УКР РУС  


 Головна > Публікації > Православний погляд  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 72 відвідувачів

Теги
Церква і політика Ющенко розкол в Україні церква і суспільство Президент Віктор Ющенко церковна журналістика Археологія та реставрація автокефалія Патріарх Алексій II комуністи та Церква забобони педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков Католицька Церква конфлікти Церква і медицина шляхи єднання Церква і влада вибори Вселенський Патріархат милосердя іконопис Священний Синод УПЦ секти церква та політика 1020-річчя Хрещення Русі краєзнавство Доброчинність УПЦ КП молодь Голодомор Приїзд Патріарха Кирила в Україну Києво-Печерська Лавра УГКЦ постать у Церкві українська християнська культура діаспора Мазепа






Рейтинг@Mail.ru






Про Бога Живаго і «Доктора Живаго»



Християнські мотиви у світовій літературі

Тамара Старченко
Доцент, кандидат філологічних наук, викладач КНУ ім. Тараса Шевченка

Звернення до найкращих зразків світової літератури дає всі підстави стверджувати: християнські засади упродовж століть були й залишаються фундаментом, основою цивілізації, культури й літератури зокрема. Особливий інтерес викликає пошук літературою форм активної, свідомої, вільної причетності персонажів до християнських уявлень про людину та її покликання. Без звернення до Бога, без духовної енергії, котра зв'язує людську душу з Господом, не може бути істинної культури (відповідно і літератури). Зв'язок тут двостороннній і міцний: культура у своїх найвищих проявах (література і мистецтво, філософія, богословська думка) тісно пов'язані з релігією; духовність культури, на думку багатьох відомих богословів, перебуває в безпосередній залежності від ступеня її релігійності. Зав'язь істинної людяності, «бутон культури», як говорив священик Павло Флоренський, виростає із зерна культу, тобто із богослужбово-обрядової сутності релігії. Це й є саме тією духовною закваскою, котра стимулює художню творчість.

Сьогодні в усьому світі поряд із духовним відродженням іде протилежний процес - процес духовної деградації, страшного обездуховлення культури, витіснення її всілякого роду підробками й сурогатами, що лише імітують духовність. Засоби масової інформації, на жаль, далеко не завжди виявляються на висоті: ми є свідками нав'язування численних стереотипів антидій і антигероїв, котрі відкидають традиційні моральні принципи, принципи релігійні, особливо християнські, виражені в євангельських заповідях. Тому часто натовп, що вимагає хліба й видовищ, одержує цінності хибні та вигадані. А яка ж користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, але загубить власну душу?

Віра в особисте безсмертя і необхідність обов'язкової відповідальності перед совістю, гласом Божим у душі людини - ось моральна основа християнства. Вона утверджується світовою літературою в найкращих її творіннях.

Християнство справило значний вплив на світову літературу (це відбувається об'єктивно, незалежно від того, чи художник ревно сповідує Бога, чи навіть відштовхується від нього). І в ХІХ, і в ХХ століттях світова література в пошуках віри, ціннісних критеріїв та орієнтирів людського існування і прямо й опосередковано звертається до християнства.

«Моє християнство»

Особливо глибокий інтерес аудиторії викликає у вказаному плані роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго». Своєрідною точкою відліку є слова самого автора: «...ця річ буде вираженням моїх поглядів на мистецтво, на Євангеліє... Атмосфера твору - моє християнство». Показово, що прізвище головного героя збігається з формою родового відмінка церковнослов'янського прикметника «живый», а це вже саме по собі викликає у віруючої людини відповідні асоціації з православними богослужбовими текстами і Біблією (пор. у молитві Іоанна Златоустого: «Верую, Господи, и исповедую, яко Ты еси воистинну Христосъ, Сын Бога Живаго, пришедый в миръ грешныя спасти, отъ нихже первый есмь азъ»).

Текст роману перенасичений християнськими мотивами. Одразу виділяються дуже цікаві роздуми дядька Юрія Живаго Миколи Миколайовича Ведєняпіна. Так, знаходить розуміння й примушує задуматися прикметна сентенція: «Досі вважалося, що найважливіше в Євангелії - моральні постулати й правила, які містяться в заповідях, а для мене найголовніше те, що Христос говорить притчами з побуту, пояснюючи істину світом повсякденності. В основі цього лежить думка, що спілкування між смертними - безсмертне, і що життя символічне, тому що воно суттєве». Не може не привабити й думка про те, що для здійснення багатьох відкриттів «потрібні духовні засади. Відомості про них у Євангелії. Ось вони. Це, по-перше, любов до ближнього, цей найвищий вид живої енергії, що сповнює серце людини і вимагає виходу й використання, крім того, це головні складові сучасної людини, без яких вона немислима, а саме ідея вільної особистості та ідея життя як жертви».

Останнє розмірковування дає привід говорити про такі важливі моменти, як два види любові, - любові до Бога і любові до ближнього. Тут доречно згадати роз'яснення апостола Іоанна Богослова: «Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить» (І Іоанн, 4, 20). Роман Пастернака дає чимало можливостей блискуче ілюструвати ці положення, так само як і ті, що стосуються ідеї свободи особистості та ідеї життя як жертви. Святе Письмо говорить про те, що людина покликана до свободи. Про це зокрема йдеться в Посланні до Галатів апостола Павла, але там підкреслюється, що мається на увазі не свобода від морального закону, а свобода в Господі, бо «де Дух Господній - там воля» ( 2 Кор. 3, 17).

Що стосується ідеї життя як жертви, вона є особливо близькою Пастернаку та його улюбленому героєві Юрію Живаго. Цікаво й корисно порівняти життєві принципи Живаго та Антипoва-Стрельникова. Головна відмінність: Юрій Андрійович готовий принести у жертву себе (спокутувати чи свої, чи чужі гріхи - власним життям), Стрельников же приносить у жертву інших. Найбільш концентрованим виразом теми самопожертви як виконання Господньої волі постає вірш «Гетсиманський сад», де голос поета зливається з голосом Христа.

Споконвічна потреба у «внутрішній музиці»

Здавна ведеться: і в радощах, і в горі віруюча людина звертається до Бога з молитвою. Молитовний стан - це особливе таїнство, адже молитва - це бесіда, розмова з Творцем. Особливо щирим, проникливим цей стан буває в дитинстві, коли ще не замулені душа й совість, коли чистими є помисли, високими устремління.Приклад такого надзвичайного одухотворення й одночасного очищення - молитовний порив Юри Живаго : «Ангеле Божий, хранителю мій святий, - молився Юра, - спрямуй розум мій на істинний шлях і скажи матусі, що мені тут добре, щоб вона не хвилювалася. Якщо є загробне життя, Господи, посели матусю в рай, де лики святих і праведних сяють, мов світила. Матуся була така хороша, не може бути, щоб вона була грішниця, помилуй її, Господи, зроби, щоб вона не мучилась».

У дорослих часто все буває набагато складніше, особливо коли немає миру в душі, коли немає істинної віри. «Лара не була релігійною, - говорить про героїню автор роману, - в обряди вона не вірила. Але інколи для того, щоб знести тягар життя, треба було, щоб життя супроводжувалося якоюсь внутрішньою музикою. Цю музику не можна було творити для кожного разу самій. Цією музикою було слово Боже про життя, і плакати над ним Лара ходила до церкви». І далі в Пастернака йде опис ситуації, яку легко уявити й змоделювати, спроектувати на себе багатьом читачам. Одного разу Лара приходить до храму, перебуваючи в особливо болісному душевному стані: «...на душі у Лари було, як у Катерини з «Грози», вона йшла помолитися з таким відчуттям, що зараз земля розверзнеться перед нею і впаде церковне склепіння». Буває, що знаходячись у храмі, людина свідомо або мимоволі починає звертати увагу на речі несуттєві, не достойні того, аби на них відволікались ( принаймні будучи в Божому домі). Так і Лара бачить людей, що ідуть та їдуть повз вікна храму; дратує й церковний староста, котрий голосно, незважаючи на службу, говорить щось якійсь юродивій голодранці; і голос у старости якийсь казенний, мов вікно й провулок за ним... Одне слово - все не так... Цілком очевидно, що немає в змученій, зболеній душі спокою, немає й благоговіння - переживання близькості духовної святині, немає й благодаті, яка дозволяє залишити все суєтне, несуттєве зовні, за дверима Божого храму. А якщо так, значить і віри справжньої немає, віри простої і чистої. Але якщо вже людина відчула щиру потребу прийти до Божого дому для того, щоб «почути слово Боже про життя», то прихід цей обов'язково буде результативним. Прислухається Лара, і раптом із загального потоку немов виділилося: «Блаженні вбогі духом... Блаженні засмучені... Блаженні голодні та спрагнені правди... Лара йшла, здригнулася й зупинилася. Це про неї. Він говорить: блаженні вигнані за правду. Їм є що розповісти про себе. У них все попереду. Так Він вважав. Це Христова думка».

Сни печерного віку

Не залишаються поза увагою і виразні апокаліптичні картини роману «Доктор Живаго». Неможливо залишитися байдужим, звертаючись до жахливих свідоцтв тієї епохи: «Доктор згадував минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство Палих, криваве місиво й забій людей, мов худоби, й кінця цього не передбачалося. Бузувірства білих і червоних суперничали щодо жорстокості... Від крові нудило, вона підступала до горла й кидалась у голову, нею запливали очі». Могутньо і страшно звучить письменницький голос, який абсолютно однозначно в етичному плані оцінює те, що відбувалося: «Цей час виправдав старовинний вислів: людина людині вовк. Подорожній, зустрічаючи подорожнього, звертав убік, зустрічний убивав зустрічного, щоб самому не бути вбитим. З'явилися поодинокі випадки людоїдства. Людські закони цивілізації закінчилися. В силі були звірині. Людству снилися сни печерного віку».

Одразу виникає поетична аналогія з «Дванадцятьма» Блока, котра свідчить про те, що немає Божого благословення на тому, що відбулося в 17-му році: «Идут без имени святого все двенадцать вдаль».

Згадуються, зрозуміло, й вражаючі вірші Максиміліана Волошина «Терор» і особливо «Червона Пасха» - унікальний за силою узагальнення й художньої виразності твір, що змальовує нелюдськи жахливу картину розпаду, власне знищення життя як такого:

.............................Листья и трава
Казались красными. А зелень злаков
Была опалена огнем и гноем.
Лицо природы искажалось гневом
И ужасом.
А души вырванных
Насильственно из жизни вились в ветре,
Носились по дорогам в пыльных вихрях,
Безумили живых могильным хмелем
Неизжитых страстей, неутоленной жизни,
Плодили мщенье, панику, заразу.

Але найсильнішим, таким, що б'є наповал, є останній рядок:

Зима в тот год была Страстной неделей
И красный май сплелся с кровавой Пасхой,
Но в ту весну Христос не воскресал.

Здається, більшого етичного заперечення всього, що відбувалося в епоху революції та громадянської війни, більшого вираження іреальності й безглуздя того, що творилося, й уявити неможливо, адже світле чудо воскресіння Христа відбувається кожної весни вже сотні й сотні років, а якщо раптом - ні...

«Боже, зрозумій і пробач!»

Слід згадати і сильне (щемливе одночасно) оповідання Пантелеймона Романова (написане у 20-ті роки) «Актриса», в якому йдеться про тендітну, витончену жінку, доведену до відчаю голодом, нестатками революційної доби. Маючи неабиякий сценічний талант, вона зважилася на популярні тоді антирелігійні виступи. Платили за це добре: відразу з'явилися кава з молоком і хліб з ікрою, а до того ж і така бажана і звична пудра (замість неї з мукою і приниженням використовувала зубний порошок). Але ж ціна, яку було заплачено за всі ці «блага»... Віруючій людині таку ціну й уявити страшно: «На сцені вона з тріскотом ламає об коліно хрест, топче його ногами і, зірвавши з аналою покривало, мов з переможним прапором, кидається у відчинені перед нею тюремні двері назустріч революційному натовпу».

Оповідання закінчується зворушливою сценою: «Уже пізно. Вона роздягається і, ставши на килимок перед ліжком, в одній сорочечці, з маленькими босими ногами, довго й гаряче молиться на розп'яття. Тоненькі пальчики притискаються до лоба, і вона, кланяючись доземно, довго лежить, зіщулившись. Вона просить Бога, якщо можна, зрозуміти й простити її, бо все це потрібно їй лише для сцени, і вона, як і раніше, віддана Йому всім серцем. А використовувати зубний порошок замість пудри в неї немає більше сил». Ясно, що такі одкровення змушують задуматись: є привід говорити про глибину істинної віри, про спокуси та випробовування, що посилаються людині; про силу духовного досвіду, а значить про можливе як відродження, так і виродження душі; а також про ситуації, коли людина стає непідсудною звичайному моральному судові.

Боже прокляття й благословення

Непростою для аналізу, але від цього ще привабливішою є повість відомого шведського письменника Пера Лагерквіста «Сивіла». У ній ідеться про складну долю колишньої жриці дельфійського оракула, піфії Сивіли, що вже давно живе поза людським суспільством, проклята й гнана. Вже десятки років ніхто з нею не спілкувався, тільки чули, що живе десь високо у горах, у недосяжній місцині. І лише одного разу туди, у височінь, дістався таємничий незнайомець. І розповів чоловік цей про своє страшне безталання, і попросив зазирнути в його майбутнє.

Що ж почула стара й мудра Сивіла? На жаль, небагато людей знає відоме сказання про Агасфера, який зустрівся з Христом під час Його страдницького шляху на Голгофу. Агасфер тоді, щоправда, й не здогадувався, Хто перед ним - бачив просто змученого чоловіка, який ніс важкий хрест і прямував до місця розп'яття. «Він зупинився на мить і притулився до стіни мого будинку за кілька кроків від мене. Це мені не сподобалося, я подумав, для чого йому тут стояти, - засуджений на смерть, нещасна людина, ще, дивись, біду на дім накличе. І я йому сказав, нехай іде своєю дорогою, я не хочу, щоб він тут стояв». За легендою Агасфер за своє жорстокосердя був приречений на вічні мандри, став вигнанцем і блукальцем, позбавленим «спокою могили». І ось ця людина, за задумом Лагерквіста, і шукає розради у старої Сивіли, намагаючись виправдати себе і кленучи «несправедливого», на його думку, Бога.

Агасферова історія дає чимало можливостей обговорити проблему вибору, перед якою стає кожна людина, а також проблему вини і спокути. Ясно, що Сивіла, язичницька жриця, не може й не буде з позицій християнських оцінювати те, що сталося з Агасфером. Але автор вкладає в її вуста мудру й по-справжньому пророчу сентенцію: «Ти хочеш, щоб я заглянула в майбутнє. Цього я не можу. Але наскільки я знаю життя людське і наскільки можу передбачати прийдешній шлях людей, можу твердити, що людям ніколи не жити без того прокляття й того благословіння, які несе їм Бог. У що б вони не вірили, щоб вони не думали і що б не робили, доля їхня завжди буде нероздільною з Богом».