УКР РУС  


 Головна > Публікації > Православний погляд  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
УГКЦ Президент Віктор Ющенко діаспора автокефалія церква та політика постать у Церкві Митрополит Володимир (Сабодан) молодь комуністи та Церква педагогіка Києво-Печерська Лавра Предстоятелі Помісних Церков церковна журналістика вибори Доброчинність Археологія та реставрація секти іконопис 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП Мазепа українська християнська культура краєзнавство Ющенко Церква і політика шляхи єднання Голодомор монастирі та храми України конфлікти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Патріарх Алексій II Католицька Церква Церква і медицина милосердя розкол в Україні Церква і влада Вселенський Патріархат Священний Синод УПЦ церква і суспільство забобони






Рейтинг@Mail.ru






З-ПІД ПЕРА ФІЛОСОФА: Роздуми про святу Євхаристію

  24 July 2007


Іван Верстюк

Відчуваючи цілковиту власну неміч та безсилля роздумувати про найсвятіше з таїнств Церкви - Євхаристію - я з надією звертаю молитовний погляд до Бога і прошу Його допомоги, щоб якомога правдивіше та чеснотніше уявити собі той святий предмет, про який хочу наразі писати. Складність будь-якого духовного роздумування чи молитовної медитації полягає в тому, що необхідно з усією відвертістю одразу визнати власну некомпетентність та необізнаність, аби достойно говорити про такі високі речі. Християнська наука як ніяка інша наука вимагає до себе найсерйознішого ставлення і уважності у виборі відповідних слів, понять, термінів, адже навіть невелика неточність в поясненні може викликати не лише нерозуміння зі сторони читача, але може бути причиною розладів в духовному складі його особистості. Особливо потрібно бути обережним - і цими словами я звертаюсь найперше до самого себе - пишучи про святу Євхаристію, оскільки вона є центром і джерелом кожного християнського життя і цим самим керує ним, спрямовуючи тим чи іншим шляхом по дорозі осягнення правди Христової, по дорозі спасіння.

Кожен християнин, безумовно, по-різному переживає свою віру в Бога, і я навіть сказав би, що, незважаючи на спільне для всіх членів Православної Церкви догматичне вчення, кожен окремо вірить власне так, як саме йому в його індивідуальності це здається найбільш правильним. І це цілком логічно, адже немає двох подібних душ. Духовне життя не є чимось раз і назавжди встановленим і через те однаковим для будь-якої людини - воно завжди дуже конкретне, індивідуальне, тому що лише так воно може спасати, наближаючи віруючого до Світла та Слави Пресвятої Трійці. Так само особистим є відчуття Ісуса Христа і Його найвеличнішої з усіх місій - місії порятунку людства через розп'яття та мученицьку смерть на хресті. І це, я повторюю, незважаючи на те, що існує єдине догматично коректне сповідання теологічного розуміння цієї найбільшої з подій. „Ісус Христос учора й сьогодні і навіки Той самий" (Євр. 13:8), але Він для кожного Свій, і це повинно бути основою для праведного духовного життя.

Таке праведне духовне життя має будуватись навколо чогось, адже якщо воно буде розсіяним, розпорошеним, то воно не буде мати жодного святого змісту, тобто не буде по-справжньому християнським. Єдино можливою відповіддю на цю проблему може бути така: духовне життя повинно будуватись навколо Христа, як Він є присутнім у нашому світі. Господь Ісус Христос перебуває з нами різними путями - через Його зображення на іконах; через Його найсвятіше Ім'я, призивання якого в молитві надає їй духовної сили та дієвості; Христос присутній в Євангеліях та інших Священних Писаннях, котрими ми маємо змогу актуалізувати Його спасительний образ кожного разу, коли потребуємо цього; Христос сходить до нас у таїнстві Євхаристії під час літургійного дійства. Всі ці моменти є дуже важливими для людини, яка прагне ствердити власне буття у світі на твердому камені, а не на піску. Але серед інших моментів особливе місце посідає саме Євхаристія, адже вона є формою найреальнішої присутності Христа з нами, тут і тепер, кожного дня, як відбувається Божественна Літургія.

Літургійне життя людини є завжди найкращою і найзмістовнішою частиною її перебування у світі, тому що воно містить в собі ті хоч і невеличкі, інколи й зовсім незначні, але настільки потрібні, настільки солодкі миттєвості відчуття свого близького й глибоко індивідуального зв'язку з Богом, як Він відкриває Себе в літургії. В такому контексті варто пригадати вчення визначного богослова Православної Церкви святителя Григорія Палами про божественні енергії, що є невіддільними від самої святої сутності Бога, але в той же час вони відкриті для нашого духовного споглядання. Цими енергіями зповнена літургія, і найбільша їх концентрація відбувається в таїнстві Євхаристії, коли в матерії всесвіту в конкретності його часових і просторових вимірів відбувається розрив і до нашого тварного буття входить частина буття нетварного - в євхаристійній чаші під виглядом хліба та вина постають Тіло й Кров Господа і Бога нашого Ісуса Христа, Спасителя світу, який сказав про Себе: „Я є Путь, і Істина, і Життя." (Ін. 14:6)

Вкусивши Святої Євхаристії, людина перенароджується й оновлюється для подальшого свого життя і набуває тих сил, які їй потрібні для того, щоб це життя було справді християнським і врешті приводило до золотоверхих палаців Царства Небесного. Євхаристія, і це є дуже важливим, наближає людину до розуміння нею сутності її особистого, індивідуального життя, тобто до усвідомлення тої місії, виконання котрої Господь чекає від цієї людини. Адже життя не є простою випадковістю, збігом обставин, так само воно не має бути лише більш або менш гарним приводом для написання чергової біографії - життя є чимось набагато більшим, воно є тим, внаслідок чого Христос повинен бути все і в усьому, як про це писав святий апостол Павло (Кол. 3:11). Християнин не має права забувати про місію свого життя, він зобов'язаний постійно звертатись до неї у своїх думках, щоб якнайкраще її усвідомити. Ця місія, яку поклав на людину Бог, повинна бути головним предметом молитов та благань цієї конкретної людини та усієї Церкви до Пресвятої Трійці, до Діви Марії, до святих, адже невиконання Божої місії унеможливлює спасіння.

Щоб краще уявити собі силу таїнства Євхаристії, погляньмо, як живуть ті люди, які не мають твердої віри в Бога або й зовсім у Нього не вірять, не моляться, не приймають участі в церковних таїнствах. Їх життя сповнене глибоким метафізичним сумом, духовною спраглістю і зголоднілістю, обмеженістю, воно є викривленим та схибленим, адже своїм містичним корінням воно не прив'язане до життєствердної Чаші, в якій - істинна їжа й істинне питво. Такі люди, котрі не пізнали святого відчуття євхаристійного єднання з Ісусом Христом, Спасителем людства - хвилин найбільшого щастя, яке є можливим у житті - звісно, не можуть бути щасливими, як би вони не прагнули цього, яких би зусиль не докладали. Навіть у найрадісніші хвилини свого життя вони відчувають певну неповноту та недостатність цієї радості, хоча й звикли вже закривати на це очі - людина взагалі може звикнути до дуже багатьох речей. Але все ж у рідкісні моменті душевного просвітлення, коли Вічність нагадує про себе, торкаючись до серця і кличучи піднятись думкою над плинним та непостійним буттям тілесного світу, невіруюча людина повною мірою усвідомлює, наскільки обмеженим є її життя і що чогось вельми важливого, значущого їй не вистачає. Потім, занурившись у хід звичайних буденних справ, вона забуває про той поклик Вічності, а інколи й свідомо пригнічує в собі це відчуття, бо воно заважає жити за звичкою, не дає можливості легко й без сумнівів існувати далі. Та все ж відсутність духовного центру в житті відчувається, і тому всі справи й починання далекої від Бога людини мають на собі печать якоїсь тимчасовості, несправжності. Тому християни є значно сильнішими за тих, хто не з Христом, і в цьому не може бути жодних сумнівів. Свята Євхаристія відкриває християнинові двері до творчого, натхненного життя, в той час як неучасть у цьому найвеличнішому таїнстві робить неможливим будь-який особистісний розвиток, залишаючи людину сам-на-сам з її проблемами та труднощами.

Наостанок я хотів би пригадати невеличку розповідь одного з найталановитіших православних богословів ХХ століття отця Сергія Булгакова (1871-1944) про те, як в тяжкий період його невір'я свята Євхаристія ввійшла до його життя, освітивши його Невечірнім Світлом віри в Господа Ісуса Христа.

«Осінь. Самітня, загублена в лісі пустинь. Сонячний день та рідна північна природа. Смуток та безсилля досі володіють душею. І сюди приїхав, користуючись нагодою, з таємною надією зустрітися з Богом. Але тут рішучість моя остаточно покинула мене. Стояв на вечірні нечуйний, холодний, а після неї, коли почалися молитви „для тих, хто готується до сповіді", я майже вибіг з церкви, „вийшов геть, гірко плачучи". Сумний, ішов, нічого навколо себе не помічаючи, в напрямку до гостиниці і отямився... в кельї у старця. Мене туди привело: я пішов у зовсім іншому напрямку, внаслідок своєї звичайної розсіяності, тепер ще підсиленої через пригніченість, але в дійсності - я знав це тоді достовірно - зі мною трапилося чудо... Батько, побачивши наближення блудного сина, ще раз сам поспішив йому назустріч. Від старця почув я, що всі гріхи людські, як крапля перед океаном милосердя Божого. Я вийшов від нього прощений і примирений, в тремтінні й сльозах, відчуваючи себе занесеним немов на крилах до церковної огради. У дверях зустрівся із здивованим і зраділим супутником, котрий щойно бачив, як я в загубленості йшов з храму. Він був невільним свідком того, що зі мною сталося. „Господь пройшов", - замиловано говорив він потім... І ось вечір, і знову захід сонця, але вже не південний, а північний. В прозорому повітрі різко вимальовуються церковні куполи, і довгими рядами біліють осінні монастирські квіти. В синю далечінь уходять грядами ліси. Раптом серед цієї тиші, звідкись згори, наче з неба, прокотилися удари церковних дзвонів, за тим все змовкло, і лише трішечки згодом дзвін зазвучав рівно й безперервно. Дзвонили до всенощної. Наче вперше, як новонароджений, слухав я благовіст, глибоко відчуваючи, що й мене кличе він до церкви віруючих. І в цей вечір благодатного дня, а ще більше на наступний, під час літургії, на все дивився я новими очами, бо знав, що і мене покликано, і я у всьому цьому реально беру участь: і для мене і за мене висів на дереві Господь і проливав Кров Свою, і для мене тут руками ієрея готується найсвятіша трапеза, і мене стосується це Євангеліє, в якому розповідається про вечерю в домі Симона прокаженого і про прощення жінки-блудниці, котра возлюбила багато, і мені дано було вкусити найсвятішого Тіла та Крові Господа мого...»

Автор: Іван Верстюк