УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 106 відвідувачів

Теги
молодь Предстоятелі Помісних Церков Доброчинність постать у Церкві УПЦ КП забобони Ющенко Церква і медицина монастирі та храми України Католицька Церква церковна журналістика церква і суспільство Вселенський Патріархат церква та політика Голодомор розкол в Україні українська християнська культура вибори Археологія та реставрація краєзнавство Церква і влада Священний Синод УПЦ конфлікти 1020-річчя Хрещення Русі комуністи та Церква шляхи єднання Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і політика автокефалія УГКЦ Митрополит Володимир (Сабодан) іконопис Мазепа Президент Віктор Ющенко педагогіка діаспора Києво-Печерська Лавра милосердя Патріарх Алексій II секти






Рейтинг@Mail.ru






ТОЧКА ЗОРУ: Шукаючи єдність

  26 жовтня 2007


Іван Верстюк

Певно, немає в Україні такої людини, яка б не чула чи не знала про розколи й розділення, що лютують в Українському Православ'ї, дедалі все більше компрометуючи його в очах переважно зневірених у будь-чому сучасників. Мовляв, що ж це за істинна Церква, коли вона розділена на три (якщо рахувати також Українську Греко-Католицьку Церкву, то буде чотири) окремі структури, кожна з котрих претендує на статус єдино правдивої Української Церкви? Де ж шукати правди? До якої Церкви долучитися, в храми якої юрисдикції ходити на недільні Літургії, за здоров'я котрого з Предстоятелів молитися - митрополита Володимира, „патріарха" Філарета чи митрополита Мефодія? Чи, можливо, за „патріарха" Мойсея - відверто авантюрно налаштованого релігійного діяча, котрий, ні перед чим не зупиняючись, проголосив себе патріархом Київським і всієї України і їздить собі світом, ініціюючи розколи у різних Церквах - православних і не дуже.

Питання складне. Українське Православ'я перебуває наразі в глибокій кризі пошуку і знайдення своєї правдивої духовно-культурної функції, свого місця в українському суспільстві, яке в своєму розвитку перебуває ще дуже далеко від хоча б приблизної норми. Наше суспільство є культурно розпорошеним, вкрай невизначеним у своїх ціннісних та життєвих орієнтирах, внаслідок чого самі українці не розуміють ні сенсу, ні значення свого українства. За своїм духовним станом вони могли би бути і будь-якою іншою нацією, якби довелося їм жити десь на іншій території, тобто усвідомлення свого національного покликання українськими громадянами перебуває на дуже низькому рівні. Переважна більшість українців цілком загублена в культурно-історичних реаліях нашої не надто доброзичливої постмодерної епохи, сподіваючись, що, можливо, щоденний вечірній випуск теленовин щось пояснить в цьому напрямкові, але там про таке не говорять. Наше суспільство не має власної культурної ідентичності, тобто того основного духовного змісту, навколо якого суспільство могло би визначитися саме як українське суспільство, а не будь-яке інше.

То ж яка в цьому складному процесі виходу з культурної кризи може бути роль Церкви? Чи може вона допомогти народові, котрий вже давно втратив надію на скільки-небудь гідне буття і живе самим лише сподіваннями на онуків, а то й правнуків, котрі, мовляв, будуть розумнішими за нас? До того ж і сама Церква через свою, по-перше, розділеність на конфесії та юрисдикції, і, по-друге, через власну неспроможність відповідати духовно-інтелектуальним викликам сучасної доби, втратила довіру серед українців. Звісно, серед нашого народу є досить багато віруючих людей, християн, але це переважно християни тільки формально, без жодного реального внутрішнього наповнення. І вони сприймають Православ'я як щось на кшталт фольклорного спадку, таких собі не дуже зрозумілих і через це не дуже потрібних традицій - так, для старих жінок, щоб було їм чим бавитися й не сумувати. І це справді трагедія. Православна Церква, котра здатна виконувати роль основного консолідуючого фактора нації, що найкраще показують приклади Візантійської та Російської Імперій, в Україні сьогодні опинилась в самому кінці процесу суспільного розвитку. То чи не час нам врешті решт згадати про Церкву? Чи не час подумати про духовне здоров'я нашої нації? Чи не час замислитися над тим, що чекає наш народ, якщо він в найближчім часі таки не зможе духовно консолідуватися й вибудувати ті основи, котрі зможуть слугувати подальшій розбудові автентичної української культури?

Отож, Українська Православна Церква. Юридично їх три, але насправді вона одна, тільки от штучно розділена на різні частини через цілу низку причин - причин складних, але не таких, котрі неможливо позитивно подолати. Розглянемо конкретніше. УПЦ КП має гарний діалог з Президентом Віктором Ющенком, використовує в богослужіннях українську мову (щоправда, не звертаючи увагу на літературні правила цієї мови) й тим самим чинить гарне враження на патріотично налаштованих українців, котрі фізично не можуть витримати згадування під час богослужінь Московського Патріарха. Позиція дещо радикальна, але її можна зрозуміти - патріотом бути повинен кожен українець, так само він повинен залишатись патріотом в Церкві. Але от визнання від Вселенського Православ'я УПЦ КП не має і, я в цьому переконаний, ніколи не матиме. Так вже влаштована Православна Церква - вона ніколи не згодиться мати дві канонічні, тобто легальні, церковні структури на одній території, бо ж це суперечить не тільки традиціям, але й звичайному здоровому глузду. Це правило знає винятки, але тільки у випадку з  діаспорними Церквами. До того ж, в УПЦ КП постійно відбуваються якісь не зовсім зрозумілі процеси адміністративного характеру, внаслідок чого її єпископи постійно переходять до інших юрисдикцій, канонічних та неканонічних.

Українська Автокефальна Православна Церква на сьогоднішній день очолюється митрополитом Мефодієм, котрий, як і Філарет, міг би цілком бути і Патріархом, але на одному із своїх соборів УАПЦ вирішила патріархів не обирати, щоб не ускладнювати свій і без того не надто простий юридично-канонічний статус. Традиційно вважають, що УАПЦ в своїй діяльності орієнтується на Вселенський Патріархат, але насправді це не зовсім так. УАПЦ дійсно не заперечувала б проти отримання визнання зі сторони Константинополя, але це радше така трохи стриманіша, ніж в УПЦ КП, форма протесту проти підпорядкованості Українського Православ'я Москві. УАПЦ однозначно пов'язує своє буття з традиціями діаспорної УАПЦ, та ж і на її чолі став у не такому вже й близькому тепер 1990 році етнарх розпорошених по світі українців патріарх Мстислав. Але й в цьому питанні становище УАПЦ складне - патріарх Мстислав перед своєю смертю заповів шукати канонічного визнання, а не грузнути в неконструктивному статусі ніким не визнаної юрисдикції, то ж, із точки зору Мстислава, найбільш коректною і відповідною традиціям Вселенського Православ'я є Українська Православна Церква, котру очолює митрополит Володимир (Сабодан).

УПЦ формально підпорядкована Московському Патріархату, хоча вона намагається уникати назви УПЦ (МП), наголошуючи, що це „МП" є річчю тимчасовою і тому не варто спокушувати нею українських християн-патріотів. Крім того, саме УПЦ митрополита Володимира визнають у світі як Православну Церкву України. Та в той же час, в ній теж назріла необхідність реформ, насамперед впровадження української мови в богослужіння, діалог з Московським Патріархатом стосовно подальшого визначення свого канонічного статусу, підвищення якості богословської освіти. Але, здається, ні для кого не секрет, що саме УПЦ (МП) буде відігравати роль тої консолідуючої еклезійної структури, на основі котрої відбуватиметься єднання українських православних юрисдикцій.

Окреме питання - становище Української Греко-Католицької Церкви. Керована європейськи освіченим єпископатом на чолі з харизматичним Любомиром Гузаром, ця Церква, напевне, найбільше з українських Церков відповідає в своїй життєдіяльності реаліям сучасності. Та в той же час вона ніяк не може позбутися статусу регіональної Церкви Галицького регіону. УГКЦ - активний ініціатор різноманітних екуменічних ініціатив, котрими й намагається оздоровити церковну ситуацію в Україні, заохочуючи різні християнські юрисдикції до діалогу й пошуку шляхів досягнення єдності. УГКЦ дуже щиро підтримує ідею канонічного Київського Патріархату, на базі якого можливим стало б об'єднання Української Церкви, і в той же час шукає коректних форм повного співпричастя з Українським Православ'ям.

І найголовніше, на чому я хотів би закцентувати, це те, що Церква не повинна розумітись нами як дещо архаїчне, минуле, колишнє, неактуальне - навпаки, тільки Церква, і не жодна інша суспільна інституція, може допомогти нашій нації в духовно-культурному самовизначення та моральному поступі. Дедалі болючішими стають в людських очах безжалісні інструменти постмодерної епохи, що своєю терористичною однозначністю загрожують повним зфальсифікуванням правдивої духовної культури заради якогось абстрактного й теоретично необгрунтованого ліберального світогляду. Україна неможлива без Української Церкви. Пам'ятаймо про це. Живімо цим.

Запрошуємо читачів до діалогу з автором у коментарях до цієї статті.

Автор: Іван Верстюк