

  05 July 2007



Кажуть, що випадкових зустрічей не буває...

Познайомилися ми ще на вступних іспитах

Відтоді стали подругами, хоча тоді я ще не усвідомлювала, кого Господь послав мені на життєвому шляху і для чого.

Веселою, життєрадісною, завжди з оптимізмом в очах була моя Подруга. Полюбили її всі, особливо за розсудливість, щирість та доброту. Хтось комусь заздрив, хтось чимось був незадоволений, хтось когось зраджував, щоб завоювати авторитет серед викладачів, а вона своєю простотою заворожувала всіх, хто хоча б раз з нею поспілкувався. Не дивно, що вже протягом першого навчального півріччя вона мала безліч знайомих та друзів, почалися перші зустрічі та побачення.

Життя завирувало над нами, набираючи нових і нових обертів. Нас охоплювали мрії по кар'єру, сім'ю...

На випускному прощалися довго, не хотіли від'їжджати на свої призначення. А ми тішилися, що залишаємося в одному місті, хоча й на різних роботах.

Знову новий колектив, в який Подруга швидко влилася. Її там полюбили, не зважаючи на те, що всі «тьоті і дяді» були за неї старші.

Подругу неможливо було застати вдома.

- Де ти ходиш?
- Та ось, попросили купити, вияснити, зателефонували чи можна, потрібно домовитися, необхідно терміново передати... 

Список завдань можна продовжувати й продовжувати. Квартира, яку їй подарували батьки, ніколи не була порожньою. Всі знаходили там притулок, коли у справах приїжджали з інших міст.

Роки йшли. Дні чергувалися радощами й скорботами, сірі будні змінювалися веселим відпочинком. Вечорами ми довго говорили «про своє, про жіноче». Наші одногрупники вже дітей в садочки повіддавали, а ми...

Моя Подруга вже 6-й рік зустрічалася з хлопцем, який неодноразово пропонував їй руку й серце, та її мучили якісь сумніви. Він терпляче чекав. Вони були дуже між собою схожі, ними всі милувалися й казали, що з них вийде гарна пара, діти будуть щасливі мати таких батьків.

Насувалася велика буря, почав накрапати дощ...

Вона переходила дорогу, щоб захопити змоклого колегу під свою парасольку. Але так і не встигла... Хтось також поспішав додому. Подруга раптом опинилася на капоті авто, яке протягнуло її по асфальту кілька метрів. Призупинившись, водій відкинув тіло й поїхав далі.

Реанімація, білі халати, прощання з довгими косами, безліч швів на обличчі й голові, гіркі сльози, молитви батьків, колег, друзів. Напевно, Подруга ще була потрібна тут, на землі...

Чергування в лікарні рідшали, ми почали приходити тільки на ніч. Удень вона вже могла залишатися сама. Лікарі дивувалися, яким чином їй вдалося вижити. Навіть жартували, що будеш великою людиною в цьому світі.

Але ось чергова операція, після якої прозвучав страшний вирок: безпліддя. Ніби сіра пелена нависла перед очима. Про це знали тільки її мама та я.

«...Як сказати йому, що я ніколи не зможу народити малюка, а чи погодиться він на усиновлення, а чи варто взагалі нам бути разом, псувати йому життя, коли він може мати повноцінну сім'ю з іншою, - мучилася вона безсонними ночами. - Господи, поможи, дай сили, мудрість зробити правильний крок. Хай на все буде воля Твоя Свята!»

«Алло, ти ще не спиш?» - опівночі розбудив мене телефон

Через кільки хвилин ми сиділи в кімнаті, в якій нічну темряву розвіювало лампадне світло, і знову говорили «про своє, про жіноче».

- Ти знаєш, у мого колишнього в неділю були заручини. Вчора я поверталася з роботи, він зустрів мене на дорозі, ніби випадково проїжджаючи поруч, запропонував підвезти додому. Коли я сіла в авто, він стиснувши мою руку, довго її не відпускав. «Тепер ти скажеш, чому ти так вчинила, чому ми не можемо бути разом?» - спитав він. «Щоб ти був щасливий. Хай у вас буде все добре, народиться багато діточок», - сльози більше нічого не дали сказати... «Люба, ти знаєш, я завжди буду тебе любити. Ти знаєш, що одружуюся я, не маючи до неї почуттів. Навіть сьогодні, зараз, твоє слово може змінити все наше життя. Ти ж знаєш, що я можу бути щасливим тільки поруч із тобою. Ми матимемо діточок, ти ж знаєш як я люблю малюків...» «Замовкни!» - вирвалося з грудей. І гірко заплакала. Він обняв її ще сильніше, заспокоюючи. Хотів почути одне-єдине слово... У відповідь було «Ні».

Ще довго ми стояли мовчки, тримаючи одне одного за руки. Він витирав моє заплакане обличчя, а я не могла більше нічого сказати, здавалося, серце ось-ось вискочить із грудей. А такі рідні очі дивилися на мене, шукаючи відповіді й пояснення. Голова паморочилася від того, що я втрачаю його назавжди...

- Ти впевнена, що зробила правильний крок? Може, варто було розказати йому всю правду? - цього запитання моя Подруга ніби чекала від мене.

- Я ж ніколи не зможу стати матір'ю, не подарую нікому дитини, не відчую шевеління під своїм серцем, не пізнаю родових болів і радощів від народження нового життя. Ти не уявляєш, як жити з думкою, що тебе ніхто ніколи не назве мамою, не буде безсонних ночей і радості від перших кроків малюка. Ти нікого не проводжатимеш до школи й не буде в кого перевіряти уроки. Тебе ніхто ніколи не обійме й не скаже це найкраще в світі слово «МАМА». Отже, я цього заслужила...

І знову Подругу не можна застати вдома

Тепер вона у храмі біля ікони Божої Матері. Кожного разу здригається від малечого плачу, що переривав молитовну тишу богослужіння. Життєвий оптимізм згас, рум'янець змінився на бліде обличчя, високі зачіски сховалися під хустинкою. Замість круїзів на море - паломницькі поїздки по святинях... А душа залишилася такою ж доброю, ні, ще добрішою. Зараз вона вдивляється в кожні дитячі очі, в людях бачить тільки хороше, й дивується, чому у світі стільки зла.

Їдучи втомленою з роботи, як і сотні разів, вона спостерігала в автобусі за багатьма щасливими сім'ями. Батьки забирали з дитсадочків своїх малюків, а ті весело щебетали, як вони сьогодні з Іринкою чи Даринкою зліпили з піску хатинку. Знайома зупинка біля будинку, в якому її ніхто не чекає. А ось вже і наступна, ще одна, потім дві... і кінцева - дитбудинок «Малятко». Ноги неслухняні, а може не варто переступати сюди поріг, а може...

Скільки дитячих очей, які вже встигли пізнати гіркоту життя, там дивилися на неї!

- Тьотю, а давайте пограємось у хованки. Ви закриваєте очі, а  ми ховаємося, тоді ви нас будете шукати.
- Тьотю, а мій ведмедик сьогодні не захотів спати.
- Тьотю, а моїй ляльці сьогодні Василько відірвав руку. Їй було боляче і вона плакала. Ось рука, а ось лялька. Може, ви полікуєте? Дякую вам, мамо.

Серце від цих слів здригнулося: «Чому, Господи, чому від цих крихіток відмовляються, невже не вистачає в батьків любові?»

Кожної ночі подушка не висихала від сліз, бо зараз не лише вечори, а й вихідні моя Подруга проводила з дітками, які, як і вона, не мають власних сімей.

- Алло. Ти спиш? Ти не хочеш приїхати до нас...

Знову, через стільки років я почула такий рідний бадьорий голос моєї Подруги

І я приїхала. Моя подруга пішла в монастир, при якому діє дитячий притулок. Її очі аж світяться від радості, з'явився рум'янець на обличчі, і за стільки років я знову побачила таку ж ласкаву та щиру посмішку. Одні називали її тьотя, інші - матінка, але найбільше чулося «МАМА».

Ось впала маленька Іринка і поранила собі пальчик. Вся заплакана прибігає:

- Мамо, в мене пальчик болить.
- Нічого, донечко, ми зараз його полікуємо.

Подруга бере її на руки й вони пішли.

- Дякую, Мамо! - чується за дверима. Я легенько відчинила двері й побачила, як маленькі сирітські оченята дивляться в її дорослі, але по-дитячому життєрадісні очі, заплакані вуста цілують рум'янець, пухкенькі рученятка щосили обіймають і горнуться до її люблячого серця, в якому вистачає тепла й доброти для всієї малечі. Так добре бути поруч із мамою, так добре мати дітей!

Маленька Іринка ніколи не дізнається, як любити матір, яка народила, а моя Подруга, ніколи не відчує, як то, любити своє народжене дитя. Але сьогодні вони обоє щасливі, щасливі по-своєму, бо люблять одна одну і разом, однією сім'єю йдуть до Бога. А з Богом завжди добре, затишно й надійно.

- Ти не уявляєш, яка я щаслива! Я не знаю, за що мені Господь дав таку нагороду. У мене ж гріхів повнісінько, а Боженько такий добрий-добрий до мене! - побачивши мене біля дверей через сльози прощебетала Подруга, пригортаючи кучеряву сирітську голівку до своїх грудей.

Повернулася я в шумне місто, але тепер вже я плачу ночами в подушку, плачу... від щастя, від чужого щастя, яке стало таким рідним і близьким.

Дивовижні справи, Твої, Господи!