УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 96 відвідувачів

Теги
Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада Президент Віктор Ющенко молодь церковна журналістика Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство церква і суспільство автокефалія УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков вибори іконопис Вселенський Патріархат Голодомор Церква і медицина Києво-Печерська Лавра педагогіка Церква і політика Патріарх Алексій II постать у Церкві конфлікти українська християнська культура комуністи та Церква діаспора розкол в Україні Католицька Церква монастирі та храми України Доброчинність УПЦ КП Мазепа милосердя церква та політика Археологія та реставрація забобони секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Ющенко шляхи єднання






Рейтинг@Mail.ru






«Киевская Русь» (Україна): "Царь" - російське кіно для українських мізків (Дмитро Рибаков)



«Киевская Русь» (Україна), 2009

Кіно - безперечно, стихія "інтертейнменту", розвага, частина шоу-бізнес. Із цим навряд чи хтось сперечатиметься з-посеред самих "кіношників". Останнім часом так само почало позиціонувати себе й українське телебачення, внаслідок чого на вітчизняних блакитних екранах остаточно зникла не лише пізнавальна й публіцистична, а подеколи й соціальна складова ефіру. Тим паче спалахом на культурному обрію стає кіно, яке змушує замислитись над чимось, до чого у повсякденній рутині "не доходять руки". Таке кіно не можна дивитися з поп-корном в зубах (принаймні, через небезпеку поперхнутися). Важко сказати, чи можна дивитися його із задоволенням. Утім, розпочавши перегляд, часом неможливо відірватися, аж поки не побачиш прикінцеві титри. Ба навіть після того ще довго живеш під враженням побаченого, неначе пережитого.

На цьогорічному київському фестивалі "Молодість" одною з таких "поживних" стрічок була робота режисера Павла Лунгіна "Царь". Фільм, начебто, ніяк не пов'язаний з українською темою чи українським минулим, видається якраз фільмом для підживлення саме українських мізків. Дозволимо собі декілька слів про саму стрічку.

Через три роки після "Острова" режисер зважився на видовищну історичну екранізацію про московського царя Івана Грозного (1530-1584) та митрополита Філіпа (1507-1569). Це не фільм-біографія, це, радше, гостросюжетна драма. Окрім блискучої звукорежисури та операторської роботи, авторам вдалося здійснити доволі достовірну з історичного погляду реконструкцію побуту середини XVI ст. та самих людських архетипів. Попри особисте визнання Лунгіна, що режисер не повинен будувати реальність, а лишень те, що в нього в голові, в підсумку "Царь" вийшов зразковим фільмом в сенсі історичної концептуальності.

Ще б пак, творці фільму мали під руками неабиякий історіографічний матеріал. Царювання Івана Грозного рясно відбилося не лише в російських літописах, а й у подорожніх записках іноземців, які зафіксували Москву середини XVI ст., та багатьох західноєвропейських джерелах того часу. Попри упередженість західноєвропейських спостерігачів, розмаїття джерел надає непоганий вибір для створення історичного портрету. А головне, залишилася епістолярна перепалка самого Івана Грозного з першим російським "дисидентом" князем Андрієм Курбським.

Отож, бери та екранізуй, лише пильнуй, щоб не шокувати глядачів аж надто натуралістичним зображенням тортур, описами яких рясніють історичні джерела. В цьому сенсі Павлу Лунгіну вдалося уникнути пастки, що в неї потрапив інший метр - Володимир Бортко. Останньому - авторові історичного блокбастеру "Тарас Бульба" (2008) - вочевидь, здалося, що касовий успіх стрічки напряму залежить від граничної натуралізації "кровопускань". Утім, водити на сеанс "Царя" дітей також не пораджу - фільм-таки жорсткий.

Відверто кажучи, "Царь" - перший якісний історичний фільм про російське "середньовіччя" після "Страстей по Андрею" (1966) та "Откровения Иоанна Первопечатника" (1991). Не беруся залучати до цього переліку фільм Сергєя Бодрова "Монгол" (2008), але, попри провал того ж таки "Бульби", слід визнати - історичне кіно наші російські колеги знімати таки вміють. При цьому домовимося під історичним розуміти таке кіно, в котрому максимально ілюстративно та достовірно зображено життя героїв минувшини, реконструйована їхня ментальність та світогляд, зрештою побут та життєва атрибутика. При цьому в основі сюжету не конче мають фігурувати реальні біографії чи реальна історична подія.

Утім, у картині "Царь" дотримано практично всіх критеріїв історичного кіно, включно з біографізмом. Ба більше - понад половину промов, що їх виголошує головний герой - Іван Грозний - взято з його власних творів з мінімальною режисерською містифікацією. Єдино, що можна було б закинути щодо історичної реконструктивності, так це те, що Грозному на той момент не було й 40 років, тоді як актор Петро Мамонов виглядає набагато старше. Полоцьк, насправді, цар втратив десятьма роками пізніше за події фільму, проте, сюжет драми вимагав кари воєводам за здачу фортеці, і сценаристи пішли на цю "вигадку". Литовські гусари також не могли атакувати пішо, як у єдиній (треба віддати належне, досить ефектній) батальній сцені. Для цього у війську ВКЛ були гайдуки та запорозькі козаки або ж гусарські пахолки (дрібні шляхтичі), але ніяк не гусари в кірасах. Одначе, цей ляп можна не вважати ґанджем режисерської роботи. Якби "Царя" знімав Бортко, на екрані б неодмінно з'явилися запорожці з шаблюками та оскаженілим виглядом, які атакують московське боярське ополчення…

Івана Грозного у Лунгіна зіграв ексцентричний актор і музикант Пьотр Мамонов, якому напрочуд яскраво вдалося втілити на екрані образ, що становить гримучу суміш побожності й деспотизму, лицедійного юродства та підступної щирості. Саме таким, за свідченнями сучасників, був цар Іван Грозний - начитаний, всебічно обдарований і водночас безнадійно хворий на нетипову форму божевілля, милосердий до сиріт-простолюдинів та нестримно жорстокий до бояр і родової аристократії (перший смертний вирок виголосив у 13 років). Дослідження решток Івана Грозного виявило підвищений рівень ртуті в кістках, що свідчить про багаторічний медикаментозний раціон царя. У ті часи ртуть містилася лише у декількох препаратах, зокрема в тих, що призначалися для лікування сифілісу (чи не було це одним зі збудників його шизофренічної жорстокості?).

Царицю Марію Темрюківну зіграла акторка театру Раміля Іскандер. Її героїня, черкеська княжна, щойно прийняла християнство задля шлюбу з московським самодержцем і не соромиться власного неофітизму, не гребуючи показним блюзнірством. Цілком інакший образ втілив легендарний актор театру і кіно Олег Янковський. Його герой, соловецький ігумен, відтак московський митрополит Філіп - людина внутрішньої релігійності. На відміну від Івана Грозного, він у фільмі геть не промовляє книжними фразами, хоча є людиною не менш начитаною. Практично кожна його фраза це вилив любові, стриманості, чуйності. "Лучше строить мельницы, чем виселицы" - відповів він на саркастичне питання царя. Утім, йому можна було й не промовляти - Янковський ідеально зіграв "золоте мовчання". Знаменно, що саме "Царь" став фіналом акторської кар'єри Олега Янковського, який помер у дні каннської прем'єри фільму. Після такої ролі можна й справді сміливо йти на Небеса…

Певна річ, "Царь" не є біографією, тим паче підручником з історії. Він не заторкує ширшого контексту царювання Грозного, обставин внутрішньої політики та загального перебігу репресій. Та й сам Іван IV був не таким вже і катом до середини 1560-х років - до запровадження, власне, опричного терору. З іншого боку, все пізнається у порівнянні. Насильство у вирішенні політичних проблем, а особливо заради "чистоти віри" в Європі ХV-XVII ст. було явищем напрочуд ординарним. Чого варта одна лише Варфоломіївська ніч чи досвід інквізиції. Шлях до абсолютної монархії в багатьох країнах Європи пролягав через терор. Приміром, Іспанія своїм об'єднанням завдячує сумнозвісному Торквемаді, Ричард ІІІ Йорк був нічим не кращим за Грозного, а Кромвеля навіть британці нарекли "хірургом англійської історії". І Московія XVI ст. не становить в цьому переліку історичних типів жодного виключення.

Утім, європейська історія пізнього середньовіччя не знала чогось подібного до розправи Івана Грозного над Новгородом Великим 1571 року, коли було замордовано (на опричному жаргоні - "отделано"), за різними підрахунками, до половини населення на той час квітучого мегаполіса. Зробити повнометражну екранізацію подій карального походу Грозного на Новгород та Псков навряд чи хтось наважиться найближчим часом.

Отже, унікальність російської історії, на мою думку, полягає в підкресленій легітимації знищення державою власних підданих - одновірних та одноплемінних. Аналогії цьому не просто знайти навіть в далекосхідних деспотіях. Ні на Сході, ні на Заході, ні у Візантії, ні у Скандинавії настільки послідовно не проводилась думка, що влада царя, парафразуючи Св. Письмо, є від Бога, а, отже, владі можна все і без обмежень. В російській історичній ситуації це покликало до життя феномен Івана Грозного. Яку частку в цьому мала особиста психологічна вада царя, краще спитати у Фройда - ані історичні джерела, ані висновки антропологів навряд чи дадуть на це вичерпну відповідь.

Проте, наразі важливо інше. Фільм "Царь" реконструював невеличкий, проте вельми показовий епізод боротьби Івана Грозного з митрополитом Філіпом. Сили були нерівні, адже опричники грали "поза правилами", досягали визнання під тортурами, вирізали опальних цілими родинами, з прислугою, сіяли страх своєю безкарністю. Утім, перемога була пірровою, адже монарх врешті залишився "біля розбитого корита".

В історичній дійсності приблизно так і було. Поріділе в репресіях військо більше не могло утримувати завойовані в Лівонській війні форпости. Виходом до балтійського узбережжя, відвойованим в Лівонії, цар не спромігся скористатися задля модернізації країні, будівництва флоту, навіть активізації вже налагодженої ганзейської торгівлі. Натомість зухвалі в проведенні каральних акцій опричники виявили повну незграбність у військових діях проти справжнього ворога. В результаті кримчакам в 1571-1572 роках ніщо не завадило здійснити низку нищівних набігів на Москву, наслідки яких мало чим поступалися навалі Тохтамиша 1382 року.

І це ще не все, чим Росія заплатила за тиранство Івана IV. Опричнина знекровила знать, відкрила шлях до самозванства, яке на початку XVII ст. мало не зітерло Московію з політичної мапи Європи. Сам Грозний полюбляв саджати на престол тимчасових блазнівських царів - "по приколу". Найвідоміший з таких був Симеон Бекбулатович, син колишнього касимовського хана (1575). Одного з "посаженців", боярина Івана Федорова-Челядина, Грозний власноруч зарізав прямо на престолі. Де-в-чому цей момент обіграно у фільмі Лунгіна, тільки на престол силоміць посаджено самого митрополита Філіпа.

Ну, гаразд. А чому цей фільм може навчити нас, окрім, звісно, кращого уявлення про історію Росії? Насамперед, фільм "Царь" вчить не дивуватися поєднанню показної побожності й безкарної жорстокості, що чиниться в ім'я високих цілей "порятунку держави", викоренення "крамоли", виявлення "агентів впливу" іноземних розвідок тощо. Зовсім нещодавно в Україні дехто зі "слуг народу" здобував собі виборчі дивіденди саме таким показним благочестям - публічно вистоюючи церковні служби, прагнучи "засвітитися" з митрополитом, роблячи гучні "антираскольницькі" заяви. Навіть геть не православні за ідеологічною природою сили не гребували надривати горлянки під православними корогвами…

Не факт, що релігійний популізм вичерпав себе сьогодні. Отож, українцям початку ХХІ ст. не завадило б повчитися гіркому досвідові московітів середини XVI ст., щоб не повестися на благочестиві обіцянки "кінця світу", потураючи тиранії чи диктатурі. Щоправда, кінцем світу нині нікого не залякаєш, хіба що пандемією, обвалом банківських активів чи всюдисущим інтернет-спамом. Хоч там як, але на тлі глобальних негараздів в українському соціумі дедалі частіше лунають думки про "лікувальний" ефект диктатури - для політичного оздоровлення нації, певна річ. Вже й провідний національний тижневик не гребує друкувати такий-собі український "Meine Kampf" із непрямим закликом прийняти "лікі" "національного тоталітаризму", щоб "дати українцям óбраз сили, культивування мужності" тощо. У той же час спостерігається істотна радикалізація правого суспільно-політичного крила, готового зайняти нішу таких собі штурмовиків-опричників. Дехто, як і в старі "добрі" часи, ладний шукати "відьом", виявляючи підступи "світового зла" та інші форми віртуальних інтервенцій…

Фільм "Царь" нагадує нам про згубність і першого, й останнього для "здоров'я" та "порятунку" держави. "Где мой народ?" - в розпачі промовив цар в останньому акорді фільму. Це найбільш містифікований епізод фільму, адже насправді на "царево веселье" людей би просто зігнали скопом. Проте, режисерові вдалося без слів "сказати", що межа є всьому, навіть страху. Ось він, "праведний суд" тирана - і люди стомлюються бути бидлом… Отож, дуже раджу подивитися стрічку Лунгіна, особливо напередодні виборів.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.