УКР РУС  


 Головна > Українські новини > Редакційна колонка  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 67 відвідувачів

Теги
педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну монастирі та храми України Археологія та реставрація конфлікти УПЦ КП Священний Синод УПЦ Предстоятелі Помісних Церков Києво-Печерська Лавра церковна журналістика шляхи єднання комуністи та Церква Патріарх Алексій II Митрополит Володимир (Сабодан) Президент Віктор Ющенко розкол в Україні церква та політика діаспора молодь Ющенко Доброчинність УГКЦ Католицька Церква секти іконопис постать у Церкві автокефалія Мазепа Вселенський Патріархат українська християнська культура Церква і медицина церква і суспільство забобони милосердя вибори 1020-річчя Хрещення Русі Церква і політика краєзнавство Голодомор Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






Чи треба нам каятися у вбивстві російського імператора?

Копія зернення до Митрополита

Копія зернення до Митрополита

Учора до моєї поштової скриньки надійшов лист. У ньому мене запросили взяти участь у всеукраїнському «покаянному хресному ході», що організовує в Києві Союз православних братств. Хресний хід присвячений річниці вбивства родини останнього російського імператора Миколи Романова.

У листівці, вкладеній до листа, організатори повідомляють, що в день розстрілу царської сім'ї був зруйнований «інститут царської влади як фундамент благополучного стану Церкви» (тут і далі курсив мій. - Авт.), що зіштовхнуло країну в прірву безбожництва. Більше того, цим наші предки «порушили клятву вірності царю, складену святими отцями ще в 1613 році». Слова прокльону «тяжкою плямою лягли на народ і його нащадків». Це призвело до виродження народу, яке неможливо зупинити без «соборного покаяння». Вираженням подібного покаяння, очевидно, і покликаний стати хресний хід, до якого братчики запрошують «усіх, хто вірить у виняткову силу молитов святих царствених мучеників». Скріплюється все це «благословенням Церкви», на знак якого приводиться копія звернення до Блаженнішого Митрополита Володимира з проханням про благословення хресного ходу, на якому Предстоятель Церкви написав: «Благословляється (без політики)».

Здавалося б, ну хочуть люди помолиться, і слава Богу, ось і Митрополит Володимир благословив. Але порівняємо слова прохання, підписаного Предстоятелем, з текстом листівок. «Смиренно просимо Вашого благословення на проведення покаянного хресного ходу в день пам'яті святих царствених мучеників-страстотерпців 17 липня ц.р.», - читаємо в копії прохання. І все. Ніяких «богословських» побудов, ностальгії за самодержавством, слів про проклін усього народу. Навіть царська родина названа страстотерпцями, а не просто мучениками. І це правильно, адже Микола Романов, його дружина Олександра та діти Олексій, Ольга, Тетяна, Марія й Анастасія не так давно були канонізовані Руською Православною Церквою саме в чині страстотерпців, а не мучеників. «Мученик» - переклад українською мовою грецького слова «мартіс», що означає «свідок», цим словом позначаються люди, які своєю смертю засвідчили віру в Христа. Царська ж родина прийняла смерть не за віру, а з політичних мотивів, і їхня поведінка після арешту, християнське терпіння скорбот і безневинна смерть стали приводом до того, щоб канонізувати їх як страстотерпців - християн, потерпілих безневинно, але не мучеників за Христа.

Покаянний хресний хід в Одесі

Покаянний хресний хід в Одесі

Наш Предстоятель, зрозуміло, не міг благословити те, що написано в листівках, які поширюють організатори хресного ходу. Царська влада на Русі, особливо під час правління Романових, аж ніяк не була «фундаментом благополучного стану Церкви», починаючи від часів Петра Великого, який скасував патріаршество, Катерини з її закриттям монастирів і секуляризацією церковних земель (насмілившись виступити проти якої, був замучений до смерті священомученик Арсеній (Мацеєвич)) і закінчуючи останнім імператором страстотерпцем Миколаєм, тільки після зречення якого від престолу Церква змогла зібрати Помісний Собор і відродити патріаршество. Але це не головне. Зрештою, комусь ближче один устрій правління, другому - інший, а Церква відкрита для людей різних політичних поглядів. Набагато важливіше інше.

Автори листівки цілком серйозно заявляють, що вбивство царської родини лежить прокльоном на всьому нашому народові, зцілити який може лише якесь «соборне» покаяння. На чому ґрунтується таке твердження? На піску псевдобогословських міркувань.

Справді, вбивство - гріх, а вбивство безневинних людей - ще тяжчий гріх. Але чи може гріх однієї людини або групи передаватися іншим людям або нащадкам? Біблійне богослов'я й богослов'я православне відповідає: ні. На відміну, до речі, від богослов'я католицького, де, наприклад, гріх прабатьків Адама та Єви розглядається як «спадкоємна провина», що передається нащадкам. У православному богослов'ї немає поняття про провину або проклін, що передається від батьків, які згрішили, наступним поколінням. Так, ми не відповідаємо за гріх Адама та Єви, але ми несемо наслідки скоєного ними гріха. Гріх - щось на кшталт спадкоємної хвороби, що ушкоджує природу людини, робить її смертною та схильною до гріха надалі. Але ми не несемо відповідальності за те, що сприйняли наше єство таким від наших батьків. Ми повинні не каятися в гріхах Адама та Єви, але зціляти природу, отриману нами від них, через причастя Христу.

Теза про те, що діти не несуть провини батьків, зустрічається ще в Старому Завіті. Пророк Єзекіїль на початку 18-ї глави своєї книги пише: «І було до мене слово Господнє: навіщо ви вживаєте в землі Ізраїлевій це прислів'я, говорячи: "батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома"? Живу Я! - говорить Господь Бог, - не будуть надалі говорити прислів'я це в Ізраїлі». І далі: «Душа, що грішить, помре; син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина, правда праведного при ньому й залишається, і беззаконня беззаконного при ньому й залишається» (Єз. 18:1-3, 20). Немає необхідності каятися в тих гріхах, які ми не робили.

Не розуміти цих елементарних речей - значить не розуміти взагалі, що таке православ'я. Тому що наша віра - це не набір гарних обрядів, не ікони й не акафісти. Це шлях, що веде до спасіння у Христі. На цьому шляху є орієнтири - вчення Біблії та отців Церкви. Незнання їх і приводить до того, що вигадується якесь «соборне покаяння» у не скоєних нами гріхах. Це виверт лукавого: відволікти увагу людини від реальних проблем, від покаяння у власних гріхах, перевівши її на боротьбу з вітряками. Спрацьовує відмінно. Залишається лише поставити одне питання організаторам «покаянного хресного ходу»: припустимо, що таке каяття все-таки обґрунтоване, і якщо так, то поясніть, чому ви вже котрий рік влаштовуєте цю акцію? Скільки ж років поспіль необхідно «каятися» в одному й тому самому?

Священик Андрій Дудченко