УКР РУС  


 Головна > Публікації > Православний погляд  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 63 відвідувачів

Теги
постать у Церкві Священний Синод УПЦ конфлікти Церква і медицина забобони комуністи та Церква Голодомор милосердя педагогіка Доброчинність Католицька Церква вибори автокефалія шляхи єднання Патріарх Алексій II церква і суспільство Вселенський Патріархат Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну розкол в Україні УПЦ КП Мазепа іконопис церква та політика УГКЦ Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі українська християнська культура Президент Віктор Ющенко секти Церква і влада Ющенко монастирі та храми України церковна журналістика діаспора молодь Археологія та реставрація Митрополит Володимир (Сабодан) краєзнавство Церква і політика






Рейтинг@Mail.ru






Книга Присяги. Пересопницьке Євангеліє — відоме і невідоме

  16 січня 2008


Василь Глинчак, мистецтвознавець, заслужений журналіст України

Про Пересопницьке Євангеліє, на якому, як і на Конституції, присягають на вірність Україні її Президенти, засоби масової інформації зазвичай кажуть лише декілька слів - що воно старовинне і важить дев'ять кілограмів. Слід додати, що ця унікальна Книга вагома і в інших, не менш важливих відношеннях.

...В одній із старовинних щедрівок, записаній на Сокальщині - суміжжі Галичини й Волині, звідки походить Книга, «красна панна Маруненька» прохає міських писарів:

Мої милі писарчуки,
Не пишіть ми на паперах,
Пишіть листи на китайці,
Щедрий вечір, святий вечір.
Бо я роду славненького
І батенька рідненького.

(Можливо, тут є якась пов'язаність із ремеслом ратушних писарів, що вели «Гродські книги», куди вписувалися різні документи - привілеї, скарги, заповіти, позики і т.п.)

З чимось подібним - із проблемою вибору матеріалу зіткнулись і люди, яких у далекому 1561 році звів щасливий задум створити Євангеліє. І як побачимо далі - не лише во славу Божу. Так ось, як видно з усього, вирішальним у цьому виборі став голос жіночий, і теж «роду славненького»...

Почалося, проте, це не на Волині, як загально прийнято вважати, а на Поділлі в селі Дворець поблизу Ізяслава. Ігуменею тамтешнього монастиря стала княгиня Заславська - в чернецтві Параскевія (в миру Настасія) з дому Гольшанських, дружина князя Кузьми Івановича Заславського (Жеславського). Якраз «накладом», себто коштом цієї «благовірної і христолюбивої княгині», як засвідчено в книзі, вона й була створена. В Дворці було написане перше Євангеліє - від Матвія і завершилася робота за шість років у Пересопниці на Волині в чоловічому монастирі.

То був час, коли старовинні українські (руські) роди Острозьких, Заславських, Слуцьких, Вишневецьких, Чарторийських (теж причетних до Книги), Соколинських, Пузин і багатьох інших, чиє національно-релігійне ренегатство оплакуватиме пізніше в «Треносі» Мелетій Смотрицький, - ще завзято трималися «руської віри», пишаючись предківською православною благовірністю. Отже, подолавши звичне «класове» упередження і віддаючи належне нашим «феодалам» за їхній вклад у національну культуру, історію цієї видатної Книги слід починати-таки з княгині Параскевії. А вже потім віддавати належне писарям та перекладачам - ченцеві Григорію, який згодом стане архімандритом обителі в Пересопниці, що при ньому завершиться Книга, писареві й, мабуть, художнику Михайлові Василієвичу з Сянока і тим невідомим, хто теж приклався до здійснення «проекту». Цікаво, що серед легіону дослідників Пересопницького Євангелія «знайшовсь-таки один козак», який вважав за доречне так іменувати Книгу: «Євангеліє княгині Жеславської». То був бібліограф А.В.Терещенко в 1861 році. Правда, один-єдиний.

Творці Книги, починаючи зі знатної фундаторки і, очевидно, ініціаторки її ідейно-образної концепції, були свідомі незвичайності свого задуму. Йшлося не просто про переписування євангелій із якихось попередніх церковнослов'янських «подлинников», що було звичним. Євангеліє княгині Жеславської - нове слово в прямому значенні. Задумане воно як переклад із церковнослов'янської мови, цієї «латині» православної Церкви, - на живу народну мову. «Многогрішний раб» Михайло Василієвич двічі в своїх приписках підкреслює, що «всі зуполна виписаниї книги чотирьох євангелистов виложениї (викладені, - В.Г.) із язика болгарського на мову руськую, читачу милий». А поскільки, мабуть, відчувалося, що консервативний «читач милий» може таку новацію зустріти не дуже мило (як це бувало з новітніми іконами, позначеними ренесансними рисами), то в іншій приписці він вважає за потрібне докладніше анонсувати свою книгу: «А іже єсть прекладана із язика болгарського на мову руськую, то для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого. Отож, товаришу милий, не скорби...» - лагідно, аж задушевно, промовляє син сяноцького протопопа...

І мав цілковиту рацію. То було століття, коли майже вся Європа, від німця Лютера почавши, заходилася «перекладати» Біблію з латини на живі національні мови - «прості» щодо божественних латини, грецької та івриту - для ліпшого розуміння її людьми різного стану. Так що княгиня Жеславська та її інтелектуальні помічники йшли в ногу з часом. І хто знає, як би склалася доля української літературної мови, якби Пересопницьке Євангеліє тоді ж таки потрапило на друкарський верстат, що в тисячу разів помножив би новаторський мовний почин? Напевно б не довелося чекати ще триста літ на Котляревського з його Енеєм! Та ба, цього не сталося, хоч таке прагнення в тодішньому українському суспільстві було відчутне: то тут, то там з'являлися «руськомовні» Євангелії, Апостоли, граматики, словники, поезії, літописи; навіть із Пересопницького Євангелія робилися списки. Проте з різних причин ця тенденція панівною не стала. А прибулий через двадцять років із півночі «друкар-москвитин» та його послідовники багатотисячними тиражами своїх видань надовго «припечатали» оті паростки «українізації» церковно-служебних книг. Так надовго, що петербурзькому Синоду треба було думати аж півстоліття, аби врешті-решт дозволити до друку українське Євангеліє, перекладене чернігівським дворянином П.Морачевським ще в 1862 році і оцінене в Імператорській АН як «працю у філологічному відношенні бездоганну».

Пускаючи в люди свою незвичну «прекладену» на просту мову Книгу, княгиня Жеславська і її помічники подбали, щоб достойно прибрати ту «простоту». Отож в час масового (як на ті часи) закладання папірень і поширення паперу всупереч моді для Книги було вибрано не дешевий папір, а пергамент - матеріал коштовний і ...анахронічний. Зате як легко ковзало по його відшліфованій пемзою поверхні гусяче перо, виводячи під лінійку рядки монументального уставу! Як гладенько, рівномірно стелилася позолота в мініатюрах, заставках, ініціалах! Як урочисто на його цупкій щільній основі розквітали барви цинобри й блакиту в пишних орнаментальних обрамленнях мініатюр, у сценах із зображеннями самих євангелістів, де ощадні доторки білилом та теплий кремовий тон самого пергаменту в підписах під тими сценами, посилювали колористичну звучність всієї композиції. Залиті золотистим сяйвом, виткані краї гінким ренесансним рослинним візерунком, аркуші із зображенням євангелистів своєю суцільно-декоративною площиною нагадують українські килими. Цікаво, що якраз ті мініатюри та інші оздоби книги спонукали відомого дослідника української рукописної книги - віддав тій справі понад сорок літ! - Якима Запаска зробити своєрідний лірично-килимовий відступ в своїх книгознавчих дослідженнях і ближче зайнятися народним килимарством та іншими видами народної творчості, які, на його думку надихали творця рукописних шедеврів. Як наслідок - львівський вчений не лише видав солідну монографію про українське килимарство, але й був нагороджений тим, що в одному з музейних фондосховищ відкрив давній, з 1803 року килим із Росішок на Черкащині - його і Івана Гонти рідного села!

Однак повернімося до Книги. Отже її «руська» мова - то феномен у національній культурі. Про це протягом XIX століття захоплено і одностайно говорили всі дослідники. Серед них - Осип Бодянський, котрий відкрив Книгу (увівши її до наукового обігу) в Переяславі. В 1701 році «в місяці квітня 17 дня», Переяславському кафедральному собору подарував книгу не хто інший, як ясновельможний гетьман Іван Мазепа. Павло Житецький присвятив себе її ґрунтовному мовознавчому аналізові.

Поклонився Книзі і Тарас Шевченко. Перебуваючи в Переяславі як співробітник Археографічної комісії, він у своєму звіті відзначає вишукане й розкішне оздоблення Пересопницького Євангелія, а також те, що воно «написано малороссийським наречием 1556 года». «Наречие» в тодішній Росії ще не вимовлялося злісно, крізь стиснуті зуби, як тепер людьми відомої категорії, а було просто синонімом «языка». Наприклад, на першому виданні «Слова о полку»... з 1800 року вказувалось, що оригінал друкується «С перєложенієм на употребляємоє нине наречие», тобто сучасну російську мову. Натомість на першому видані «Енеїди» з 1798 року стояло: «перелицюванная на малороссийский язык». Так само на альманасі «Ластівка» з 1841 року, на українському перекладі пушкінської «Полтави» з 1837 року - всюди «язык». Так що «всяк сущий в ней язык» міг бути названий і наріччям. Без стиснутих зубів...

Але незважаючи на таку славну історію, на таку символічну подорож в українському часі й просторі, на таке феноменальне значення в історії культури, - незважаючи на все це, досі в багатотомному чи, радше, багатокнижковому корпусі «Пам'яток української мови» Пересопницького Євангелія... нема! Це більше, ніж дивно. Проте з точки зору апологетів єдіно-советского народу, так було й треба. Навіщо будити в українців зайві гордощі, що у них уже в середині XVI століття була книга, де так запашно, соковито нарівні з буйним ренесансним суцвіттям гомонить стихія живої української мови! Незважаючи на деякий церковнослов'янський акцент в її подачі, сучасний читач без зусиль пізнає в ній сучасну мову, як поляк свою в старопольській, чех - в старочеській і т.д. Як приклад наведемо епізод Різдва з євангелія від Луки, такий знайомий нам із численних колядок, що властиво, і сьогодні майже так і сприймається: «...і сталося, коли там били, виполнилися дньове родити єй. І породила сина свого перворожденного і увила його в пеленки, і положила єго в яслах діля того, іже їм в дому гостиньном упокою не било. А пастиріє били в той же стороні і сторожу ночную над стадом своїм стерегли. А ангел господинь стал близько них. А ясность божія освітила їх і устрашилися великим страхом. І рекл їм ангел: «Не бойтеся. Бо і я повім вам радость великую, которая буде і всім людєм».

Погодьтеся, скільком мовознавцям, культурологам, перекладачам стало б у пригоді видання Книги. Як, напевне, зрадів би йому незабутній Микола Лукаш! Скільки унікальних лексем, словопоєднань, синтаксичних фігур знайшов би він у ньому! Ось хоч би й таке - перли (перлини). А як у родовому - «перл»? А в книзі є: «перел».

...Чотири роки тому Пересопницьке Євангеліє таки вийшло. Не в серії «Пам'ятки української мови», але під егідою Інституту української мови НАН України. Тираж... 500 примірників. Навіть доктор мистецтвознавства Яким Запаско, що, як говориться у вступній статті, зробив «найбільший внесок у вивчення цієї книги» - її не дістав. Видання Івана Федоровича виходили накладом по п'ять тисяч примірників - в XVI столітті!

Окрема проблема - факсимільне видання Книги. Два Президенти присягали на ній, та, видно, ні один не заглянув у неї, не відкрив для себе її глибину й красу. Перший - Леонід Кравчук, родом з Волині. Тому, за розповіддю тодішнього нардепа поета Романа Лубківського, таку й реліквію - волинську - підібрали для інавгурації. Всі свідки, як міцно десниця Віктора Ющенка лягла на Книгу. То, може, той міцний доторк надихне його на здійснення всіх наших сподівань, у тому числі й такого скромного, порівняно з іншими, як сподівання зробити для українців доступною цю знакову, таку важливу для них книгу - Книгу присяги?

Дзеркало тижня