УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 117 відвідувачів

Теги
Католицька Церква Патріарх Алексій II діаспора Церква і влада конфлікти церква та політика Голодомор забобони шляхи єднання молодь Президент Віктор Ющенко педагогіка українська християнська культура УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) Доброчинність розкол в Україні Церква і політика церковна журналістика Церква і медицина Ющенко секти комуністи та Церква УПЦ КП постать у Церкві Предстоятелі Помісних Церков Священний Синод УПЦ церква і суспільство іконопис Києво-Печерська Лавра Приїзд Патріарха Кирила в Україну вибори монастирі та храми України милосердя Вселенський Патріархат Археологія та реставрація краєзнавство автокефалія 1020-річчя Хрещення Русі Мазепа






Рейтинг@Mail.ru






Нотатки новоначального. Обережно: церковні бабульки!



Ми приходимо до храму, й нам там усе подобається. Служби, проповіді, спільне причастя, відчуття єдності з людьми, які стоять поруч, в одне Тіло Христове - Його Церкву. Але ті, хто роблять лише перші кроки до Бога, сприймають парафіяльне життя та богослужіння дещо по-іншому. Як? Пропонуємо читачам неупереджений погляд людей, які непевно, але щиро прагнуть стати на шлях віри. Розпочинаємо наші «Нотатки новоначального».

Надія Замоцна

Мабуть, кожна молода жінка може розповісти одну або навіть декілька історій, пов'язаних з її приходом у церкву (зазвичай першим) і зустріччю з церковними бабульками. Маю їх і я.

У 9-му класі (1991 рік) ми поїхали у сусіднє село - там звели церкву, і вчителька нас повезла «подивитись». Ми приїхали, коли ще нікого не було. Пам'ятаю, як сиділи на лавочках всередині й роздивлялися навколо (з-під лоба, мовляв, це я не на ікону, а так, у вічність), як потім почали вставати і сміливіше підходити ближче до ікон, підсвічників... А потім була служба. Перша в моєму житті. Не тому, що я церков не бачила чи не була раніше в храмі. Була в Москві, Новгороді та в столиці нашій - Києві. Як на екскурсії, у музеї - подивитися, а не послухати й відчути...

З ким потім по життю не стрічалася, то коли мова заходила про церкву, з першим ходінням на службу Божу майже обов'язково були пов'язані курйозні історії. Було б смішно, якби не було так сумно. Адже дехто після таких «історій» певний час цурався храму.

Отож, маленька дерев'яна церківка незабаром не те що наповнилась людьми, а просто-таки набилася до самісінької стелі. (А що ж ви хочете - одна церква на добрий десяток сіл!) І посередині я - здихлик, звільнений за станом здоров'я від фізкультури, від сильного запаху ладану й нестачі повітря у майже літню спеку - почала тихенько мліти, а падати було нікуди - тіснява на всі сто. Народ поруч згодом прозрів, що мені зле, і по доброті душевній розступився. І відкіля раптом у такій тісняві та ще й так багато місця виникло? - Не знаю. Але те, що несподівано швидко виник майданчик, на який не зовсім тихенько сповзли мої 50 кіло, факт. Дівчата й хлопці швиденько за мене - та з церкви. А на подвір'ї - «народу більше ніж людей». І всі до одної - «сердобольні» бабусі, які просто-таки загорілися бажанням мене затягнути назад, щоб нечиста сила з мене остаточно вийшла: всі ж бо знають (!), що то «дух нечистий» не переносить ладану... Бабульки в радіусі 10 сіл згодом шугалися мене, а я церкви.

Вдруге подібне сталося, коли я повела сина на причастя. Оскільки я зовсім не розумілася на тому, як і що потрібно робити, щоб зробити правильно, то, по-перше, поговорила зі священиком, по-друге, потягнула за собою свою колежанку - людину воцерковлену, щоб учила мене, безтолкову.

З малою дитинкою приїхала зранечку до церкви, а народу - не проступитися. Стоїмо під дверима, слухаємо хор і батюшку. Подружки моєї нема, тож я попросила жінку, яка теж прийшла причастити дитинку (і видно, що не вперше), допомогти мені. Стою заспокоєна. Аж раптом моє сонце, син тобто,  дає мені зрозуміти, що страшенно хоче пити та їсти. Пам'ятаючи слова священика, що дитині можна дати попити, враховуючи, що вона маленька (а нам два роки було), і це не є гріхом чи чимось таким, що перешкоджає причастю, я відвела малого в сторону й дістала пляшечку соку. Синуля щосили присмоктався до трубочки й задоволено сьорбав. Аж раптом громом серед ясного неба слова поруч: «Ти що це дитині пити даєш? А потім на причастя? Не можна... А ти Всеношну вистояла, щоб Господь захотів причастити твою дитину? Скільки акафістів ти прочитала?» Ну і ще купу незнайомих церковних термінів.

Дивлюся - стара жінка в чорному одязі, здається, навіть працює при церкві. Перші думки були: «Не стояла, не читала, значить не причастять. От дурна ж я, збудила зрання, не нагодувала й потягнула малу дитину в такий холод (цьогорічна зима!) й так далеко - з кінця Троєщини аж до Лаври, і навіть не зробила все, як слід. А тепер що - назад?» Стою і не знаю, що сказати, тупцяюсь. І тут бабуся побачила, що моя довга чорна спідниця - це насправді не спідниця, як їй очевидно здалося, а широченні теплі штани. І понеслась душа в рай!.. Спочатку я виправдовувалась, пояснювала, що в спідниці незручно з малою дитиною рухатися, і що дуже холодно, й боюся захворіти, і т.д. й т.п. Але потім зрозуміла, що краще змовчати, все одно вона не слухає. Стою мовчу. І тут бабулька каже свою останню коронну фразу: «Те, що твоя дитина захотіла пити, означає, що Господь не хоче її сьогодні причастити. Йди додому». Думаючи, що я замість радості перетворила перше причастя дитини на муку, не стрималась, ляпнула спересердя: «А звідки Ви знаєте, що хоче Господь? Він вам це особисто сказав?» Повернулася й пішла.

Соромно, правда, було за дурні слова. А в слід ще ого-го як довго чулося багато всього від всезнаючої тітоньки. Йду і думаю: «Так, колись добрі бабульки мене, дурну, відклякнули від церкви своїми чортами й ладанами, а тут не для себе роблю, для дитини... Може, батюшка зрозуміє... Піду-таки причащати». (Соромно зізнатися, може, якби та жіночка не ляпнула мені за штани, а відтак - богоневгодну поведінку, то я б повернулась і пішла, вважаючи, що вона краще знає, а я, мабуть, неправильно зрозуміла «консультації» батюшки. Але якраз перед цим на роботі йшла мова про одяг до церкви і священик чітко сказав, що можна і в брюках, що головне не одяг на тілі, а те, що у душі. Отож, це й стало вирішальним фактором.)

Іду - й бачу свою подругу, яка таки встигла приїхати бодай на кінець служби. Я до неї - так, мовляв, і так, послала мене бабуся додому й надовго. Подруга - людина церковна - тихо й чітко каже: «Пішли до церкви...»

Дитину мою того дня причастили, і не біда, що я - в штанях, а син попив соку. Після причастя дитя мирно й тихо майже відразу заснуло (і це о 10-й годині ранку!). Я ледве його дотягла додому. А від того дня нічний сон, який був жахливою проблемою для нас обох, став значно кращим: син перестав прокидатися кожні 10 хвилин з криками, а я вже не рахувала кількість нічних пробуджень і перестала вважати ночі, коли він прокидався до 20 разів, щасливими... Хто знає, якби я таки завернула додому після слів «церковної бабусі», скільки б мені, людині невоцерковленій, але яка починає робити маленькі кроки на шляху до Бога, ще треба було часу, аби «набратися хоробрості» й піти знову.

***

Нещодавно їду на роботу в електричці, а навпроти мене чоловік - одразу видно, що духовного звання. Розговорилися, з'ясувалося, що він несе послух диякона в Ірпіні (під Києвом), викладає в Київській духовній академії, є кандидатом богослов'я й до того ж знає моїх колег по роботі.

Одне за друге, друге за третє, так і перейшли на тему церковних бабульок, штанів, косметики, хусток і молоді. Я йому розповіла «пригоди» свої і знайомих. Він мені натомість сказав, що в їхній церкві батюшка суворо заборонив бабулям коментувати зовнішній вигляд молодої людини, яка зайшла на службу Божу, й відсилати геть її з храму, якщо щось бабусі здається не таким, як вона вважає за потрібне. І бабусі, боячись священика, язики випускають на волю далеко за межами церкви, а в домі Божому тільки зиркають гнівно очицями на «порушників». Але мовчки...

Це, звичайно, добре, що є ось такі батюшки, які розуміють, що не завжди, коли душа покликала зайти до храму, на тобі відповідний одяг і відсутня косметика, що не завжди людина знає, як треба, а крики, погрожування всіма святими і ледь не прокляття з вуст «церковних бабусь» - далеко не найкращий спосіб ознайомити майбутнього парафіянина з церковними азами...