УКР РУС  


 Головна > Публікації > Православний погляд  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 73 відвідувачів

Теги
Києво-Печерська Лавра УГКЦ Церква і медицина шляхи єднання Церква і політика Священний Синод УПЦ українська християнська культура Мазепа Президент Віктор Ющенко молодь Голодомор комуністи та Церква монастирі та храми України церква і суспільство педагогіка Патріарх Алексій II постать у Церкві Ющенко іконопис автокефалія Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність вибори краєзнавство розкол в Україні милосердя Католицька Церква конфлікти церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков 1020-річчя Хрещення Русі секти Археологія та реставрація Церква і влада забобони Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну діаспора УПЦ КП церква та політика






Рейтинг@Mail.ru






Яким «богам» належить олімпійське золото?

Олександр Андрущенко

Мільйони людей в усьому світі з нетерпінням очікували кінця лютого. У неділю, 26-го, в італійському місті Турин були визначені найкращі спортсмени світу. За золото XX Олімпійських ігор протягом двох тижнів боролися майстри з 80 країн світу. Ці змагання відбуваються раз на чотири роки, але багатьом для того, щоб вибороти перемогу, потрібно віддати ціле життя. Якось, у відповідь на це, літній парафіянин православного храму запитав: «Віддати життя? А кому, олімпійським богам?»  І справді, у християнському світі багато людей вважають, що олімпійське золото люди отримують не за спортивні досягнення, а за життя «не за заповідями Божими».

Існує чимало легенд, що розповідають про язичницьке походження Олімпійських ігор. Вірити в те, що ці змагання заснували такі міфічні персонажі, як Зевс чи Геракл, або не вірити - це особиста справа кожного. Міф тому і називається «міфом», що зазвичай його персонажі є казковими істотами, а події - результатом людської уяви.

Проте численні документи, що збереглися до сьогодні, відносять появу Олімпійських ігор до 884 року до н. е., коли кровопролитні війни знищували грецькі держави. Одного разу Іфіт, правитель невеличкої країни Еліди, де й знаходилася легендарна Олімпія, попросив Дельфійського оракула порадити, як йому у тих складних умовах зберегти свій народ. На це мудрець відповів: «Треба, щоб ти заснував ігри, які б приносили задоволення богам». Здається, вже одного цього факту достатньо, аби позбавити Олімпійські ігри права на існування. Але що ж було далі?

Після зустрічі з оракулом Іфіт провів переговори зі своїм могутнім сусідом - войовничим правителем Лікургом. Останній дозволив Еліді стати нейтральною державою. На знак подяки Іфіт засновує атлетичні змагання, що мали проводитися в Олімпії раз на чотири роки.

Так, у Греції був встановлений прекрасний звичай: у найскладніші моменти міжусобної боротьби всі без винятку залишали зброю і прямували до Олімпії, щоб спостерігати за ходом атлетичних ігор. Згодом Олімпійські ігри стали подією загальнонаціональною, що об'єднала всю Грецію. А до їхньої появи, як ми знаємо, ця держава складалася з багатьох ворогуючих між собою країн.

Тож Олімпійські змагання тих часів - це насамперед засіб припинити кровопролиття, змусити греків подивитися в очі ближньому й збагнути, що поряд не ворог, а співвітчизник. І лише після цього можна говорити про релігійні ритуали та жертви, якими супроводжувалися турніри. Їх було справді багато, але це не дає підстав виступати проти сучасних Олімпійських ігор, адже вони згодом перетворилися з «видовища для богів» на спортивні змагання.

Навряд чи хтось з православних священиків чи ієрархів робив колись офіційні заяви проти Олімпійських ігор. Тим паче зимових, адже вони з'явилися не в язичницьку епоху. Вперше змагання з фігурного катання були внесені до програми ігор IV-ї Олімпіади в Лондоні 1908 року. Взагалі, виступати сьогодні за скасування Олімпійських ігор лише тому, що вони були засновані не у християнському, а в язичницькому світі, означає бути проти сучасного спорту та мільйонів людей, які присвятили тренуванням майже все своє життя. До речі, історія Православної Церкви знає багато служителів Божих, які до прийняття священного сану займалися професійним спортом. Та, мабуть, не обов'язково «долати довгі дистанції» чи «піднімати велику вагу», щоб збагнути, що спорт - це один із засобів вдосконалення людини. Щоб здобути нагороду - не достатньо лише захотіти цього. На період тренувань спортсмен має відмовитися від себе: забути про втому, бажання відпочити, гарно провести час у колі друзів, і, головне, така людина повинна титанічно трудитися. Та навіть усе це не гарантує успіху...

Вдалі слова для характеристики сутності спорту підібрав визначний богослов, місіонер і публіцист минулого століття протоієрей Олександр Шмеман. До нас дійшли рядки, які він записав у свій щоденник, спостерігаючи за Олімпійськими іграми в австрійському місті Інсбурк. «Неможливо відірватися, - говорить отець Олександр. - Краса людського тіла, що перетворюється на зусилля, рух; на очах це тіло робиться легким, «втіленням духу». Цей дух і звільняє його від важкості. Звичайно, перемога у спорті - символічна. Згодом ці тіла зістаряться та зробляться важкими. Спортивна перемога - це прагнення, і тому є символом... Христос ходив по воді не тому, що був безтілесним, а тому що Його тіло було цілком Ним, Його волею, Його життям. Усе в спорті - аскеза, цілеспрямованість, цнотливість, без якої неможливі звершення і, нарешті, краса, - все доводить, що будь-хто може досягнути найвищого вдосконалення».

Звичайно, богослов не хотів сказати, що всі мають займатися спортом, але це свідчить, як потрібно ставитися до власного тіла. Вершину спорту протоієрей Олександр Шмеман бачить не в задоволенні, а в радості, яка так потрібна людині.

Ці слова адресовані, мабуть, тим, хто вважає спортсменів великими грішниками, які проміняли Істинного Бога на культ власного тіла. «Радість, а не задоволення», - у цьому різниця між справжнім спортом і прагненням людини задовольнити свої гріховні потреби. «Спортсменом є лише той, хто ніколи не зупиняється», - сказав колись футбольний Тренер з великої літери Валерій Лобановський. Саме такі люди раз на чотири роки отримують олімпійське золото.

Як завжди, у цьогорічних Олімпійських іграх перемогли не гордість і зухвалість, а палке бажання досягти мети. Для справжнього майстра важливою є не золота медаль, а високий професійний рівень. Можливо тому, через декілька днів олімпійські медалі посядуть своє почесне місце серед інших нагород, а спортсмени продовжать наполегливо тренуватися. А згодом будуть дивитися на них, як на щось звичайне - по-іншому й бути не може, адже попереду нові нормативи та більш складні вимоги...