УКР РУС  


 Головна > Українські новини > Редакційна колонка  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 95 відвідувачів

Теги
іконопис Митрополит Володимир (Сабодан) Священний Синод УПЦ Церква і медицина УГКЦ розкол в Україні Патріарх Алексій II 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія педагогіка Доброчинність Предстоятелі Помісних Церков секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика постать у Церкві Церква і політика монастирі та храми України забобони вибори конфлікти Києво-Печерська Лавра Археологія та реставрація УПЦ КП комуністи та Церква краєзнавство українська християнська культура Президент Віктор Ющенко Мазепа Ющенко церква і суспільство молодь церква та політика Голодомор діаспора милосердя Церква і влада Католицька Церква шляхи єднання Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






Дякую, Господи...

Щойно потрапила під дощ і, як завжди зі мною - коли дощ, то парасолька дома. Отож я промокла... Їхала додому в електричці. Дорога довга - майже дві години... Ледве змогла втиснутися в тамбур. Стою, тримаю у руках, як каже моя бабуся, сумочку, сумку і ще сумище. Триматися - нема сенсу, все одно нікуди впасти. Та й взагалі-то навіть при великому бажанні - нема за що вхопитися... Літня спека, повітря стоїть і не рухається, здається, лишився лише вуглекислий газ, а ліміт кисню на сьогодні скінчився. Дихати просто нічим. Важко не те що стояти, а й навіть думати. Тішусь думкою, що за півгодини частина людей таки вийде і я зможу пройти у вагон і сісти. Біля вікна. Руки звільню, почитаю...

Нарешті сиджу. Робочий день можна сказати, що закінчився. (Хоча для мене він завжди закінчується тоді, як переступаю поріг дому.) Роботи було дуже багато - очі стомилися, болять. Книга повернулася назад до сумочки. На потім... Нема сили ні для читання, ні для думання. Зрадлива стома раптово навалилася з усіх усюд... А скільки ще дома роботи... Руки опускаються, навіть не опускаються, а просто-таки падають знесилені додолу... Хочеться відчути вітерець... знову під літній дощ... подихати повітрям... щоб без крикливих супутників і настирливих продавців... без газет з безглуздими статтями і без яскравих брошурок ієговістів у сусідів навпроти (хоч і не хочеться, а очі чомусь встигли проглянути і те, і друге)... Хочеться неможливого - спокою і тиші серед цього вселенського електричкового ґвалту і шарварку. Бодай на мить...

...Просіть - і дано буде вам...

Дивлячись у вікно, помітила на даху одного будинку лелече гніздо, а в ньому четверо: мама й татко, а поміж них - двоє маленьких лелеченят. Здалося, вони дивляться лише на мене, очі в очі. А в тих очах - пустельне сонце, морське небо, літня злива і барвиста веселка. Там - вітер і спокій, врівноважені крильми... На якусь мить я була вже не в електричці, а там, біля них... Такою ж, як і вони. Високо. Дивилася зверху на все. Спокійно і в тиші. Дихала справжнім повітрям. На повні груди. Інколи розпрямляючи крила, щоб відчути вітер і власну силу...

Стало так радісно, так світло, зринуло з глибини душі: «Як же мені добре! Дякую, Боже, за цю хвилину щастя, свіжого, як вітер над тим гніздом...»

Кажуть лелеки приносять радість тим людям, на дахах чиєї оселі вони звили кубельце. Не знаю, як мешканцям тієї оселі, але мені лелеки таки подарували радість. І після цього вже іншими очима дивилася на повний вагон людей, і не таким важким було повітря, і не такою страшною втома...

А дома чекає на мене моє лелеченя - маленький синуля, який кинеться назустріч, щойно переступлю поріг, чмокне у щоку, обійме і видихне мені тихесенько у вушко: «Я тебе дуже-дуже люблю»...

 

Життя таки прекрасне... Дякую, Господи, за нього...