УКР РУС  


 Головна > Публікації > Невигадані історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 151 відвідувачів

Теги
Предстоятелі Помісних Церков Голодомор діаспора Президент Віктор Ющенко конфлікти Священний Синод УПЦ Церква і влада УГКЦ постать у Церкві вибори Вселенський Патріархат Ющенко милосердя секти церква і суспільство іконопис Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство педагогіка комуністи та Церква Католицька Церква церковна журналістика автокефалія Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну Мазепа монастирі та храми України УПЦ КП молодь Києво-Печерська Лавра українська християнська культура Патріарх Алексій II розкол в Україні Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) забобони шляхи єднання Церква і медицина церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






Охоронець пам’яті: Василь Савченко

  04 серпня 2008


Іван Верстюк

Недільна прогулянка Андріївським узвозом - для тих, хто не знає, скажу: це найгарніший у Києві узвіз, слава й гордість міста, - не обіцяла жодних несподіванок. Як завжди, вздовж вулиці вишикувались ряди торговців сувенірами, продавців картин та різного роду дерев'яних і пластикових виробів, натільних прикрас, екзотичного одягу. Поважно й без поспіху пересувались узвозом численні туристи, любителі мистецтва та старовини, деінде зупиняючись, і, розглядали речі, котрі викликали їхній інтерес. Я рухався знизу вгору, адже не зважаючи на те, що такий маршрут фізично тяжчий, ніж зворотний, з естетичної точки зору він незрівнянно привабливіший. Тоді поступово й дуже художньо ви наближаєтеся до духовного центру вулиці - прекрасного та величного собору святого апостола Андрія - з висоти якого можна добре роздивитись як сам узвіз, так і весь київський Поділ  в цілому - настільки гарна відкривається там панорама.

Дорогою до святині мою увагу привернув Музей Івана Кавалерідзе, розташований  на правому боці вулиці. Він якось дивно вирізнявся з-поміж всіх інших музеїв.

Той, хто цікавився постаттю кінорежисера Івана Кавалерідзе, знає, що він був добре знайомий із відомим українським політичним та церковним діячем Степаном Скрипником. Крім цього, його другом був і геніальний український письменник Улас Самчук, перу якого належать такі шедеври прози, як трилогії «OST» (не зовсім коректним буде таке порівняння, але, фактично, це український аналог «Архіпелагу Гулаг» Олександра Солженіцина) та «Волинь», роман «Марія», прекрасні спогади «На білому коні. На коні вороному».

В Музеї мене зустрів літній чоловік, що попросив залишити в гардеробі сумку і запропонував безкоштовну екскурсію. Звісно, я був дуже здивований такою пропозицією, адже в нашому прагматичному сьогоденні так нечасто можна зустріти щось подібне. Але, як виявилося пізніше, скромність та альтруїстичність - корінні риси характеру цієї людини.

Несподіване знайомство з великою людиною

Я йшов до Музею Івана Кавалерідзе, щоб дізнатись щось про самого Кавалерідзе, а натомість, познайомився з не менш цікавою людиною - Василем Савченком - культурологом, консультантом Музею Кавалерідзе, а також дуже порядною та глибоко віруючою людиною. Знайомство наше почалося з моїх запитань про відносини Степана Скрипника і Уласа Самчука з Іваном Кавалерідзе. Василь Спиридонович детально розповів мені про те, як навесні 1941р, перед початком Другої світової війни, кінорежисер зі знімальною групою вирушив у Карпати знімати черговий фільм, але з початком наступу німецької армії на Радянський Союз, Кавалерідзе з колегами опинився в полоні на окупований території. Улас Самчук та Степан Скрипник, які видавали в цей час у Рівному український часопис «Волинь», використали свої зв'язки серед офіцерського штабу окупаційної армії, щоб врятувати Івана Кавалерідзе від розстрілу - фашисти звинуватили його в єврействі - а потім допомогли йому дістатися Києва. Розповідаючи це все, Василь Савченко пломенів любов'ю до вітчизняної історії, до тих постатей, про котрих він розповідав. Не було в його розповіді ні тіні осуду чи якихось ноток звинувачення стосовно тих чи інших історичних осіб. Довге й нелегке життя навчила Василя Спиридоновича розуміти людину та її душу, які б вчинки вона не зробила і що б про неї не казали інші.

Але повернемось до Василя Спиридоновича Савченка. Безмежно закоханий в Івана Кавалерідзе та його творчість, пан Василь, перебуваючи в пенсійному віці, з ентузіазмом працює консультантом Музею Кавалерідзе, ділячись своєю любов'ю до мистецтва з іншими. Як культуролог він вчить музейних відвідувачів розуміти мистецтво, читати його, а як досвідчена в житті людина, християнин - вчить їх любити людей, що творять мистецтво.

Гартування життям

Народився Василь Спиридонович 1932 року у славному місті Козельці Чернігівської області в сім'ї вчителів (батько був репресований комуністами в 1937 р. і розстріляний), навчався у місцевій школі. Під час Другої світової війни, маючи всього лише одинадцять років, хлопець здійснював збройні диверсії.

«Мені довелося стати свідком того, як фашисти розстріляли десяток моїх однокласників, і тому я мстив їм, як міг. Діставши бойовий порох, я організовував вибухи штабних та житлових приміщень, зайнятих німецькими офіцерами і солдатами. Звісно, я дуже радів, коли мені вдавалося зробити вдалу диверсію, але в глибині душі разом із тим була велика туга за радощами дитинства. Тому, щоб якось позбавити мене від цього суму, моя шкільна вчителька літератури давала мені книжки, класику романного жанру - Вальтера Скотта, Жюля Верна, Майна Ріда - і, читаючи їх, я потроху відходив від жахів війни, душа набиралась здорових дитячих вражень», - розповів Василь Савченко.

Після війни він вступив до Козельщанського технікуму, потім поїхав працювати у Воронеж, а після цього повернувся до Києва. Працюючи конструктором у столичних бюро та науково-дослідних інститутах, Василь Спиридонович серйозно задумувався над тими неправдами, котрими були повні реалії радянського життя. Як людина чуйна, сердечна, він тяжко переживав з тих несправедливостей, що їх довелося бачити, і в міру своїх можливостей намагався допомагати людям, що потрапляли в біду через цькування безбожними комуністами.

З великою радістю зустрів пан Савченко проголошення державної незалежності України в 1991 року. Будучи в цей час вже пенсіонером, він з головою поринає в культурно-громадську діяльність, сприяє поширенню ідей національного та духовного відродження. Відома дисидентка, багаторічний в'язень радянських таборів Оксана Мешко доручає Василеві Спиридоновичу важливе завдання з організації роботи Всеукраїнського меморіалу імені Василя Стуса. В рамках діяльності члена виконавчого комітету цієї організації В. Савченко працює над збором фактів про Голодомор 1932-33 р., інформація про який тоді тільки починала ставати відомою широкому загалу, виданням відповідної літератури. Також пан Василь займався проблемою українських остарбайтерів - тих людей, що були насильно вивезені до Німеччини під час Другої світової війни для примусової праці. Він організував Асоціацію українських остарбайтерів, брав участь у роботі Фонду взаєморозуміння та примирення при Кабінеті Міністрів України. Саме завдяки зусиллям Василя Спиридоновича сотні українських остарбайтерів отримали значну фінансову допомогу з Німеччини.

«Щоправда, тут не обійшлося без людської нечесності - говорить пан Савченко. - Гроші, призначені німецькими гуманітарними фондами для виплати українським остарбайтерам, нещадно розкрадались працівниками наших банків, через які здійснювались фінансові розрахунки. Самі ж люди, котрі отримували допомогу, підходили до мене, дякували і питали, скільки вони мусять мені заплатити. Вони тоді ще жили радянськими стандартами, відповідно до яких за все треба було платити, в тому числі і за добрі справи. Але я їм казав - не треба мені нічого, в радий з того, що зміг вам допомогти».

«За всіх цих людей я завжди молюся»

Невтомним у своїй громадській діяльності був Василь Савченко. Він співпрацював і з Товариством політв'язнів і репресованих, брав участь в численних пікетуваннях державних та урядових установ, допомагав у роботі асоціації «Голодомори України», працював секретарем Спілки письменників України. Докладав зусиль для перевезення поховання гетьмана Івана Мазепи з Румунії до України, а також могили видатного українського державного діяча Симона Петлюри - з Франції до України.

Показуючи виставку картин відомих українських політиків, науковців, дисидентів, що розмістилася в Музеї Івана Кавалерідзе, Василь Спиридонович про кожного із зображених розповідає щось своє, унікальне, відоме тільки йому. Зізнання біля портрета В'ячеслава Чорновола: «Я В'ячеславу казав - навіщо ви зупинили Народний рух? Він міг би ширитись і ширитись, але ви вирішили інакше. Тепер ми маємо недоукраїнізовану Україну». Біля портрета Івана Драча: «Драча я ніколи не міг до кінця зрозуміти. Як можна було ставити на провідні посади в Народному русі України колишніх комуністів? Пам'ятаю його численні виступи, промови - щось в них завжди було не те». Біля портрету Оксани Мешко: «Ця жінка була справжньою леді - інтелігентна, з прекрасними манерами, вишукана. Справжня вчителька. Вона й працювала педагогом, доки комуністи не вислали її рубати ліс в Сибіру. Для мене Оксана стала символом українського національного відродження. Саме вона благословила мене працювати у Всеукраїнському меморіалі ім. Василя Стуса. За всіх цих людей я завжди молюся, вписую їхні імена в поминальні записки, коли йду на богослужіння».

Наостанок нашої зустрічі з Василем Спиридоновичем Савченком він подарував мені свою поезію «Рівноапостольна Ольга», пояснивши: «Я не поет і віршів не пишу. Але цей один - він дуже для мене важливий, у ньому все моє життя, в ньому моя любов до Івана Кавалерідзе. Його скульптура „Княгиня Ольга" стала справжнім одкровенням української державності, української національної духовності, і тому я написав про це вірш. Було б чудово, якби хтось із сучасних композиторів чи хорових колективів зробив з цього вірша пісню».

РІВНОАПОСТОЛЬНА ОЛЬГА

Пам'яті Івана Кавалерідзе,

творця пам'ятника Княгині Ользі

 

Київ все княжив - чекали на свято -

Та раптом принесло страшну новину:

Ігоря-Князя жорстоко убито -

І Віче призначило княжить жону.

 

Від Чоних бескидів до піків Кавказу,

До Волги й Уралу, в Приморські степи

Послала дружини: „Приєднуйтесь зразу!",

Бо клич Святослава: „Ідемо на Ви!"

 

Ой Ольго-Княгине! Ти мудрість пізнала.

Вже дзвонять у храмах - Святій поклонюсь,

Велику країну колись об'єднала -

На віки прославила Київську Русь!

 

Царгород в гостини її запросив,

І Костянтин урочисто прийняв -

У Славную Віру її просвітив.

А в Херсонесі над Ольгою Хрест воссіяв.

 

Ой Ольго-Олено! Ти мудрість пізнала.

Вже дзвонять у храмах - Святій поклонюсь,

Велику країну колись об'єднала -

На віки прославила Київську Русь!