УКР РУС  


 Головна > Українські новини > Редакційна колонка  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 92 відвідувачів

Теги
Археологія та реставрація Києво-Печерська Лавра Церква і медицина Священний Синод УПЦ Доброчинність Мазепа 1020-річчя Хрещення Русі педагогіка українська християнська культура Католицька Церква Патріарх Алексій II діаспора автокефалія церква та політика іконопис Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну церковна журналістика комуністи та Церква секти Президент Віктор Ющенко молодь конфлікти краєзнавство постать у Церкві милосердя Ющенко забобони вибори Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання УГКЦ церква і суспільство монастирі та храми України Церква і політика Голодомор УПЦ КП Церква і влада






Рейтинг@Mail.ru






Святість чи безгрішність?

 

Священик Андрій Дудченко 

Написати ці невеликі роздуми мене спонукало те, що часто на сповіді люди переживають із приводу повторюваності «повсякденних» гріхів. Коли людина причащається щонеділі (що, взагалі, є нормою) і, відповідно до традиції, що у нас склалася, щотижня сповідається, то виникає наступна проблема. Великі, або «смертні» гріхи ми, слава Богу, робимо не часто. Віруюча людина, що свідомо живе в Церкві, як правило, уникає таких гріхів як убивство, злодійство, розбій, перелюб тощо. Але скільки б не каялася людина в гріхах «дрібних», їй здається, що таких гріхів позбутися зовсім неможливо, і купа цих гріхів тягнеться за людиною від сповіді до сповіді. І одного разу людина замислюється: а чи все гаразд, коли я щотижня на сповіді говорю про одне й те саме? Як я можу обіцяти на сповіді не повертатися до сповіданих гріхів, знаючи, що ці гріхи знову повторяться? І як тоді мені сподіватися на спасення?

Отут потрібно сказати чесно: ніхто з нас не перестане грішити до самої смерті. І швидше за все, не переможе до кінця свої «звичні» гріхи. Якби умовою нашого спасення була безгрішність - не спасся б ніхто.

Парадокс: всі люди, що становлять Церкву Христову - грішники, і при цьому всі вони свою Церкву називають «святою» («Вірую в єдину, святу... Церкву»). Виходить, святість Церкви - щось інше, ніж сукупність моральної досконалості її членів. Ми говоримо: Церква свята святістю Духа Святого, що створив Церкву в день П'ятидесятниці й завжди наповнює її. Однак, коли на літургії ми чуємо вигук священика «Святе - святим» (що означає: Святі Дари - Тіло й Кров Христові - для святих), те підходимо до Чаші й причащаємося. Виходить, наша святість - щось інше, ніж святість Духа Святого.

Бог - Єдиний, Хто може бути названий Святим Сам по Собі. Із людей тільки Боголюдина Ісус Христос ніколи не грішив (питання про моральну чистоту Божої Матері залишимо за дужками наших міркувань, тому що Вона, по православному вченню, не була зовсім вільна від гріховності людського єства й так само мала потребу в Спасителі, як і ми). Святі угодники, яких Церква канонізувала та до яких ми звертаємося в молитвах, не були безгрішними й не могли подумати навіть, щоб вважати себе такими. Примітний випадок з житія авви Сисоя Великого: коли він умирав, братія утішала його:

- Авва! Чи тобі плакати? Адже ти ще при житті подвизався й вів життя доброчесне.

Старець же відповідав:

- На жаль мені, грішному! Я не знаю, чи поклав хоч початок покаянню...

Кожен святий бачить і знає свої гріхи.

Апостол Іоанн розрізняє гріхи «смертні» й «ті, що не на смерть»: «Коли хто побачить свого брата, що грішить гріхом не на смерть, хай молиться, - і дасть йому життя, тим, що грішать не на смерть. Є гріх на смерть: не говорю, щоб про нього молився. Кожна несправедливість є гріхом, але є гріх не на смерть» (1Ін.5:16-17). Такі «повсякденні» або «не смертні» гріхи не повинні ставати для нас причиною відмови від Причастя або сповіді. Зрозуміло, ми не повинні заспокоюватися на тому, що не можемо побороти ці гріхи. Дорогу здолає той, хто йде. Наш шлях повинен привести нас у Царство Боже - і тільки там ми зможемо стати безгрішними, коли Христос відновить і перетворить наше єство, коли наша людська природа стане такою самою, як людська природа Христа після Його Воскресіння.

А поки - жити, не очікуючи, що зможемо стати в цьому житті безгрішними, не соромитися каятися, не боятися підходити до Чаші Життя, але вкушати Тіло Христове й бачити, «яко благ Господь».