УКР РУС  


 Головна > Публікації > Невигадані історії  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 48 відвідувачів

Теги
УГКЦ монастирі та храми України Голодомор секти діаспора розкол в Україні церква і суспільство Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі молодь УПЦ КП Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і політика Католицька Церква Києво-Печерська Лавра Церква і влада краєзнавство шляхи єднання автокефалія милосердя Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков Археологія та реставрація конфлікти Священний Синод УПЦ забобони Вселенський Патріархат педагогіка церква та політика церковна журналістика українська християнська культура Мазепа Ющенко комуністи та Церква Церква і медицина постать у Церкві іконопис Президент Віктор Ющенко вибори Приїзд Патріарха Кирила в Україну






Рейтинг@Mail.ru






«От тобі, бабусю, й… весна», або Почутий монолог у метрі

  02 квітня 2009


Ольга Мамона
Щоранку прокидаючись, визираєш у вікно з такою надією, що от нарешті моя зелена весна усміхнеться сьогодні. «Дзуськи», - ніби кидає вона нахабно в обличчя. І знову сірий день з навислою банею неба й сніжинками замість метеликів. «От тобі, бабушко, й...», - спала на думку давня, як світ, народна мудрість...

Метро зранку набивається робочими людьми...

Усі поспішають, штовхаються, набурмосені дивляться спідлоба, у вухах навушники й не «гу-гу» тобі. До вагону забігає бабуся. Починає зручно вмощуватись, допитливо озиратися навкруги. Ні, вона не сідає, та й місця ніхто не пропонує, всі відсахуються. «Бач, бабусю, від тебе неприємно пахне...», - хтось смішки кидає.

Вона. У старенькому брудному пальті з капюшоном, жилетці «залізничника», з клунком за спиною й з пакетом, що з нього якісь залізяки стирчать.

Нарешті вмощується коло мене й раптом: «Бррр, холодно! Це ти така зла чи я?» J І тишу розриває її сміх. Ніяковію й здвигаю плечима. Не чекаючи відповіді від мене, штрикає пальцем у намальовану на спині хлопця «пуму»: «Ой! А я думала - жива». І знову заливається сміхом. Звертається до діда, що поруч:

-   Ти як пройшов в метро?

-   Та от документ розгорнутий показую, - здивовано дивиться на неї.

-   Хм, а я ніколи не показую. У мене всі документи отут, - показує на живіт, до якого, тепер помічаю, теж прив'язано щось під пальтом. І продовжує. - Я отак: «Господи, проведи мене» й  пробігаю услід за кимось через турнікет. І воно не чепає мене. А як зупиняють, то я їм - жетон. Кажу: «А що ви мені? У мене жетон»... А вони - документи. Нормальна я, нормальна, і довідки у мене всі є, аналізи, ветеран праці я. Все у медкнижці, трудовій. Все...

Усім відомо, що їздять наші бабусі і дідусі в метро безплатно, а бабуся ця їздить тільки так: обов'язково кинути жетон, та й пробігти через недозволений турнікет.

«Знаю, бачать - старі люди, і не дають жетони в касі. А я - будь ласочка, дайте мені жетончика. І вони - ну раз «будь ласочка», то ладно», - продовжує моя бабуся. Останні гроші наскрібає, пляшки здасть, оті самі залізяки, що стирчать з пакету, а жетон купить.

І їздить так бабуся щодня: із Коростеня - до Києва, з Києва - в Коростень. Із дачі - на квартиру, а звідти на роботу (хоч вже років 70). З роботи - разом із молодими колегами на останню електричку на дачу, до улюбленої собаки.

Бувало таке, що міліціонери, робітники метро зупиняли - документи вимагали, а бабуся все з ними свариться, якщо грубіянять їй. А якось не додали в касі 5 гривень, то тільки заплакала та пішла мовчки. А в думках: «Боженько, бачиш, мене ображають...»

«Господи, бачить же, що стара людина, останнє, може, а вона, - продовжує бабуся. - Сама в золоті сидить й отакої. Ніколи не треба брати грошей більше, ніж потрібно на нужди. Взяв, а іншого не бери, то не твоє».

А ще хотіли нещодавно «здати» бабусю до будинку престарілих, приходили з соцслужби забирати квартиру, дачу... З роботи хотіли звільнити за віком. Так молодь не дозволила: «Дивіться, вона ж бігає швидше за нас, встигає переробити й своє, й нам допомагає». Бабуся і не підозрювала, що молодь захистить...

Дістає з кишені олив'яного солдатика й каже: «На, бери дитинко. Бери! Будеш бабу Аню згадувати». І виймає з кишені ще ручку, яку подарував їй начальник. Подарував зі словами: «Ви мені завжди такі поради даєте хороші». «А я йому - ти дружину цінуй, ти Бога люби, ти молись...», - говорить баба Аня.

«І ти, дитинко, читай від Луки, щоб сім'я хороша була. І від Матвія читай, і Боженьку слав за все, що робиться... Молись і зранку, і на ніч. І все тобі буде, - замовкає, так дивиться уважно на мене. - Ну, все. Щасливо, з Богом, дитинко».

«Зупинка "Арсенальна"», - здригаюсь я. Нібито знала, куди мені треба... «От тобі й... бабуся», - майнуло в голові.

Виходжу з метро, йду вулицею, тримаю в руці подарунок і всміха-а-аюсь. Усім і всьому. Ну чим не весна?..

P.S. Поки писалися ці рядки - весна й справді посміхнулася нам сонцем)))

Автор: Ольга Мамона