УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 101 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну іконопис шляхи єднання Києво-Печерська Лавра комуністи та Церква церква і суспільство Ющенко Президент Віктор Ющенко Церква і медицина Голодомор Церква і політика діаспора монастирі та храми України Мазепа Вселенський Патріархат Католицька Церква постать у Церкві розкол в Україні УПЦ КП вибори Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада Доброчинність УГКЦ краєзнавство церковна журналістика українська християнська культура конфлікти Священний Синод УПЦ церква та політика педагогіка Археологія та реставрація автокефалія секти молодь Патріарх Алексій II Предстоятелі Помісних Церков милосердя забобони






Рейтинг@Mail.ru






«ХайВей» (Україна): Щоразу, змушені втікати з села, забирали з собою і церковні дзвони...



«ХайВей» (Україна), Володимир Ящук, 24.02.08

Галина Мельник із села Довгалівки на Рівненщині розповіла мені про церкву в своєму селі. Значну частину фактажу зібрав я. Так і вийшла ця стаття, яку подаю від імені пані Мельник:

У кожної людини своя доля, своє життя. У кожного села, храму своя історія. Але в нашого - особлива. А втім, про все за порядком.

За давніми переказа­ми та спогадами, стояла церква на березі річки Пляшівки. Перша доку­мен­­тальна згадка про храм святого предтечі Іоана Хрестителя датується 1772 роком. Тоді церква була перекладена без єди­ного цвяха на тепе­ріш­ньому місці і більше двох століть височить над се­лом Великі Жабокрики (ни­ні Довгалів­ка, Радивилівського району), виблис­куючи банями куполів. До речі, перші письмові згад­ки про село - 1545 року. Тоді й пізні­ше його части­нами і ним самим володі­ли земле­влас­ники Жабо­крицькі, Журавницькі, кня­зі Макси­міліан Вишне­вець­кий, Бо­гуш Корецький та інші.

Як дізнаємося із опису церков та парафій Волин­сь­­кої єпархії, зробленого у ХІХ ст. Миколою Теодо­ро­вичем, дерев’яний храм було зведено на кошти братів поміщиків Кон­дра­ць­ких і парафіян. У 1876 році культову будів­лю було відремонтовано. Ві­до­мо також, що з 1888 р. свя­щеником був Павло Іва­нович Шумський, з 1885 р. псаломщиком - Андрій Орестович Шеметило, з 1870 р. пономарем - Іван Лаврентійович Васькевич. До цієї парафії належала церква в Малих Жабокри­ках (нині Бригадирівка).

У 1902 - 1905 роках при церкві Іоана Хрести­те­ля збудовано дзвіницю - замість старої, ветхої. При сприянні священика Уло­вича дзвони привезені із Кременця і Почаєва. Везли підводами, запряженими волами. Дзвін вагою по­над тонну линвами підні­ма­ли на дзвіницю. Все було зроблено вручну, самими парафіянами.

З початком Першої сві­тової війни біженці ви­їжджали у Катеринослав­ську губернію. Знімали і забирали дзвони з собою. При поверненні знову вста­новили їх на дзвіницю.

У Другу світову війну, з приходом німців, дзвони знову знімали. А з’ясову­валася ситуація - повер­та­ли їх на місце. І так кіль­канадцять разів їх ря­тували від усіляких бід. Пережив­ши все разом із парафія­нами, дзвони під вправни­ми рухами дзво­на­рів знов і знов наче виспі­вували чу­де­сні мелодії, скли­каю­чи всіх на літургію.

Не одне покоління хре­с­­тилося, вінчалося, від­ходило у вічність, - і все через молитву у храмі.

Покоління 50-60 років ХХ століття вже росло і ви­ховувалося під сильним впливом атеїстичної про­па­ганди. І згасала віра, забувалися традиції, зви­чаї. Всілякими правдами і навіть неправдами наші діди, батьки старалися збе­­регти те, що для них було святе, - і по можли­вос­ті передати нам, дітям.

Фатальним став 1962 рік. Важка залізна колодка не на одне десятиріччя за­кувала двері храму. Це все дуже боляче відізва­ло­ся у душах людей, особ­ливо старшого віку. Адже не можна вирубати під ко­рінь усе те, що посаджено і доглянуто.

Ходили до сусіднього храму в селі Бригадирівці.

Таємно приходили до свого храму в Довгалівці і, як могли, прибирали, під­тримували все в належ­ному стані. Дуже хотіли окремі ра­­йонні керівники відібра­ти ключі у старости. Були погрози, начальни­ць­кі на­їзди, особливо но­ча­ми. Та нічого не змогли вдіяти.

Ранок 1983 року ви­дав­ся звичайний. Усі мету­шилися, спішили хто ку­ди. Та всі, хто були у полі чи вдома, звернули увагу на колону техніки, яка ру­халася зі сторони Радиви­лова польовими дорогами до нашого се­ла. Поява та­кої кількості тех­ніки (у то­му чис­лі ві­й­сь­кової) не мо­­г­ла не заціка­вити. Ма­шини по­вернули в се­ло і зупинилися біля церкви. По­­­ча­ли схо­ди­тися люди, пе­ре­­важ­но пен­сій­­ного ві­ку. Приїжджі ото­­чи­ли церк­­ву, на­че полонянку. І почалося ней­мовірне: ви­но­си­ли хоругви, кни­ги, ікони і не­дба­ло кидали на машину. Се­ля­ни в німому за­ці­пе­нінні спо­сте­рі­га­ли мовч­ки, і тіль­­ки тоді, коли винесли ікону Божої ма­тері і стрічки за­майоріли на віт­рі та почали опа­­­­дати, жіно­чий розпачли­вий крик: "Лю­ди, чого стоїте? Спасайте" наче пробудив усіх. Жінки кинули­ся до ма­ши­ни, благаючи, щоб залишити хоч найцінніше. І здригнулися камінні сер­ця можновладців, багато чого було залише­но на збе­рігання людям. Решту перевезли на збе­рігання у храм Бригади­рівки.

Мов після татарського розбою, все було відкрито навстіж, вітер шугав две­ри­ма, трава була стоптана, наче пронісся табун ко­-ней. І лишилася церква, святиня віків, обшарпана, обдерта, сам на сам із сво­їми бідами і триво­гами.

Почала протікати по­крівля, голуби знайшли со­бі помешкання, стали зникати деякі речі. Навіть дзвони хотіли зняти, та вда­лося зберегти.

Події 1983 року мали бути доведені до "логіч­ного завершення" - церк­ва підлягала знищенню. Та люди були насторожі, адже повчальним прикла­дом слугувала руйнація церкви в сусідньому селі Боратині (на території тієї ж сільради). Почалися по­шу­ки порозуміння із на­чаль­никами. Завдяки спри­­­янню голови райви­конкому Бориса Ворож­би­та і голови колгоспу Ва­силя Ральця (нині покійні) храм вдалося зберегти від руйнування - у ньому бу­ло створено музей села. Так було збережено й ві­втар із розписом та іко­нами ХYІ - ХYІІ століть.

У музеї рідко хто бу­вав. Парафіян не покидала надія відродити церкву. Бу­ло немало й таких, які не вірили в це. Та коли з’я­вилася можливість зро­бити перші кроки для від­родження, парафіяни з Дов­галівки, Станіславів, Радихівщини з таким зав­зяттям і наполегливістю по­чали відбудову, що на­віть скептикам довелось повірити в реальність змін. Кожний, хто як міг, не ра­хуючись із часом, допома­гав, щоб хоч якусь часточ­ку внести у відбудову.

21 жовтня 1989 року стояла золота осінь, сон­це вигравало промінням на банях куполів, проникаю­чи у храм, наповнювало його величчю. Двері було широко відчинено.

Дзвони після кількох десятиріч мовчання спо­вістили людям про друге народження храму. Від­лун­ня було чути досить да­­леко. Із усіх околиць схо­дилися християни, щоб приклонитися, помолитися у храмі Іоана Хрестителя, великого Христового по­движника, покровитель­ст­во якого береже храм уп­ро­довж століть.

Храмовим святом і празд­ником є Собор про­­­рока Іоана Хрес­ти­теля, який святкувався і не так давно, 20 січня. Церк­ві випов­нилося 236 років від часу її перекладення.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.