УКР РУС  


 Головна > Українські новини > Церковні хроніки  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 38 відвідувачів

Теги
молодь українська християнська культура Митрополит Володимир (Сабодан) конфлікти Католицька Церква Вселенський Патріархат церква і суспільство вибори постать у Церкві Патріарх Алексій II діаспора церковна журналістика педагогіка милосердя Археологія та реставрація Церква і влада Церква і медицина шляхи єднання Президент Віктор Ющенко забобони монастирі та храми України 1020-річчя Хрещення Русі секти УПЦ КП Церква і політика церква та політика Мазепа УГКЦ Ющенко Доброчинність Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні краєзнавство Предстоятелі Помісних Церков комуністи та Церква Києво-Печерська Лавра автокефалія Священний Синод УПЦ іконопис






Рейтинг@Mail.ru






ЛУЦЬК. Історія одного храму

У суботу, 23 вересня, Свято-Анно-Зачатіївська церква села Ржищів Горохівського району Волинської області урочисто відзначила 250-літній ювілей. З цієї нагоди село відвідав митрополит Луцький і Волинський Нифонт. Владика звершив Божественну літургію та подячний молебень і після хресного ходу всім парафіянам, які молилися на службі, благословив іконки з Єрусалима.

Історія Ржищева розпочалася багато віків тому. За дослідженнями місцевого краєзнавця Никифора Притолюка, на нинішній території села колись був острів, з трьох боків оточений непрохідними болотами. Добратися туди можна було лише з заходу, де поміж колючих чагарників бігла непримітна для чужих очей стежка. Коли на Волині з'явились орди хана Батия, острів став прихистком для місцевого люду. З західної сторони втікачі зробили частокіл для захисту від звірів та ворогів і назвали це місце Вістрів. Після того, як 1256 року князь Данило вигнав татар з Волині, поселенці остаточно обжили острів, на місці кількох тимчасових землянок побудувавши хати. Першу вулицю назвали Ліщинською, згодом з'явилася Селянська. Як кажуть люди, село без церкви, як господа без матері. Це добре розуміли наші предки, тому за якийсь час у Вістрові на горбку виріс ошатний православний храм.

Майже півтора століття вістрівські селяни прожили вільними. Коли ж у 1395 році полчища татар пішли далі на Русь, теперішня територія Горохівщини увійшла до складу Польської держави. Вістрівськими землями заволодів шляхтич Жищовський. Він і перейменував село на честь свого прізвища на Ржищів. Місцевим селянам випала нелегка доля кріпаків: мусили відробляти панщину - обробляли поля магната, копали рови, щоб осушити болота, звели на острові млина.

Минав час. Село розбудовувалося, церква старіла і вже не вміщувала всіх парафіян. 1756 року збудували новий Свято-Зачатіївський храм. У нього перенесли образи та царські ворота зі старої церкви. До 1914 року до складу Ржищівської парафії входило сусіднє село Брани. Священик, який проживав у Бранах, приїздив до Ржищева кіньми двічі на місяць. У церковних документах збереглися відомості про те, що місцеві жителі самі займалися облаштуванням території біля храму. Зокрема, у 1911 році церковний староста Йосип Сімашко і касир Яким Притолюк за свої кошти купили залізо на огорожу для церкви, яку викував ржищівський коваль Андрух Притолюк. Деревину на стовпчики придбали Герасим Мельничук і Захар Притулюк.

Нелегкі випробування випали на долю Свято-Зачатіївської церкви. Під час Першої Світової війни за наказом тодішньої влади зняли і вивезли з її дзвіниці дзвони, нові ж змогли придбати тільки в 1935 році. Боячись, аби їх не спіткала участь попередників, у Велику Вітчизняну ржищевці самі зняли дзвони і закопали в землю. Лише 1958 року місцеві жителі знову почули їхній мелодійний голос. На жаль, недовго дзвони кликали село на молитву - 1960-го року безбожна влада закрила церкву.

«Парафіяни нашого села були готові до цього, - згадує ржищівчанка Надія Мельничук. - Зібрали сход і всім повідомили про це. Не один раз приїздили з району, хотіли забрати ключі від церкви і зробити з неї склад. Але люди не дозволили. На зборах кинули ключі в натовп, аби владці не дізналися, у кого вони є. Так вони опинились у Семенюків Івана та Федори. Щонеділі та в свята ми таємно збиралися в церкві й читали Святе Письмо. Коли ж про це дізналися в районі, приїхала комісія і заборонила. Хотіли у Семенюків відібрати ключі, проте, незважаючи на погрози, не відразу безбожникам вдалося це зробити. Лише 1985 року забрали ключі».

Тридцять років ржищівська церква стояла пусткою. У храмі не служилося, проте люди берегли святиню: ремонтували огорожу, крили дзвіницю бляхою, зробили цементні сходи, облаштували прохід до церкви з вулиці, прибирали на цвинтарі.

Коли ж наприкінці 80-х років минулого століття почали відкривати церкви, про це дізнались і в Ржищеві. «Я поїхала до Луцька, і випадково почула цю новину, - розповідає Любов Карплюк. - Дізналась адресу, куди можна написати. Повідомила в селі, де відразу вирішили звернутися з проханням. Написали листа, зібрали підписи з усього села. За якийсь час кілька людей, серед яких була і я, поїхали добиватися правди до Києва. Нам сказали, що за якийсь час отримаємо відповідь. Так і було. Після цього ще в область та район їздили тринадцять разів, поки в травні 1989 дочекалися відкриття».

З липня 2006 року храм преобразився. Стараннями настоятеля священика Валентина Марчука, парафіян та благодійників за короткий проміжок часу вдалося зробити потужний ремонт церкви всередині та зовні. Встановлено металеві оклади престолу та жертовника, придбано багато церковних речей, відреставровані ті, що були у вжитку.

Звертаючись до богомольців, владика Нифонт сказав: «Сьогодні ми зібрались у цій церкві, щоб подякувати Богові за 250 років існування цієї святині. За чверть тисячоліття в історії храму траплялося багато негараздів. Він пережив унію, польське поневолення, дві війни та напади безбожної влади ХХ століття. Але сердечна віра простих людей не залишала цю святиню і зберегла її до наших днів. Дивний Божий Промисел, два місяці тому я відвідував вашу церкву і нині не впізнаю її. За цей короткий час вона повністю оновилася. Хотілося б, дорогі браття і сестри, щоби ви запам'ятали цей 2006 рік, те, як знайшлися благодійники і парафіяни, які разом з батюшкою і в день і пізно ввечері працювали над благоустроєм дому Божого.

Сьогодні святиня радіє і сяє Божою благодаттю - 25 священнослужителів звершили тут Божественну літургію. Мабуть, у цій церкві такого ще не було. Все це свідчення вашої живої віри, нехай вона передається з роду в рід, до другого пришестя Христового».

Слід вказати на особливу заслугу у відновленні церкви настоятеля отця Валентина Марчука - за два місяці свого перебування у селі батюшка не лише спромігся зробити ремонт храму, а й запровадити у місцевій школі викладання Закону Божого для дітей. Село пережило справжнє духовне піднесення й оновлення.

На увагу до заслуг перед Українською Православною Церквою керуючий Волинською єпархією митрополит Луцький і Волинський Нифонт нагородив настоятеля храму орденом Нестора Літописця ІІ-го ступеня. Церковні нагороди також були вручені благодійникам та парафіянам, які особливо відзначилися під час відновлення церкви.

Прес-служба Волинської єпархії