УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 84 відвідувачів

Теги
діаспора Мазепа краєзнавство комуністи та Церква Церква і медицина вибори українська християнська культура конфлікти Церква і влада Предстоятелі Помісних Церков милосердя забобони Митрополит Володимир (Сабодан) секти розкол в Україні Доброчинність Голодомор Патріарх Алексій II автокефалія шляхи єднання іконопис церковна журналістика УПЦ КП УГКЦ церква та політика Церква і політика молодь Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі Ющенко монастирі та храми України Президент Віктор Ющенко Вселенський Патріархат Католицька Церква Священний Синод УПЦ постать у Церкві педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну церква і суспільство Києво-Печерська Лавра






Рейтинг@Mail.ru






Місто Божої Премудрості

  30 серпня 2007


Іван Верстюк

Довгими й дивовижно барвистими вечорами немає в Києві кращого заняття, ніж спокійно та поважно прогулюватися міськими вулицями, вдивляючись в обличчя перехожих та намагаючись в цих обличчях щось прочитати...

Київ, як каже переважна більшість його мешканців, не той, що в старі часи

Славне колись християнське місто тепер більше схоже на такий собі паскудненький балаган, що до нього навіть соромно запросити гостей. Наш неприбраний та повсюдно занедбаний мегаполіс не відповідає своєму статусу - столиці європейської держави з тисячолітньою культурною історією. Якщо ж врахувати, що ця держава хоче дозволити собі мати таке задоволення, як міжнародні амбіції, то речі виглядають й зовсім сумно.

Про які амбіції може йти мова, коли головне місто, котре є обличчям нашої нації, вкрите тисячами тисяч нецензурних написів, малюнками не надто обтяжених вихованням юнаків, біг-бордами з напів, а частіше й зовсім оголеними дівчатами, що особливо гармонійно виглядає в контексті динамічно зростаючої статистики жертв сексуальної торгівлі людьми, серед яких українки вже не перший рік стабільно посідають одне перших місць. На кожному куті - якийсь чи то намет, чи то вкрадений з армійських сховищ тент, де за пару гривень хвацькі до золота підприємці з найбільш працеспроможного населення - чоловіків 30-50 років - без зупину роблять алкоголіків та психічно хворих людей.

Повії, наркомани, бомжі - це все теж відчутний та, треба відзначити, досить таки соціально активний елемент серед киян. Про рівень їхньої активності можемо говорити з того, що під кожним київським каштаном будь-хто може знайти використані шприци з слідами крові, пачки з-під таблеток, презервативів, і я вже не кажу про мільйони пустих горілчаних та пивних пляшок, які тепер вже є невід'ємною частиною наших славнозвісних київських пейзажів.

На дитячих майданчиках щовечора збираються особи невизначеного віку, дуже часто з широкоформатними татуюваннями на різних ділянках тіла, та голосно демонструють свою відданість поетиці кримінального фольклору.

І хочеться запитати...

Де ті милі кияни, в кожного з яких можна було запитати, як дістатися до того чи іншого місця, щоб з цього продовжити розмову на будь-яку з інтелігентних, культурних тем - від архітектури до філософії? І де той особливий тип мешканців міста, який кожного вечора збирався для спілкування в клуби, спілки, товариства й міг ледве не до світанку обговорювати деталі своїх, інколи вельми специфічних інтересів?

Цього нема. І з огляду на те, що ми маємо зараз, можна впевнено сказати, що, скоріш за все, ніколи вже й не буде. Та найгірше те, що радянська влада, яка фактично й винищила духовну та культурну самобутність Києва та киян, досі масово присутня в нашому місті ницими та безсоромними назвами десятків вулиць, площ, проспектів, а також пам'ятниками та монументами тих, хто ставив своєю життєвою ціллю винищення української культури, української Церкви.

Столиця й досі залишається містом напіврадянським і дуже мало українським

І чому християнський протягом століть Київ, який в системі орієнтирів духовного простору логічно випростався навколо собору Святої Софії, сам, руками своїх адміністраторів та можновладців, позбавив себе цієї краси, цієї найвищої з духовних насолод - богослужінь Святої Софії? Ось уже близько десяти років тисячолітні фрески на стінах храму, споглядаючи котрі духовно зростали, переходячи з сили в силу, наші предки, не чують потужного басу протодиякона з почту київського митрополита, натхненного проголошуючого «Благослови, Владико!», розпочинаючи тим самим Святу Божественну Літургію за архієрейським чином.

Тож у наш час кияни не мають можливості, помолившись за Літургією у Святій Софії та прийнявши Святі Христові Тайни, довго й без поспіху гуляти софійським садами біля стародавніх митрополичих палат, щоб потім вийти на прилеглий майдан, пройти до Михайлівського Золотоверхого монастиря (в якому ох, як хотілося б зустрічати справжніх православних ченців із канонічної, визнаної Вселенським Православ'ям Церкви), потім зійти Андріївським узвозом на Поділ, на Контрактову Площу - прибрану, чисту. Без цих невмитих тижнями жінок, що продають неповнолітнім цигарки поштучно та пиріжки з котячим харчем, від яких хоч і трохи, але таки тхне... І весь час, гуляючи, роздумувати про улюблені місця з Євангелія, згадувати найбільш пам'ятні моменти Літургії та деякі слова з архієрейської проповіді, котрі торкнулися палаючого християнського серця, закликаючи його до небесних сфер, до світу високих та абсолютних символів, до милування Святою Софією, Божою Премудрістю, чия духовна сила та захист від віку простягаються над Києвом - цим дивним, таємничим містом, що має якесь особливе покликання до речей божественних і тому так прагне до Святині, до Церкви, до Літургій у Софійському Соборі...

На жаль, на превеликий жаль, Софія мовчить. І тому так інколи сумно буває довгими й дивовижно барвистими київськими вечорами...

Автор: Іван Верстюк