УКР РУС  


 Головна > Публікації > Православний погляд  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 156 відвідувачів

Теги
діаспора Католицька Церква комуністи та Церква Вселенський Патріархат милосердя Священний Синод УПЦ 1020-річчя Хрещення Русі Президент Віктор Ющенко українська християнська культура постать у Церкві забобони молодь Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори конфлікти педагогіка монастирі та храми України секти Предстоятелі Помісних Церков розкол в Україні УПЦ КП Доброчинність автокефалія краєзнавство шляхи єднання іконопис Церква і влада УГКЦ Патріарх Алексій II церковна журналістика Ющенко Мазепа Голодомор Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) Археологія та реставрація Церква і медицина церква і суспільство церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






Любов… Любов?



Тамара Старченко,
кандидат філологічних наук, викладач КНУ ім. Тараса Шевченка

З давніх давен з-поміж усіх виявів людського життя любов чоловіка й жінки, мабуть, - найдивовижніший і найнезрозуміліший феномен. Вона начебто поряд, і, водночас, її важко досягнути. Вона щедра на радість, але інколи її невідворотність можна порівняти хіба що зі смертю (недаремно кажуть, що люди потрапляють у любов, немов під поїзд). Любов вимагає покрову інтимності, таємниці, але примушує всіх говорити про себе. Вона зрозуміла кожному і разом з тим незбагненна. Присутність ЇЇ (Його) означає щось більше, ніж просто потребу перебувати разом, більше, ніж біологічну потребу відтворення. Прикмети любові знайомі багатьом, хоч сприймають це диво по-різному. Тим не менш, сам факт особливого тяжіння між чоловіком і жінкою, пошук ними особливої гармонії є цілком очевидним.

До якої епохи ми б не звернулися, всюди любов виявляє себе як один із найважливіших мотивів життя й стосунків. Можливо, навіть і найважливіший, адже не раз бувало, що під впливом цього невловимого почуття відступали й гроші, і влада, і слава, і зброя... Світове мистецтво майже цілком віддане увічненню люблячих чоловіка і жінки. У різних народів найкращими піснями завжди були пісні про любов.

Отже, начебто все відомо про любов... Та ба - парадокс: немає, крім любові, нічого такого, з чим люди, знаючи про це так давно і так багато, настільки б не вміли поводитись. Для мудреців різних часів любов - справжній камінь спотикання.

Кожен шукає свою половинку

У сиву давнину любов розглядали не лише як щось піднесене, але й як згубне,  фатальне. Недаремно у релігіях Індії, Вавілону, Ассирії богині любові виступали одночасно й богинями смерті. Дві іпостасі любові бачила антична міфологія. У ній надзвичайно виразною є символіка любові як небезпеки, згубної пастки. Платон, у свою чергу, розповідає міф про існуючу колись двостатеву людину, що потім розкололася на дві половини, чоловічу й жіночу. "Тепер, - говорить він, - кожен шукає свою половинку, котра йому відповідає". Висновок далеко не оптимістичний, бо виходить: щастя людини цілком віддається на волю ( власне - сваволю!) випадку. Теорія "двох половинок", скоріше, пояснювала невідповідності й трагічну приреченість земної любові, ніж обнадіювала, що можуть зустрітися оті двоє єдиних... Любов же, котра не відбулася, - справжнє лихо для людини, це - найглибші рани, що не гояться ніколи. Отож, душевні драми й трагедії - класика любовних канонів, тоді як благополучний фінал закоханості - взаємність ( та ще й така, що глибшає й міцніє з роками), - на жаль, рідкісний виняток.

Зрозуміло, чому любов є вічною темою мистецтва, зокрема - літератури. Відомо, що предметом літератури може бути лише те, що особисто цікаво людині, що вона може порівнювати, зіставляти зі своїм власним досвідом. Звідси - надзвичайна важливість того, що називається почуттям співпереживання, власної причетності, які виникають у читача в результаті проведеного ним зіставлення життєвих колізій персонажа і своїх власних, певного накладання досвіду свого власного на запропоновані ситуації. Тобто відбувається процес, коли читач "приміряє" на себе, проектує на себе, пропускає через себе те, до чого авторові потрібно привернути увагу. Так відбувається мобілізація читацького сприйняття, так, власне, "працює" мистецтво, "працює" на формування й становлення людської особистості.

Сказане набуває особливої ваги, коли йдеться про художній твір, що може викликати не просто суперечливі оцінки, а думки явно шкідливі у першу чергу для тих, хто лише входить у доросле життя.

«Дыхание пошлости» чи здоровий глузд?

Є в Олександра Купріна надзвичайно красиве оповідання з дуже привабливою назвою "Гранатовий браслет". Твір відомий ще зі школи, невеликий за обсягом - що б там, здавалося, складного? Типова "маленька людина", дрібний чиновник Желтков протягом  семи років благоговійно любить абсолютно недосяжну для нього княгиню Віру, перші роки буквально засипає її любовними листами (вона його ніколи в очі не бачила, лише категорично попросила "не утруждать ее своими любовными излияниями»). Нарешті Желтков не витримує й надсилає Вірі дорогу для нього річ - сімейну реліквію, гранатовий браслет. Усе таємне стає явним: чоловік і брат княгині знаходять Желткова, Віра вдруге, цього разу по телефону, говорить: «Ах, если бы вы знали, как мне надоела вся эта история. Пожалуйста, прекратите ее как можно скорее». Трагічна розв'язка не забарилася: звучить фатальний постріл - Желтков позбавляє себе життя. І от роками шкільні й вузівські підручники й посібники з літератури вкладають у свідомість спочатку школярів, а потім студентів сльозливу сентенцію про "високу, жертовну, ідеальну любов Желткова", більш того: "Пошлости мира художник противопоставляет жертвенную, бескорыстную любовь. Как только любви касается дыхание пошлости - герой кончает с собой» (А.Соколов. История русской литературы конца ХIХ - начала ХХ века. - М., 1999).  

У чому ж високочолі критики вбачають "пошлость"? У тому, що (даруйте певну прямолінійність й свідоме спрощення) княгиня Шеїна не зраджує коханого чоловіка, якого, крім усього іншого, глибоко поважає, і не біжить (іще раз даруйте за певну схематизацію) розшукувати абсолютно незнайому, чужу людину, яка (будемо називати речі своїми іменами!) безцеремонно, всупереч волі Віри, втручається у її життя? Може, варто було б не робити з Желткова героя, котрий "кончает с собой", а переконливо пояснити юному читачеві, що самогубство з будь-якого приводу - це не геройство, а страшний, смертельний гріх.

І прикро, і боляче, і шкода...

Цілком природно, що увесь талановитий, дійсно красивий купрінський текст всіляко опирається традиційно заскорузлому трактуванню. І треба сказати, що нинішні студенти (а я роками працюю саме зі студентами-журналістами) уміють виявити і застосувати і здоровий глузд, і аналітичні здібності, й естетичний смак, і етичні критерії. Тому й говоримо ми стосовно "Гранатового браслету" про те, що місія любові, очевидно, в подоланні власного егоїзму. Згадаймо, як підкреслює Желтков, : "...что бы вы сделали для того, чтобы оборвать это чувство? Выслать меня в другой город? Все равно и там так же я буду любить Веру Николаевну, как здесь. Заключить меня в тюрьму? Но и там я найду способ дать ей знать о моем существовании.» (Він абсолютно не задумується над таким, здавалося б, простим питанням: чи хоче вона знати про твоє існування?) Що тут скажеш: любити, нехай і без взаємності, любити глибоко, до самозречення - це справа кожного. Інше - нав'язувати себе й свої почуття, більш того - завдавати болю й муки, як це сталося з княгинею. Адже Желтков у буквальному розумінні "навісив" на Віру свою смерть: живи, як хочеш і як зможеш з таким тягарем, без вини винна... Лише у передсмертному листі з'являється щось, схоже на прозріння: "Я теперь чувствую, что каким-то неудобным клином врезался в вашу жизнь...». Отже, і прикро, і боляче, і шкода...

Література - не зведення рецептів, як діяти, як чинити, як, зокрема, бути щасливим. Але література уміє ставити питання, і ці питання стають спонукою до роздумів. Бо якщо ми не можемо змінити своє життя, то маємо, принаймні, хоча б «передумати» його...