УКР РУС  


 Головна > Публікації > Моніторинг ЗМІ  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 90 відвідувачів

Теги
Священний Синод УПЦ церква та політика Доброчинність розкол в Україні милосердя церква і суспільство краєзнавство іконопис Приїзд Патріарха Кирила в Україну секти вибори комуністи та Церква Мазепа Археологія та реставрація Вселенський Патріархат автокефалія Церква і медицина шляхи єднання Католицька Церква монастирі та храми України постать у Церкві церковна журналістика Президент Віктор Ющенко конфлікти діаспора УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков Києво-Печерська Лавра молодь 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко забобони Церква і політика Церква і влада Патріарх Алексій II Голодомор педагогіка українська християнська культура УПЦ КП Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






«Україна молода»: По той і по цей бік Диканьки



«Україна молода»,Олена Зварич, 01.04.09

 

З томиком «Вечорів на хуторі...» «УМ» об'їхала гоголівські місця Полтавщини  

 

 

П'ять населених пунктів, у яких виріс Гоголь і які відтак міцно приросли до його імені: Миргород-Сорочинці-Василівка-Диканька-Полтава, видовжений п'ятикутник, що нагадує зазубрений уламок коси. Від крайсвіту Гоголевого дитинства до іншого його географічного краю - трохи більше ста кілометрів. Із цього вузла шляхів, сіл, поплетеного Псла, нуднуватих пейзажів, які мало змінилися за двісті років, Гоголь закрутив сюжети світової класики.

 

Миргород

За часів Гоголя багаті і знамениті язвеники їздили на води в європи. Цілющі властивості миргородської мінеральної відкрили майже через століття. Але навіть якби й раніше, то навряд хворобливе дворянство імперії кинулося припасти вустами до тутешніх життєтворних джерел, адже Миргород і зараз не Баден-Баден із вигляду, а в першій половині ХІХ століття був і поготів запилюженим повітовим містом (за Брокгаузом -Ефроном, до 1864 року тут мешкали 9184 городян) з велетенською калюжею посеред головної площі. І коли потомствений дворянин Іван Іванович швендяв до маєтку не менш породистого Івана Никифоровича, то назбирував на штани цілі грона будяків - такі вузькі й нецивілізовані були тоді вулиці Миргорода. І, як знаємо, в ту комунально недосконалу епоху будь-яка льоха могла запросто пробратися до зали суду і вчинити акт просто-таки свинської наруги над державним папером, себто зжерти документ, що потягло за собою важкі морально-процедурні наслідки: двоє миргородських панів так і не примирилися й судилися ще років із десяток - уже й книжка закінчилася, а вони ще судилися.

Ту калюжу, яка, за класиком, не всихала навіть у найбільш спекотне літо, вдячні нащадки увіковічнили, тобто перетворили її на міський став, і щоб не виникало сумнівів, що це «той самий», встановили бронзові погруддя на батьківщині героїв. Героїв Гоголя, звісно. Тут і Оксана з ковалем Вакулою, і Солоха з паном головою, який визирає з мішка, й Іван Іванович Перерепенко з Іваном Никифоровичем Довгочхуном. Усі ці окраси центрального парку поступаються колоритом своїм хрестоматійним прототипам. Такий собі дитячий майданчик, спрощений для зручності впізнавання (чи з причини сумнівної високохудожності скульптора). Коли фотокореспондент «УМ» прямував знімати наших героїв, з гурту чоловіків, що курили поодаль, почувся голос: «А нащо ви фотографуєте?» І хтось інший з-поміж них підказав: «Та на паспорт!». Видно, миргородці й нині впізнають описаних Гоголем земляків.

Самих Гоголів у місті два - той, що на території славетного санаторію, і його альтер-его, той, що сидить перед залізничним вокзалом. Вандали та манкурти раз по раз у «залізничного» Гоголя виривають із рук перо і здають на брухт (тіло класика, вочевидь, не подужають). Але патріоти з міської влади наполегливо поновлюють цілісність монументальної композиції. До речі, місце обрано випадково, але символічно: Микола Васильович у Миргороді бував проїздом, здебільшого з батьками, садиба яких у Василівці, за 60 з гаком кілометрів звідси.

Отож Миргород так само, як і Диканька, - топонім, уславлений Гоголем, літературний бренд. Бренд, який ще століттями відлунював у російській літературі та критиці (є навіть у Єсеніна есей про мандрівку Америкою і Парижем - «Залізний Мирогорд». Есей халтурний і слабкий, але топонім використано надійно - книголюби впізнають).

Тому ми залишаємо Миргород і прямуємо у Великі Сорочинці, до Гоголевої колиски, яку німці понищили у Другу світову. Така іронія! Микола Васильович недолюблював німців. Колись у нього запитали, чому так, Шиллера ж він поважає. «Поважаю, - відповів письменник. - Проте Шиллер покійний. Тільки-но дізнався, що він німець, - відразу й помер». До слова (чи радше, до місця будь сказано), чорт у «Ночі перед Різдвом» - «спереди совершенно немец: узенькая, беспрестанно вертевшаяся и нюхавшая все.. мордочка, ... а ноги так тонки, что если бы такие имел яресковский голова, то он переломал бы их в первом же казачке».

Великі Сорочинці

І ось «глазам наших путешественников начал уже открываться Псел... Сквозь темно- и светло-зеленые листья небрежно раскиданных по лугу осокоров, берез и тополей засверкали огненные, одетые холодом искры, и река-красавица блистательно обнажила серебрянную грудь свою». За два століття груди річки всохли, однак Псьол (або ще кажуть Псел) лишається мальовничим.

У Сорочинцях був лікар Трохимовський, а у Василівці не було ніякого. Тому Марія Іванівна Гоголь, у якої народжувалися мертві діти, вирішила за краще, аби пологи проходила під наглядом медика. Тут вона, щоб підстрахуватися, провела кілька місяців після народження сина Миколки. Немовля, аби нічого лихого не сталося, хутко й охрестили у Спасо-Преображенській церкві, що метрів за 500 від будинку лікаря. Сам будинок, де ще в 1929 році відкрився перший у світі музей Гоголя, забрала війна, і на тому місці звели інший, спеціально для музею. А от церква збереглася - Бог та Гоголь помогли.

Більшовики, зрозуміло, хрести з храму поздирали, але будівлю не чіпали - в ній-бо хрестили «великого критика російського імперського ладу». Отаким штибом Гоголь посприяв збереженню величної пам'ятки козацького бароко. Річ у тім, що Сорочинці (а ще раніше - Краснопіль) були батьківщиною, а відтак і резиденцією гетьмана Данила Апостола. Отож у 1634 році постав розкішний храм, оздоблений «по-багатому», як і подобає гетьманам, з прицілом на вічність (церква стала родинною усипальницею Апостолів), з неймовірної краси іконостасом, котрий заледве поступається тому, що у фамільній церкві Кирила Розумовського в Козельці чи іконостасові Андріївської церкви у Києві. Данило Апостол стоїть на моріжку побіля церкви, скидаючись на якогось із Героїв Радянського Союзу - замість ніг у нього постамент, а знизу на каменюці лежить не булава, а кобза. Мабуть, це був «співочий гетьман».

Місцевий батюшка розкаже вам, що камінні плити церкви замовляв з Сибіру ще Данило Апостол, вони збереглися звідтоді. Можна потупцювати по міці історії і уявити, як саме по цих плитах ввійшли до храму батьки Гоголя з немовлям, щасливо збереженим для них долею.

А от про Сорочинський ярмарок розкажемо не в цьому селі, а в сусідньому, бо саме там, переконані вчені, Гоголь і підгледів, як поміж возів з опішнянськими горщиками та бочок із дьогтем чорт шукає рукав червоної свитки.

Гоголеве

Коли їхатимете, глядіть не сплутайте, бо існує два Гоголевих: одне у Вели­кобагачанському районі, теж недалеко від Сорочинців, інше - у Шишацькому. Радянська влада спершу увічнила іменем генія залізничну станцію, а потому переназвала ще й село Василівка (або ж Яновщина), родинне гніздо Гоголів. Вам треба те, що в Шишацькому районі.

Помістя це належало ще прадідові письменника, Гоголю-Яновському, котрий польськість свою вперто не визнавав, з кон'юнктурних міркувань. На початку XX століття племінник Гоголя Василь Головня, якого дойняли і самі літературні паломники, і їхні докори за те, що не дбає за будинком класика, зніс історичну пам'ятку. Батьківський маєток Гоголя відтворили аж у 1984 році за малюнками, яких, на щастя, збереглося чимало. Наново поставили і флігель, в якому востаннє Микола Васильович жив у 1848 році й дописував таємничий другий том «Мертвих душ». Наново збудували буквально все. (Детальніше про музей читайте, будь ласка, у числі «УМ» від 26 березня). Тут немає жодного предмета, до якого торкався геній. Тут тільки те, що вміщується в поняття «геній місця», - дух, атмосфера, ландшафт, уява врешті. Поруч асфальтівки неподалік музею пасуться колоритні гуси. Вони так шиплять, наче силкуються вимовити слово «шампанське».

Уся українська частина творчості Миколи Васильовича бере початок у Василівці, переконана Катерина Чернова, головний зберігач фондів тутешнього музею-садиби Гоголя. Всі побутові сценки, хати-мазанки, козацькі типажі, лукаві усмішки Солох, - усе він побачив саме тут, навіть ярмарок. «На цьому майдані у Василівці проводили ярмарки, - Катерина Денисівна показує на поле через дорогу від музею. - Вочевидь, пишучи про ярмарок, Гоголь уявляв цю картину. А Сорочинський ярмарок виник у назві оповідання, тому що на ті часи саме він був широко відомим за межами Полтавщини. Та й назва «Василівський ярмарок» зовсім не звучить».

Так само некрасиво читалася б назва збірки «Вечори на хуторі біля Василівки». Скільки тих василівок було у гоголівській Малоросії, петрівок та андріївок! А про Диканьку, тим більше згадану Пушкіним, «богат и славен Кочубей», Диканьку, в якій жив один із товаришів царя Олександра ІІ, у Петербурзі щось чули... А як на мене, то в самому слові «Диканька» ховається щось перестрашкувате і кумедне водночас, заманливе і лихе, потрясаюча літературщина!

Диканька

Шляхом до Диканьки згадуємо про визначені Гоголем «дві біди - дурнів та дороги». 40 кілометрів від Василівки до Диканьки - устигнете вголос прочитати «Ніч перед Різдвом», гублячи абзаци на вибоїнах. Хоч їхали ми в ці краї 19 березня, але так хурделило, наче чорт украв місяць і зібрався пограти у «Ніч перед Різдвом» зі справжніми декораціями. Минули село Нелюбівка. Ага, туди і йдеться. Дісталися Диканьки - і зразу в церкву. Маківку її видно за шиферними дахами праворуч, якщо під'їздити до райцентру з миргородського боку. Сніг лежить по коліна. Таке враження, що зараз із провулка вискочить ватага рум'яних колядників.

Троїцька церква зачинена. На дверях - записка, куди телефонувати, якщо дуже треба поспілкуватися з Богом. Саме в цій церквиці Вакула намалював картину вигнання святими чорта. А потім, коли грянув хепі-енд, і коваль, використавши чорта у вкрай грубій манері, повернувся з Петербурга, гріючи за пазухою царицині черевички, створив Вакула тут ще одну вражаючої сили картину: чорт тікає з пекла. За Гоголем, висіло це мальовидло «як увійдеш до церкви, ліворуч». Було таке чи це творчий домисел, ніхто й ніколи вже не знатиме, бо Троїцьку церкву пограбували і поруйнували до першого поверху ще в громадянську війну. Та, що зараз, - свята репліка.

На другому боці міста, неподалік полтавського шляху, стоїть ще одна церква, несподіваних для наших країв обрисів - у формі ротонди. Миколаївська церква дала Гоголю ім'я. «Відомо, що мама Гоголя, в якої часто народжувалися діти мертвими, приїздила саме сюди молитися, приїздила і восени 1808-го, от і вимолила хлопчика, якого назвала Миколою», - розповідає співробітниця Диканського краєзнавчого музею Галина Золотенько. Як знайти цю жінку, нам підказали перехожі: «Поїдете прямо до парку і тоді по Гоголівській, по правому боці музей на вуглі». «На вуглі» - це на розі, а не на вугіллі. Знайшли, не обпеклися.

Найцікавіші експонати музею - не гоголівські,а кочубеївські. Віктор Кочубей (онук того, котрий разом з Іскрою зрадив Мазепу) був одружений із Наталею Строгановою - жінкою, яка, за словами нашого гіда, стала прототипом Тетяни Ларіної. Але не ця пікантна лірика зробила його знаним. Кочубей був великим земельним магнатом, мав заводи, палац, що впав жертвою невідомих вандалів після 1917 року, він товаришував з Олександром ІІ. На честь приїзду царя побудував першу в Російській імперії кам'яну Тріумфальну арку - «трохи Парижа» в Диканьці. Безсумнівно, Микола Гоголь, проїжджаючи до Полтави, милувався цією спорудою. Вона й сьогодні виглядає велично на тлі одноповерхової, сіруватої о цю пору Диканьки.

Про Гоголя в музеї - скрипка часів ніжинських студій (з'ясовуємо, що письменник ще й грав) та перша копія посмертної маски, зроблена із тієї, що зберігається в Москві, диканчанином Федором Губою.

Диканька Гоголя - не в матерії, а винятково в його творах, притягальна і невловима, сама фантазія. Зверніть увагу: збірку «Вечорів» він написав приблизно в 20 років! У 1830-му частину її вже опублікували в «Отєчествєнних запісках». «Вечера, - писав Гоголь, - плод той молодости, во время которой не приходят на ум никакие вопросы». Саме молодість автора дає цій книжці свіжість і прозору, щиру віру в чудеса. І чудеса ті хочеться шукати в одноманітних провінційних вуличках. А як полишиш Диканьку, не знайшовши, то вважатимеш, що погано шукав і треба їхати ще раз.

Шкода, але мешканці цього оспіваного у світовій класиці містечка погано користаються з Гоголя - вони не покликали його на службу дрібному бізнесу. Надибали ми гастроном «Гоголівський» і єдиний магазинчик із відповідною назвою - «Солоха». Працюють у ньому молодиці солохиного віку, тобто ледь за сорок. «Я Іра, - каже одна продавчиня. - Та в нас Солохами зроду-звіку нікого не називають». Купили ми у них шоколаду та й подалися в Полтаву, бо сутеніло і сніг сипав в очі.

«- Что вы говорите! Вы ездили в Полтаву в такую дурную погоду? - Что ж делать? Тяжба...»

Полтава

Губернську столицю Гоголь не любив - вона викликала в нього болісні підліткові спогади. Десятирічним хлопчиком його разом із братом Іваном відправили майже на рік до репетитора в Полтаву - щоб готуватися до вступу в Ніжинську гімназію. Невдовзі брат застудився і помер, ймовірно, від запалення легенів. Ця драма так струснула Миколу, що він відмовився повертатися до полтавських студій.

Будівлю училища, де Го­голь гриз граніт шкільної науки, днями прикрасила відповідна меморіальна дошка. Тепер це Мала академія мистецтв імені Раїси Кириченко. Якщо захочете її розшукати, орієнтуйтеся не на адресу - Жовтнева вулиця, 35, бо насправді ніяка це не вулиця, а головна площа міста. Проектувалася вона з імперським розмахом - Росія вшановувала 100-річчя Полтавської битви, будинки по колу вишикувалися в одному, класицистичному стилі, однакового кольору - білого, і покликані були нагадати про велич Петербурга. До ювілею встановили й пам'ятник з орлом на верхівці, який тримає у дзьобі, наче здобич, лавровий вінок слави. Такою бачив площу з вікна училища малий Микола Гоголь. Хіба не було ще в ті часи парку посеред площі.

І щоб поставити крапку в кінці тексту-подорожі, пройдіть центром до Театру ім. Гоголя, і з тилу його, у милому скверику, подивіться на пам'ятник Миколі Васильовичу. Перший пам'ятник Гоголю встановили у 1911 році в Сорочинцях. Цей же не набагато спізнився й постав у нелюбому йому місті через два роки, в 1913-му.

 

   











УВАГА! Публікації розділу "Моніторинг ЗМІ" не обов'язково збігаються з точкою зору редакції сайту "Православіє в Україні", а є відбиттям суспільних подій і думок з метою поліпшення взаєморозуміння та зв'язків між Церквою й суспільством. Статті подаються в редакції першоджерела.