УКР РУС  


 Головна > Публікації > Соціальне служіння  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 66 відвідувачів

Теги
Президент Віктор Ющенко Доброчинність Церква і влада Патріарх Алексій II УГКЦ церква та політика автокефалія Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора педагогіка милосердя Предстоятелі Помісних Церков іконопис розкол в Україні Церква і медицина забобони секти церковна журналістика молодь краєзнавство Ющенко вибори шляхи єднання Католицька Церква церква і суспільство УПЦ КП Києво-Печерська Лавра Священний Синод УПЦ Мазепа Приїзд Патріарха Кирила в Україну Вселенський Патріархат Голодомор Церква і політика монастирі та храми України українська християнська культура комуністи та Церква постать у Церкві Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі конфлікти






Рейтинг@Mail.ru






Стрітення сердець

  25 лютого 2009


Катерина Клюзко
15 лютого Стрітення сердець відбулося в дитячому навчально-реабілітаційному центрі Бориславської спецшколи-інтернату для дітей з наслідками поліомієліту та паралічів.

Частина1

Так, це була доля

Уперше вона проявилася, коли я отримала православну розсилку із запрошенням диякона Тарасія на молодіжний семінар у соціальній та благoдійницькій сфері. Тоді здавалося неможливим просто відкинути всі справи й поїхати...

Номер телефону... гудок... очікування, й приємний голос отця Тарасія Андрусевича - тієї миті здавалося, що мій телефон світився, коли лунав у ньому добрий та щирий голос диякона.

Я вирішила брати квитки на потяг і ще не здогадувалася, що чекає попереду. Знаєте, в нашому житті варто просто щось робити, й тоді Всевишній направить наш шлях до Істини... Тоді стануться дива. «Стукайте, і відчинять вам». Відчинять навіть ті двері, які, здавалося б, були закриті вічність.

Наступним кроком було оголошення в клубі «Скіфи»... Неначе краплі води на склі стікалися в одну велику - так упродовж останнього тижня перед поїздкою збиралася наша команда з 10 осіб. Квитки, як на диво, взяли всі, незважаючи на те, що їхали в різні дні, в різних поїздах і вагонах. Відкладалися усі справи, плани на день закоханих...

Кажуть, чудес не буває. А я кажу, що існують! Чудес не буває з тими, хто в них не вірить)))

Перше диво й випробування сталося перед від'їздом на київському вокзалі, коли я та одногрупниця Оля бігли за потягом, який уже рушив. «Дівчино, ви куди? Вже все...» - «Ні! Мені дуже треба! Відчиняйте двері!» - і протягнулася рука допомоги... Провідник був здивований, а я, ледь дихаючи, посміхалася й дякувала Богові. Адже коли ти втручаєшся у простір добрими намірами, тебе скрізь чекатимуть випробування. Вічна війна двох світів - чорного та білого. Головне при цьому - зберігати спокій душі й розуміння, що все, що відбувається, - на краще, а головне - продовжувати рухатися далі.

Наступне диво чекало на групу, що прибувала наступного дня

Олексій забув фотоапарат у потязі, який рушив далі, але міліція пізніше його повернула. Та ще й Наталочка заблукала, бо їхала пізніше за всіх і самостійно дісталася будинку, взагалі не знаючи адреси.

У п'ятницю, 13-го ми прибули до казкового, оповитого білим рядном Львова. Закутані перехожі виглядали немов казкові персонажі, засніжені авто - як пончики в кремі, гілки дерев - немов карамельки. З собору лунав церковний спів.

По обіді ми сіли в маршрутку до Трускавця й рушили до Борислава, який зустрів нас у спокої й світлі ліхтарів.

- Господь посеред нас! Зі Стрітенням Господнім! - почула знайомий голос отця Тарасія, що стояв з величезним сенбернаром. Подарований на Різдво Христове, собака вже встиг врятувати господарю життя, захистивши від нападу наркоманів.

Частина 2

Дорогою до інтернату

Ми рушили до будинку. Дорогою отець Тарасій ділився враженнями, досвідом, історіями з власного життя, коли він ще навчався в духовній семінарії в Києво-Печерській Лаврі. Вражала його сила волі й покірність долі, а ще очі, сповнені любов'ю, добром та мудрістю.

Сніг продовжував прикрашати вечір, ми наближалися до реабілітаційного центру, де переступили в інший вимір - у світ дітей.

Казковий жовтий будиночок, старі дерев'яні сходи. Оченята одні, другі - наче поля волошок і маківок зустрічали нас на порозі.

- Добрий вечір! А як вас звати? - ось так і відбулося наше перше знайомство.

Уже чекав «чай на наші ноги», що змокли ще у Львові, й дівчата з кімнати №12: Інночка, Надійка та Марійка. Інночка розповідала про своє життя, принципи й погляди. Сидячи на канапі, ми, дві дорослі дівчини, ловили кожне слово - стільки мудрості в них було, а Інночці лише 16 років! Вражала її надія, віра й любов до всього живого. Здавалося, жити далеко від рідної домівки за живих батьків, які просто відмовилися зустрічатися... Та її велике дитяче серце не тримає образи ані на хворобу (ДЦП), ані на світ, ані на тих, хто покинув. Навпаки, вона дякувала Богові за все, бо допоміг зрозуміти мудрість життя. Сила волі, сила духу...

Тієї миті я згадала роботу, університет, Київ, буденність. Як часто люди нарікають на долю, один на одного, на Бога. А проблеми не є такими вже й суттєвими, просто ми звикли жалітися, або звикли, що нас жаліють. Ці ж діти бачать світ в яскравих кольорах, у всій його красі й різноманітності, прагнучи дізнатися про нього ще більше.

Діти співають, пишуть вірші, пісні, твори - скарби їхніх душ незбагненні...

- Солодких снів! - прошепотіли діти в темній кімнаті... Ми заснули.

Ранок 14 лютого. «З днем святого Валентина!»

Так нас вітали дитячі голоси. «І вас, мої любі, з днем Любові!»

Сьогодні відповідальний день: конференція православних волонтерів у галузі благодійництва й соціальної допомоги в м.Дрогобич в університеті ім. І. Франка. Виступ дітей на конференції. Ми рушили в далекі гори й полонини через заметений шлях до зупинки. Чекаючи на маршрутку, діти гралися в «крокодила-пантоміму», лунав сміх, а навколо нас збиралися перехожі, що не могли пройти повз це видовище.

Прибувши до Дрогобича, ми чекали початку конференції. Поки тривала підготовка, я думала про власний виступ, а коридором витала чудова мелодія -мелодія дитячих сердець. Отець Тарасій грав на фортепіано, а ангельські голоси проникали в усі клітинки душі та тіла.

Тоді я дійсно задумалася, хто й кому потрібен більше? Ми - дітям чи вони - нам? Адже, саме вони змінюють нас, допомагають збагнути істини життя. Допомагають стати Людьми...

Частина 3

Конференція

Тоді я замислилася над іншими питаннями: а що ще ми можемо зробити? І заради чого приїхали? На конференції я запитала кожного: для чого це все?

Нещодавно один знайомий переконував мене, що такі поїздки - це спроба купити «відчуття доброчинності», забезпечити собі душевний спокій. Тоді я сприйняла це критично. І лише потім зрозуміла, що він мав на увазі. Невже в Києві немає таких будинків? І як часто ми зможемо їздити до віддаленого Борислава? Ми робимо лише гірше цією «одноразовою допомогою». Діти нас пам'ятають, люблять і чекають, а ми... Тонемо у буденних справах і забуваємо. Вони ж - ні! Не варто перетворювати зустріч у купівлю відчуття благодійництва, відчуття зробленої доброї справи, ніби робимо це для дітей. Насправді це все лише для себе! То як зробити так, щоб діти не страждали? І взагалі, яка мета нашої зустрічі, які будуть наші наступні кроки, коли вийдемо з аудиторії?

За цей час діти вчили нас, як можна просто любити, радіти й бути щасливим, незважаючи на те, можеш ти бігати чи тільки сидіти. Ти ж людина! «Усмішка твоя - єдина, мука твоя - єдина, очі твої - одні...»

На конференції були присутні православні скаути з Києва, волонтерська група «Ковчег», спільнота «Віра і Світло» Центру духовної підтримки осіб з особливими потребами Українського католицького університету, братство «Введення у храм Пресвятої Богородиці» Дрогобицької духовної семінарії, студенти Київського національного економічного університету ім. Вадима Гетьмана з туристичного клубу «Скіфи», волонтери зі Львова та районів... Не було різниць у конфесії чи віросповіданні, ми всі були єдині в меті, ми були людьми Христової волі.

На конференції порушувалися питання створення соціальної й економічної програм для адаптації таких дітей у суспільстві, адже вони зовсім не пристосовані до життя. Для них не існує поняття сімейного бюджету, сплати за комунальні послуги чи самостійного ведення господарства. Як запровадити державну програму для зняття податків з сімей, що всиновлюють таких дітей? Як заохотити повноцінну родину прийняти таких діточок? Або навпаки, щоб батьки не відмовлялися від своїх дітей - дітей з особливими потребами. У кожного було, над чим замислитися.

Поступово знаходилися відповіді. Основною нашою метою має стати просвітницька діяльність. Світ і суспільство повинні знати про таких дітей з наслідками поліомієліту та паралічів і не боятися їх, не жаліти, а ПОЛЮБИТИ та зрозуміти. Діти хочуть знати, що вони потрібні цьому світу, що про них знають і пам'ятають. Вони хочуть уваги, втіхи, поради. Не подарунків і солодощів, а нас - живих і щирих. А тому на нас чекає реалізація великих проектів і роботи в цьому напрямку.

Частина 4

Концерт

Після конференції в Бориславі на учасників чекав концерт дітей. Багатогранність їхніх талантів вражала своїм запалом та енергійністю. Аліночка, Іван, Інночка... Пісні про мрії, долю й родину, про маму...

Я вийшла, не могла слухати. Душу розривав біль, сльози не вщухали. Чому? За що? Навіщо? Чому? Питання вирували в голові, серце немовби зупинилося. «Вам погано, дівчино?» - чувся звідкись голос милої жінки, а я, ковтаючи сльози, дивилася на сцену. Діти були неперевершені, ці маленькі земні янголи...

Після концерту були ігри, знайомства

Дівчата-скіф'яночки провели гру на те, хто що любить, прикладом стали ми: Юля - грати у футбол, Наталка - спати, Оксаночка - стрибати, Катя -цукерки, Іван - співати, Оксана - морозиво. Таким чином ми потроху знайомилися. Зала сповнилася сміхом та веселощами.

Наступною забавою було малювання, де дві команди виводили фарбами власний дім, домальовуючи кожну деталь окремо. А згодом стільчики розташувалися по периметру кімнати, й розпочалися танці, хороводи, а далі - фотографії на згадку, обійми, радощі й сміх. Я помітила, як обличчя дітей змінювалися, а найголовніше, що разом із ними змінювалися й ми.

- Стільки добра й любові нам подарували ці діти. Просто так, - промовила Оксаночка, яка світилася від щастя.

- Це найкращий день святого Валентина в моєму житті, - сказала Юля.

Дійсно, наші душі й обличчя світилися. На вечерю ми отримали добру порцію сніжків і веселощів, отримали справжнє щастя! Скіфські пісні в їдальні, спільна молитва...

Повертаючись ввечері до кімнати, я проглядала порожні коридори, де на стінах зустрічалася і молитва, і повчання, вірші, дитячі вишивки та малюнки. Дошка пошани; тим, хто загинув від голодомору; квіти - все говорило про те, що тут про дітей дбають. Низький уклін директорові й вихователям цього інтернату!

Частина 5

Прощання

Ранок 16 лютого. Час прощатися. Щирі очі, обійми... Посиділи наостанок. Романс на іспанській гітарі, фото на згадку... Рушаймо!

Діти й немовби хочуть образитися, що ми їдемо, але їхні добрі серця не можуть. Вони відходять, а потім знову підбігають ззаду й обіймають ще дужче. Сильно-сильно, аж дихати стає важко. Сильно-сильно, щоб пам'ятали...

- Приїжджайте! Ви приїдете? - світилися цікавістю маленькі оченята.

Не хотілося обіцяти, бо це не цяцянки-обіцянки. Хотілося якнайшвидше приїхати знову. Хотілося не говорити, а діяти.

Нас проводжали очі з віконця будинку. Світланка вибігла на вулицю, стояла й махала нам, аж поки ми не зникли за обрієм. Крок за кроком. Сніг рипів під ногами - краса навколо. І вчорашній день уже в минулому, вже в історії.

Ближче до центру на нас чекав отець Тарасій з дітками Ростиславом, Іваном і маленькою красунею Анічкою - поспішали в Трускавець на службу. Дивлячись на отця Тарасія, я нарешті зрозуміла. Дійсно, ми прийшли в цей світ не для того, щоб стати багатими, а щоб стати щасливими! Очі світилися від щастя в отця Тарасія. Щастя - це коли знаходиш своє місце в житті, віднаходиш спокій у душі, віднаходиш сенс і покликання. Саме таким був тоді диякон Тарасій Андрусевич, він дивився на нас і все розумів без слів... Так, йому дійсно важко, але він впевнено прямує до своєї мети й закликає кожного до допомоги, взаєморозуміння й любові.

Усе мало своє логічне завершення, не полишало відчуття, наче нас упродовж усієї подорожі щось вело й охороняло. Щось невидиме, але дуже сильне.

Разом ми вирушили до Трускавця на службу, адже сьогодні свято.

- Стрітення сердець, це - наша з вами зустріч, - проголосив отець Тарасій.

Стрітення сердець...

Ми щиро вдячні дияконові Тарасію за запрошення, бо без нього нічого не вийшло б. Приємно переконуватися ще й ще раз у тому, що світ повен добрих, щирих, чесних і люблячих людей.

 

Останнє, що вразило мене у стінах інтернату й залишиться назавжди в серці - це рядки, які належать матері Терезі:

У БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ

Люди часто бувають нелогічними та егоїстичними.
Все одно прощай їм!

Якщо ти добрий, люди можуть обвинуватити тебе в егоїзмі та прихованих намірах.
Однак залишайся добрим!

Якщо ти успішний, у тебе може з'явитися безліч друзів і справжніх ворогів.
Все одно будь успішним!

Якщо ти чесний і щирий, люди можуть обманювати тебе.
Однак залишайся чесним і щирим!

Те, що ти будував роками, хтось може зруйнувати за одну мить.
Все одно продовжуй будувати!

Якщо ти знайшов спокій і щастя, люди можуть заздрити тобі.
Однак будь щасливим!

Те хороше, що ти робив сьогодні, найімовірніше, завтра забудуть люди.
Все одно роби добро!

Віддавай світові все найкраще, що в тебе є, і цього ніколи не буде достатньо.
Однак віддавай світові все найкраще, що маєш!

Зрештою, ти зрозумієш, що все це відбувалося між тобою і Богом!
І ніколи це не було між тобою і людьми!