УКР РУС  


 Головна > Українські новини > По єпархіях > Київська  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 60 відвідувачів

Теги
краєзнавство Католицька Церква Церква і медицина секти забобони Патріарх Алексій II автокефалія Археологія та реставрація Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков молодь церква та політика іконопис Доброчинність Приїзд Патріарха Кирила в Україну шляхи єднання комуністи та Церква Вселенський Патріархат Церква і влада церковна журналістика Ющенко педагогіка Церква і політика 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП розкол в Україні постать у Церкві конфлікти Митрополит Володимир (Сабодан) вибори діаспора Голодомор УГКЦ українська християнська культура Києво-Печерська Лавра Президент Віктор Ющенко милосердя церква і суспільство монастирі та храми України Мазепа






Рейтинг@Mail.ru






Як викладати «Основи християнської культури»?

  23 жовтня 2009


Юрій Чорноморець

На сьогодні в Україні, Росії та Білорусі вже існує значна кількість підручників, які переважно мають назву «Основи православної культури» і «Основи християнської етики». Якщо перший вид підручників створюється істориками, то другий звичайно пишеться богословами.

Перший тип підручників передбачає викладання курсу як дисципліни історичної. Православна (християнська) культура - це центральний елемент національної культури (російської, української, білоруської, тощо). Цей елемент має для відповідної культури конститутивне значення. В часи формування національної культури (часи Русі) православне християнство стало каталізатором процесів культурного будівництва. Без цього центрального ферменту на національну культуру може очікувати лише історичний занепад. Підручники містять заклики до відродження традиційної православної культури. Але автори підручників не пояснюють, яким чином можливе повернення до традиційних культур в умовах модерну чи постмодерної цивілізації. Фактично, вони спрямовують свідомість молодих людей на завдання формування особливої «православної цивілізації» в межах Росії, України та Білорусії. Ясно, що такого роду завдання надає підручникам «Основи православної культури» яскравої ідеологічної забарвленості. В епоху, коли банкрутства зазнали будь-які ідеології, виправдання консерватизму та імперіалізму є шляхом, що явно неможливий.

Другий тип підручник, що звичайно має назву «Основи християнської етики», передбачає викладання курсу як дисципліни теологічної, оскільки цей тип підручників пристосовує до вимог світського ВУЗу тематику посібників із морального богослов'я. Християнська етика ґрунтується на вимогах Біблії та Церкви до моральної, суспільної та сакраментальної поведінки людини. Відповідно, в підручниках ми дізнаємося про обов'язки християн, які накладаються на них Декалогом (десять заповідей Старого Заповіту) та Нагорною проповіддю Ісуса Христа. Також підручники розповідають про норми соціальної діяльності християнина, і деякі посібники навіть викладають основи соціальної концепції православної церкви. Вимоги щодо сакраментальної поведінки людини розглядаються в темах про поведінку в храмі, про таїнства Церкви, про свята. Підручники «Основи християнської етики» мають важливу методологічну особливість: вони побудовані з позицій теїстичного об'єктивного ідеалізму. Моральні та інші норми поведінки християнина представлені як об'єктивні, заповідані Богом як Ідеальним Об'єктом: Розумом, Законодавцем, Творцем. У зв'язку із таким розглядом втрачається можлива гуманістична перспектива розгляду християнської етики як складової людського світогляду. В підручниках не розглядається найголовніше: яким чином християнські етичні норми змінюють світогляд особистості в разі їх прийняття. Очевидно, що для авторів підручників християнська етика є феноменом, що регулює поведінку не особистості, а суспільства. Регулює поведінку особистості як істоти суспільної. І об'єктивний авторитет - Бог, церква, християнська держава - мають насаджувати норми християнської моралі як суспільно толеровані.

Ясно, що в умовах сучасного суспільства повернення до релігійного типу поведінки в тотальності суспільних відносин є неможливим. Суспільне життя в цілому залишатиметься світським, а релігійні мотиви соціальних вчинків не будуть відігравати першорядної ролі в житті соціуму. Надії авторів «Основ християнської етики» на можливість християнського суспільства сьогодні є утопічними. Студент, що ознайомиться із суспільним ідеалом, що його пропонують автори «Основ християнської етики», звичайно подумає про можливості співвіднесення такого ідеалу із реальною соціальною практикою. І закономірно прийде до висновку про утопізм ідеалу суспільства, побудованого на основі християнської етики. Це покладає на авторів таких підручників велику відповідальність: адже оцінивши їх бачення християнської етики як утопічне, студент може дійти і до судження про утопічність самого християнства.

Можливість нового методологічного підходу

Якщо два наявні типи підручників, що могли б бути застосовані при викладанні дисципліни «Основи християнської культури», мають такі суттєві методологічні недоліки, то постає закономірне питання: яким повинен бути підручник з цієї дисципліни? І наша відповідь на це питання тісно пов'язана з темою необхідності гуманістичного підходу до викладання цієї дисципліни. Не менш важливо при розв'язані цієї методологічної проблеми знайти шлях, що звільнив би дисципліну «Основи християнської культури» від полону у історії чи теології. Необхідно віднайти основу для оригінальності курсу «Основи християнської культури», показати її як відмінну від історії православної культури чи морального богослов'я. І знайдення самоідентичності курсу «Основи християнської культури» як дисципліни, що викладається у світському ВУЗі, на нашу думку, можливе лише за умови визнання належності цієї дисципліни до числа релігієзнавчих. Адже двома головними завданнями цього курсу мають стати вивчення християнства як релігії та вивчення християнської культури як особливої релігійної культури. І саме філософське розуміння специфіки релігійного світогляду, його складових може стати першим ключем до розв'язання завдання побудови курсу. Другим ключем може бути філософське розуміння зв'язку між світоглядом і культурою - в даному випадку між релігійним світоглядом і релігійною культурою.

Будь-яка релігія як релігійний тип світогляду має три головні складові: релігійні знання, норми поведінки і цінності. Ці три елементи складають безпосередню основу для всієї християнської духовної культури, а також визначають християнську матеріальну культуру. Тому вивчення «Основ християнської культури» має перш за все бути вивчення трьох складових християнського світогляду. Перша тема курсу має давати уявлення студентам про християнські релігійні знання. Друга тема - про християнські норми поведінки. Третя має розповідати про християнські цінності. Ці три теми мають бути першим тематичним блоком чи першим модулем в межах курсу «Основи християнської культури». Назвати цей модуль можна було б «Три основні складові християнського світогляду - основа духовної культури християнства». В межах другого модулю може вивчатися втілення християнського світогляду в матеріальній культурі. Цей модуль має передбачати ознайомлення із християнської храмовою культурою, яка за визначенням П. Флоренського є синтезом мистецтв. Дійсно, храмова культура - це і християнська архітектура, і живопис (іконографія), і спів, і читання Святого Письма, житій святих, і храмова хореографія дій священників і мирян (термін митрополита Іоанна Зізіуласа). Наступним важливим аспектом є вивчення того, яке продовження християнська храмова культура отримала в народній культурі України. При цьому важливо показати, що не всі народні звичаї є адекватним втіленням християнства, і не можна вважати рудименти язичництва такими, що приносять користь українській християнській духовності. Не менш важливим аспектом є розгляд того, як християнська церковна культура повинна впливати на суспільні відносини. Церковна община є втіленням ідеалу братніх відносин, зародком цивілізації любові. Розповсюдження духу християнської любові на весь спектр суспільних відносин мало б змінити суспільну атмосферу на більш дружню, толерантну, солідарну.

Отже, на нашу думку, структура курсу «Основи християнської культури» мала б ґрунтуватися на особливостях сприйняття християнства особистістю, слідувати за логікою основних складових релігійного світогляду та головних елементів християнської культури.

Модуль 1. Три основні складові християнського світогляду - основа духовної культури християнства.
Тема 1. Християнське віровчення як необхідні для християнина релігійні знання.
Тема 2. Християнські норми поведінки як умова праведності і спасіння християнина.
Тема 3. Християнські цінності як основа для «гуманізму любові».

Модуль 2. Три складові християнської матеріальної культури.
Тема 4. Храм як синтез мистецтв та «рай на землі».
Тема 5. Втілення християнської духовності в народній культурі України.
Тема 6. Суспільний ідеал християнства: «цивілізація любові».

Оскільки курс є новим, то критично важливим є продумування методологічної побудови занять з кожної із шести тем курсу. На нашу думку помилково починати викладати курс, а потім думати над проблемою адаптації викладання християнських істин до особливостей сучасного світогляду студентства.

Перша тема курсу «Християнське віровчення як необхідні для християнина релігійні знання» має розкрити основи гносеології та онтології християнського теїзму. Згідно із вченням християнства існують три основні види пізнання. Перший - це звичайне пізнання, спрямоване на осягнення матеріального світу та світу психологічних переживань особистості. Цей різновид пізнання доступний усім. Другий різновид пізнання - це особливе духовне пізнання, надприродне безпосереднє бачення Бога та духовного світу. Таке пізнання існує у небагатьох людей, є наслідком особливо одкровення. Сердечні переживання релігійної особистості, що складають її духовний досвід, є передчуттями такого роду безпосереднього пізнання. Третій вид пізнання - це прийняття звичайними людьми на віру свідчень боговидців. Такого роду пізнання має опосередкований характер. Людина виступає у ролі судді, що безпосередньо не бачив події, але отримує свідчення очевидців. Такими очевидцями є пророки і апостоли, святі люди минулого і сучасності. Як суддя кожна звичайна людина зважує, чи довіряти свідченням цих очевидців, чи визнати їх свідчення неправдивими. Важливими підставами стають розмірковування про вірогідність того, про що свідчать очевидці. Ясно, що більш вірогідно, що Бог є духовною істотою, а не якимось ідолом із срібла чи золота, каменя чи дерева. Вірогідно, що Бог є добрим і люблячим Творцем, а не злим чарівником, що знущається над людством. Всі такого роду розмірковування полегшують прийняття християнського вчення про Бога як Творця та Любов. Це вчення ґрунтується саме на досвіді боговидців, на другому виді пізнання. А християни приймають ці свідчення за допомогою третього виду пізнання - прийняття на віру. Свідчення про досвід богопізнання у християнстві розподіляється на три види. Перш за все - це свідчення Святого Письма, пророків та апостолів. Ці свідчення мають найбільший авторитет. В Біблії особливий авторитет мають слова Бога в Старому Завіті, які були сказані на Синаї, та проповіді Ісуса Христа як втіленого Сина Божого, записані в Новому Завіті. Другим видом свідчень про досвід безпосереднього богопізнання є святий переказ - тобто вчення святих Отців церкви, висловлене на вселенських соборах та в творах цих історичних особистостей. Особливо авторитетними є твори Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого. Особливим різновидом свідчень святих отців про досвід богопізнання є тексти християнських богослужінь, перш за все - літургії. Третім джерелом, із якого віруючий дізнається про досвід пізнання Бога, є вчительство сучасних єпископів та священників, виражене в їх церковній проповіді та книжках. Ці свідчення переважно не є свідченнями про власний досвід богопізнання сучасних церковників, але розповідями про вчення пророків, апостолів та святих отців, - тобто про віровчення, що визнане Церквою як нормативне. Важливим методологічним висновком викладача «Основ християнської культури» має бути констатація того, що гносеологія християнства є різновидом релігійної та ідеалістичної гносеології. Ця гносеологія не може замінити гносеології повсякденного, наукового або філософського світогляду. Вона може бути лише в відносинах доповнюваності до цих різновидів гносеології. Претензії деяких сучасних християн на те, що їх знання можуть з успіхом замінити сучасну медицину чи біологію, фізику чи соціологію, є безпідставними і можуть привести лише до історичного краху ті народи, що поступляться такого роду претензіям. Особливо важливо, що наукове пізнання має найбільшу достовірність, і наука встановлює факти, із якими релігійні люди мають рахуватися. Намагання оцінити наукові знання як переважно гіпотетичні є безпідставними спробами релігійних діячів розширити простір для власних тверджень. Такі намагання лише дискредитують релігію в очах науковців та широких верств суспільства. Важливо підкреслити, що християнське Одкровення за обов'язкової визнає істини про те, що Бог є Творець світу, але не вимагає обов'язком віри в те, що світ створено кілька тисяч років тому. Християнське одкровення не містить жодних положень, які б кардинально суперечили сучасній науковій картині світу. Можна визнавати і виникнення світу в результаті Великого Вибуху, і еволюцію життя на Землі, і походження людського тіла від мавпи, але бути християнином. Християнство вчить не про природне, а про надприродне: про Бога, душу, духовний світ. Християнство може вказувати і на можливість надприродних моментів в природному розвиткові світу. Адже Бог може бути причиною великого вибуху. Бог може скеровувати еволюцію видів на Землі. Бог міг перетворити тіло мавпи на тіло людини та оживити його людською особистою душею. Після аналізу проблем християнської гносеології викладач «Основ християнської культури» має перейти до висвітлення основних тез християнської онтології, християнського вчення про буття. І якщо християнство сповіщає певне вчення, яке треба прийняти на віру, то християнська онтологія і є центральним елементом цього вчення.

Згідно із християнським віровченням існують чотири основні реальності: Бог, світ, людина і Боголюдина.

Бог - це Творець світу та людини, який має особистий характер. Християнство вчить про те, що Бог дарує буття, розумний устрій та життя. Відповідно до цих трьох головних дарів він є Отцем, Логосом та Духом. Отцем - як той, що дарує буття та підтримує все існуюче. Логосом - як світовий Розум, що як впорядковує світ, так і сповіщає шляхи впорядкування соціального світу. Дух - це початок життя, дихання в образному мисленні давніх людей. І Бог дарує людям можливість як звичайного, так і духовного життя. В обох сенсах Бог виступає «Тим, хто оживляє», по-слов'янськи «животворящим». Три основні прояви Бога можливі саме тому, що єдиний Бог є Трьома Особистостями: Отцем, Сином (Логосом) і Святим Духом. Християнський Бог - це не лише причина всього існуючого, але і перше «суспільство». Спосіб життя християнського Бога - це спілкування Трьох особистостей, яке стало предметом зображення знаменитої ікони Андрія Рубльова «Трійця».

Світ згідно із християнським віровченням не має самодостатнього існування. Світ створений Богом, і його існування продовжується тільки завдяки Божій турботі про світ. Для опису стану абсолютної залежності світу від Бога християни використовують яскраві метафори. За їх словами світ «знаходиться в невидимих руках Бога», «світ тримається на волосині Божої волі над безоднею не-існування». В той же час Бог дарував світу закони, згідно із якими відбуваються автономні процеси в світі, відбуваються фізичні, хімічні, біологічні і навіть соціальні зміни. Ці закони є розумними принципами, що керують всіма закономірними процесами в світі. Разом із тим, Бог має владу творити чудеса, які є надприродними подіями, що порушують природний порядок в світі. Таким чином, Бог мислиться християнами і як причина природних законів, і як причина чудес, що порушують природний порядок.

Людина згідно із вченням християнства має створену за образом Божим душу. Бог є нескінченний розум - і людина розумна. Бог є нічим не обмежена свобода - і людина має свободу. Бог є творцем - і людина є істотою творчою, здатною виходити за межі інстинктивної діяльності та творити нове, небувале. Центральним моментом християнської антропології є вчення про покликання людини. Людина має прагнути до власної довершеності, і тоді вона стає богоподібною. Людина має пізнавати Бога, людина має жити згідно із чеснотами, і людина має творити відносини любові. Ці три покликання людини відповідають трьом основним здатностям людини, які вона має як образ Бога. Відмова від реалізації трьох покликань є суттю спокушень людини сатаною. Перше спокушення полягає в тому, щоб першим завданням життя поставити не пізнання Бога-Істини, а матеріальні блага. Другим спокушенням є пропозиція відмовитися від шляху чеснот на користь придбання влади. Третім спокушенням є пропозиція замість любові та смирення керуватися самонадіяністю та гордістю. Гріхопадіння як Адама, так і всіх людей полягає в прийнятті -  тією чи іншою мірою - цих спокус. Наслідком цього прийняття стають незнання Бога, «тлінність» людини (що проявляється в пристрасності та смертності) та ненависть.

Боголюдина - це Ісус Христос, Божий Син (Логос), що втілився заради спасіння людства. Він не спокусився дияволом і як морально чиста людина приніс себе в жертву за гріхи людства. Своїм вченням Він подолав людське незнання Бога. Тим, що він віддав себе на смерть, він відкупив людську пристрасність, а своїм воскресінням Він подолав смерть. Засновуючи Церков як спілкування любові, Він дає можливість подолати ненависть.

Друга тема курсу «Християнські норми поведінки як умова праведності і спасіння християнина» має надати студентам необхідне уявлення про дві сторони християнського життя. Взагалі християни мають жити згідно із заповідями Христа. Ці заповіді є двох видів - моральні та сакраментальні. Два види заповідей знадобилися тому, що для християн є необхідними з одного боку певна моральна поведінка, а з іншого - участь у таїнствах Церкви.

Моральні заповіді Христа мають на меті не тільки досягнення людської довершеності, але і життя згідно із надприродним для людини способом існування. Христос говорить: «Ви чули, що сказано древнім «не убий», Я ж вам говорю: не гнівайся ні на кого»; «Ви чули, що сказано древнім: люби ближнього свого, Я ж вам говорю: любіть ворогів Ваших», тощо. Христос протиставляє власні заповіді заповідям Старого завіту по одній важливій причині, яку обов'язково слід усвідомлювати студентам, що слухають курс «Основи християнської культури». Вимоги Старого завіту християнство оцінює як підтвердження природного закону: «не чини іншому того, чого не хочеш собі». Цей закон вкорінений в совісті кожної людини. Тому моральні заповіді старозавітного Декалогу християнство вважає підтвердженням природного закону. Це очевидно у випадку заповідей: «не вбий», «не кради», «поважай батька і матір». Але християнство вважає, що серед норм природного закону є така: «пізнай Істину і тримайся її», а тому природною є заповідь «шануй єдиного Бога», який і є цією Істиною. Істина про існування єдиного Бога та необхідність поклоніння йому є найважливішою серед заповідей, виконання яких робить людину людиною. Не менш важливою є і заповідь «люби ближнього твого». Сучасній людині неочевидна природність заповіді «не чини перелюбу», бо ми живемо в часи торжества моральної розбещеності. Але християни вважають цю вимогу нормою природної моралі, оскільки чоловік та жінка створюють сім'ю як особливу містичну реальність, єдину клітинку, завданням якої є досягнення повноти любові, в тому числі через народження дітей. Заповідь «не побажай добра ближнього твого і жінки його» говорить не про зовнішню поведінку людини, а про внутрішні переживання. Ця заповідь застерігає від такої руйнівної для людського суспільства пристрасті, якою є заздрість. Заповіді Христа принципово вивищуються над заповідями Декалогу. Христос закликає своїх учнів не лише до буття довершеними людьми, але і до того, щоб вони «стали синами Бога вишнього». Христос вчить «вчиняти як Бог, що посилає дощ не лише добрим, але і злим». Моральний ідеал Христа - це жертовна любов, яка не чекає подяки у відповідь. На думку християн, заповіді Христа змальовують ідеал святості, якого людина не може досягнути сама. Неможливо власними силами «полюбити ворогів», «підставити щоку», «не вимагати боргів назад», тощо. Людина може здійснити моральні заповіді Христа лише тоді, коли їй допоможе сам Бог. Ця Божа допомога називається «благодаттю». Благодать - це духовна сила, що подається в таїнствах Церкви, переважно в причасті.

Христос не обмежився вимогами щодо моральної поведінки своїх учнів. Він заснував свою Церкву та вимагав участі в особливих містичних діях - таїнствах Церкви. «Хто не охреститься, той не спасеться»; «Покайтеся, тому що наблизилось Царство Боже»; «Хто не буде причащатися Плоті і Крові Моєї, той не ввійде в Царство Небесне». Такі заповіді Бога вимагають участі людей, які бажають спасіння, в таїнствах хрещення, покаяння, причастя. В таїнстві хрещення відбувається духовне народження особистості і надаються духовні сили для подальшого духовного розвитку. В таїнстві покаяння людина може духовно відродитися, знову отримати чистоту душі, подібну до тієї, що  вона мала після хрещення. В таїнстві причастя звичайний християнин отримує сили для духовного зростання, а довершений єднається із Богом.

Християнське життя концентрується навколо участі в таїнстві причастя. Християн виконує моральні заповіді, щоб пережити причетність до Бога під час причастя. Християнин причащається, щоб мати духовні сили йти шляхом виконання моральних заповідей. Ідеалом християнського життя є єднання з Богом, яке описується як рай та життя майбутнього віку. Рай - це не якесь місце на небі, а перебування поряд з Богом, в Його світлі. Життя майбутнього віку - це перебування поряд із Богом не лише душі, але і всієї людини - разом із тілом, яке Бог «воскресить», тобто створить наново під час другого пришестя Христа.

Третя тема курсу «Християнські цінності як основа для «гуманізму любові»». Розкриваючи цю тему, викладач має звернути увагу студентів на те, що духовні цінності різних релігій є різними. Наприклад, головною цінністю ісламу є покірність, що виражено навіть в назві цієї релігії. Головною цінністю християнства є любов. Христос говорить, що дві заповіді є головними: Любов до Бога та любов до ближнього. В посланні апостола Іоанна зустрічаємо наступне визначення: Бог є любов. Бог є Любов Отця до Сина і Духа, любов Сина до Отця і Духа, любов Духа до Отця і Сина. Ці відносини любові - особисті. Любити може лише особистість. Бог любить світ та людей як особистість. Бог любить кожну людину особисто, а тому в Писанні зазначається, що Бог любить людину навіть в найбільших глибинах її морального падіння.

Апостол Павло зазначає, що з приходом Царства Божого зникне потреба у вірі і знанні, оскільки Бога будуть знати всі безпосередньо, в досвіді. Але не зникне любов, тому що відносини особистості з Богом, безпосередній досвід спілкування з Богом - це і є любов.

Всі інші цінності людського особистого і суспільного життя згідно із вченням християнства мають бути реалізованими як складові любові, силою любові і задля любові.

Тему четверту «Храм як синтез мистецтв та «рай на землі»» найкраще може розкрити показ спеціального фільму, який можна вибрати серед створених на сьогодні тематичних стрічок, або спеціально зняти. Це можуть бути фрагменти із різних фільмів та інший ілюстративний матеріал, підібраний викладачем.

Тема п'ята «Втілення християнської духовності в народній культурі України» може бути розкрита через протиставлення ідеалу християнської народної культури та явищ народних забобонів. Викладач має пояснити важливість для християнства як втілення християнських ідеалів в культуру народу («інтеркуляція»), так і необхідність збереження чистоти християнства. На сьогодні актуальним завданням є не лише охорона чистоти християнського вчення від народних забобонів язичницького походження, але і виявлення нехристиянського характеру деяких новітніх забобонів, що виникли під впливом культури народів Сходу (наприклад, уявлення про перевтілення душ).

Тема шоста «Суспільний ідеал християнства: «цивілізація любові»» має ознайомити студентів із соціальним вченням Церкви. Викладач має ясно усвідомлювати консервативний характер цього вчення і донести студентам думку, що Церква протестує проти пороків сучасної цивілізації: індивідуалізму, консюмеризму (споживатництва), духу вседозволеності, тощо. Церква не вважає нормативним видом соціального життя монархію, аристократію чи республіку. Головне для Церкви - це захист прав людини на вільне віросповідання, збереження традиційних християнських цінностей, застосування норм моральної поведінки в політичному та економічному житті. Церква виступає за розквіт доброчинності як вияву соціальної солідарності та християнської любові. Завданням держави Церква вважає захист від соціального зла, від злочинів проти особистості та суспільства. Завданням громадянського суспільства Церква вважає побудову «цивілізації любові» - братських відносин взаємодопомоги, живих особистих зв'язків, що втілювали б в життя ідеали всеохоплюючої любові.

Необхідність толерантності

У викладанні курсу важливо донести до свідомості студентів специфіку християнського релігійного світогляду та культури. Необхідно свідомо наголошувати на тому факті, що висловлювання «всі релігії однакові» не відповідає істині. Але виявлення характерних рис християнства та підкреслення їх цінності для особистості та суспільства має відбуватися в атмосфері толерантності та терпимості до інших релігій. Курс «Основи християнської культури» викладається не тому, що християнство є істинною релігією, якій держава чи ВУЗ надають  перевагу. Цей курс викладається в світських закладах освіти тому, що християнський світогляд і християнська культура справили визначальний вплив на формування національної свідомості українського народу, і цей позитивний вплив має відчуватися і в майбутньому.

Джерело: «Релігія в Україні»