УКР РУС  


 Головна > Публікації > Невигадані історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП Предстоятелі Помісних Церков іконопис краєзнавство церковна журналістика Церква і політика конфлікти Священний Синод УПЦ забобони Вселенський Патріархат шляхи єднання діаспора монастирі та храми України комуністи та Церква церква та політика постать у Церкві Голодомор вибори молодь милосердя УГКЦ педагогіка розкол в Україні Католицька Церква Церква і влада українська християнська культура Києво-Печерська Лавра Мазепа Доброчинність Ющенко секти Церква і медицина церква і суспільство Археологія та реставрація Приїзд Патріарха Кирила в Україну автокефалія Патріарх Алексій II Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






«От тобі, бабусю, й… весна», або Почутий монолог у метрі

  02 квітня 2009


Ольга Мамона
Щоранку прокидаючись, визираєш у вікно з такою надією, що от нарешті моя зелена весна усміхнеться сьогодні. «Дзуськи», - ніби кидає вона нахабно в обличчя. І знову сірий день з навислою банею неба й сніжинками замість метеликів. «От тобі, бабушко, й...», - спала на думку давня, як світ, народна мудрість...

Метро зранку набивається робочими людьми...

Усі поспішають, штовхаються, набурмосені дивляться спідлоба, у вухах навушники й не «гу-гу» тобі. До вагону забігає бабуся. Починає зручно вмощуватись, допитливо озиратися навкруги. Ні, вона не сідає, та й місця ніхто не пропонує, всі відсахуються. «Бач, бабусю, від тебе неприємно пахне...», - хтось смішки кидає.

Вона. У старенькому брудному пальті з капюшоном, жилетці «залізничника», з клунком за спиною й з пакетом, що з нього якісь залізяки стирчать.

Нарешті вмощується коло мене й раптом: «Бррр, холодно! Це ти така зла чи я?» J І тишу розриває її сміх. Ніяковію й здвигаю плечима. Не чекаючи відповіді від мене, штрикає пальцем у намальовану на спині хлопця «пуму»: «Ой! А я думала - жива». І знову заливається сміхом. Звертається до діда, що поруч:

-   Ти як пройшов в метро?

-   Та от документ розгорнутий показую, - здивовано дивиться на неї.

-   Хм, а я ніколи не показую. У мене всі документи отут, - показує на живіт, до якого, тепер помічаю, теж прив'язано щось під пальтом. І продовжує. - Я отак: «Господи, проведи мене» й  пробігаю услід за кимось через турнікет. І воно не чепає мене. А як зупиняють, то я їм - жетон. Кажу: «А що ви мені? У мене жетон»... А вони - документи. Нормальна я, нормальна, і довідки у мене всі є, аналізи, ветеран праці я. Все у медкнижці, трудовій. Все...

Усім відомо, що їздять наші бабусі і дідусі в метро безплатно, а бабуся ця їздить тільки так: обов'язково кинути жетон, та й пробігти через недозволений турнікет.

«Знаю, бачать - старі люди, і не дають жетони в касі. А я - будь ласочка, дайте мені жетончика. І вони - ну раз «будь ласочка», то ладно», - продовжує моя бабуся. Останні гроші наскрібає, пляшки здасть, оті самі залізяки, що стирчать з пакету, а жетон купить.

І їздить так бабуся щодня: із Коростеня - до Києва, з Києва - в Коростень. Із дачі - на квартиру, а звідти на роботу (хоч вже років 70). З роботи - разом із молодими колегами на останню електричку на дачу, до улюбленої собаки.

Бувало таке, що міліціонери, робітники метро зупиняли - документи вимагали, а бабуся все з ними свариться, якщо грубіянять їй. А якось не додали в касі 5 гривень, то тільки заплакала та пішла мовчки. А в думках: «Боженько, бачиш, мене ображають...»

«Господи, бачить же, що стара людина, останнє, може, а вона, - продовжує бабуся. - Сама в золоті сидить й отакої. Ніколи не треба брати грошей більше, ніж потрібно на нужди. Взяв, а іншого не бери, то не твоє».

А ще хотіли нещодавно «здати» бабусю до будинку престарілих, приходили з соцслужби забирати квартиру, дачу... З роботи хотіли звільнити за віком. Так молодь не дозволила: «Дивіться, вона ж бігає швидше за нас, встигає переробити й своє, й нам допомагає». Бабуся і не підозрювала, що молодь захистить...

Дістає з кишені олив'яного солдатика й каже: «На, бери дитинко. Бери! Будеш бабу Аню згадувати». І виймає з кишені ще ручку, яку подарував їй начальник. Подарував зі словами: «Ви мені завжди такі поради даєте хороші». «А я йому - ти дружину цінуй, ти Бога люби, ти молись...», - говорить баба Аня.

«І ти, дитинко, читай від Луки, щоб сім'я хороша була. І від Матвія читай, і Боженьку слав за все, що робиться... Молись і зранку, і на ніч. І все тобі буде, - замовкає, так дивиться уважно на мене. - Ну, все. Щасливо, з Богом, дитинко».

«Зупинка "Арсенальна"», - здригаюсь я. Нібито знала, куди мені треба... «От тобі й... бабуся», - майнуло в голові.

Виходжу з метро, йду вулицею, тримаю в руці подарунок і всміха-а-аюсь. Усім і всьому. Ну чим не весна?..

P.S. Поки писалися ці рядки - весна й справді посміхнулася нам сонцем)))

Автор: Ольга Мамона