УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 53 відвідувачів

Теги
1020-річчя Хрещення Русі Приїзд Патріарха Кирила в Україну українська християнська культура краєзнавство іконопис діаспора Митрополит Володимир (Сабодан) УПЦ КП автокефалія секти вибори конфлікти милосердя Мазепа Церква і медицина церква та політика розкол в Україні педагогіка Києво-Печерська Лавра Ющенко постать у Церкві забобони Священний Синод УПЦ церковна журналістика Предстоятелі Помісних Церков Президент Віктор Ющенко Католицька Церква Доброчинність молодь Археологія та реставрація УГКЦ монастирі та храми України Голодомор Церква і влада Церква і політика комуністи та Церква Патріарх Алексій II церква і суспільство шляхи єднання Вселенський Патріархат






Рейтинг@Mail.ru






ТОЧКА ЗОРУ: Церква. Нація. Держава

  05 December 2007


Іван Верстюк

В контексті дискусії про автокефалію Української Православної Церкви я хотів би звернутись до такої складної і переважно невдячної теми, як теологічне виправдання нації та держави, з метою наблизитися до богословського усвідомлення покликання Церкви бути національною і тому - автокефальною. Хто писав про подібні речі, напевне, знає, як важко буває втриматись на межі об'єктивності у своєму баченні і не втрапити в тенета безпорадної риторики. Звісно, я так само не застрахований від потрапляння в ці тенета, а тому прошу читача, щоби він найперше намагався зрозуміти найголовніше і найпринциповіше з того, що я писатиму, і не відкидати того в разі неможливості сприйняти ті або інші деталі.

Християнська філософія завжди вдавалась до теократичного дискурсу. Ідея розбудови християнського суспільства з давніх часів присутня в інтелектуальній орієнтації Церкви, і це цілком логічно. Християнство як досвід володіння повнотою Істини не могли оминути соціальної проблеми, проблеми спів-буття людей у світі. Складна багатовимірність людських взаємостосунків вимагала до себе уваги, потребуючи в першу чергу теологічного виправдання основних принципів соціального буття. Необґрунтованість соціального буття теологією стає причиною патологій його розвитку. Та й узагалі відповідальність Церкви за вкорінення в її традиції усіх сфер буття є, на мій погляд, цілком очевидною. Лише Церква своєю благодатною силою може ствердити в істинності ті чи інші явища світу і найперше - світу соціального, адже саме до нього долучена Церква у своєму земному вимірі, і це означає, що саме соціальне потребує першочергового обґрунтування в світлі християнського віровчення.

Християнство своєю появою не принесло людству конкретних готових форм організації суспільства. Воно в жодному разі не було ні соціальною доктриною, ні політичною концепцію, хоча історія знає багато прикладів, коли християнство намагались витлумачити саме так. Але воно, маючи коріння в Бозі, було вищим за подібні спроби. В той же час християнство і Церква несли в собі той потенціал, з якого із необхідністю виростало цілісне бачення можливостей вирішення основних проблем організації соціального життя людства. Це є теократичний потенціал.

В зв'язку з тим, що сам термін «теократія» має трохи заплямовану репутацію, потрібно зробити деякі роз'яснення. Я вживаю цей термін в його максимально загальному богословському значенні, тобто в значенні потенційної можливості реалізації істин християнства в соціальному вимірі буття. Я не включаю в область значень цього терміну навіть поняття «держава» і всього, що з ним пов'язано, адже, власне, держава і конкретні історичні форми державності насправді не є єдино можливою основою для теократичного дискурсу. Теократія - це потенційна можливість християнського суспільства, його, так би мовити, ідея в платонівському розумінні. В сенсі своєї можливості ідея християнського суспільства є безсумнівною, в той час як аналіз реального історичного процесу на предмет знаходження в ньому конкретних прикладів втілення цієї ідеї може призвести до заперечення теократії як такої. Я сподіваюсь, це нас не зупинить, адже теоретичний пошук в межах теократичної ідеї є виправданим в будь-якому разі.

Спробуємо визначити основне та найбільш принципове в ідеї теократії. Теократія є формою актуалізації Божої присутності в людському суспільстві, і в цьому значенні першим теократичним організмом є Церква, що має своїм першоначальником Ісуса Христа. Але при цьому соціальний вимір Церкви є сферою дуже проблемною, тому що в різні часи Церква по-різному розуміла сенс свого буття в світі. В наш час ми так само не можемо бути певні щодо того, як повно та глибоко ми розуміємо сенс Церкви та її суспільні межі. Тому розуміння Церкви як теократії є дуже ускладненим, до того ж воно може призвести і фактично призводить до численних політичних спекуляцій. Церква не повинна розуміти свою місію як політичну, але в той же час вона не повинна забувати про свій зв'язок із політикою, заперечувати котрий - абсурдно. Взагалі, вдаватись до політичних роздумів з приводу ідеї теократії є завжди справою небезпечною, і до неї потрібно приступати не раніше, як буде усвідомлено богословський зміст поняття «теократія», що ми й намагаємося з'ясувати. Політика є, на мій погляд, останньою, фінальною сферою реалізації соціальної філософії, а тому й не до неї найперша увага в теоретичному аналізі теократії як можливості християнського суспільства.

Людське суспільство у своїх реальних історичних формах постає націями, конкретними національними утвореннями. Держава в цьому аспекті є формою реалізації нацією самої себе в історії. Можливо, це визначення недостатньо підкреслює прагматичну функцію держави як упорядкування спільного проживання на певній території, але я віддаю перевагу саме йому. Організація життя  є лише приводом для виникнення держави і аж ніяк не її сутністю. У своїй сутності держава пов'язана з нацією, з сенсом буття нацією в історії. В чому ж цей сенс? Звісно, неможливо дати задовільну відповідь на це запитання з-за меж християнського віровчення. Очевидно, що нації як спосіб історичного буття визначені людству Богом, і тому потрібно знайти перш за все теологічне виправдання існування націй, хоча це дуже складне завдання. Але саме на шляху пошуку цього виправдання можливо повною мірою усвідомити ідею теократії. Як бачимо, хід наших міркувань привів нас до проблеми усвідомлення зв'язку між теократією, нацією та державою.

З моєї точки зору теократія є найвищим виправданням нації та держави. Історичні проблеми суспільного розвитку можуть бути вирішені тільки в християнстві, а християнство в собі й несе заклик до християнізації суспільства, тобто до реалізації ідеї теократії. В той же час теократія може відбутись лише як форма самоусвідомлення конкретного суспільства, яке існує нацією.

В християнській метафізичній картині світу Церква освячує буття. І, відповідно, кожна екзистенція отримує основу свого існування в благодатній духовній енергетиці Церкви, що шириться світом, наповнюючи його виправданістю. Істина та будь-які форми істинності не є можливими поза зв'язком із Церквою. Нація та держава як основні прояви соціальності теж уможливлюються як виправдані Церквою утворення. Вони освячуються присутніми в Літургії духовними енергіями, стаючи шляхом постання та актуалізації теократії. З цього зовсім не випливає, що силою літургійної енергетики теократія відбувається в історії, стаючи тим самим логічним фіналом історичного розвитку людства. Історія не є наперед визначеною, і тому не можна говорити про будь-який логічний фінал історії. Теократія не є абсолютною категорією християнського розуміння історичного процесу, вона є лише, власне, ідеєю, ідеальним образом соціальної сфери історії людства. Держава і нація через свою причетність теократичній ідеї укорінюються в Церкві та її літургійному дійстві, відображаючись в них. Тим самим ми маємо право говорити, що і Церква в свою чергу укорінена в своєму національному та державному вимірах - лише так вона може бути актуальною, дієвою силою у світі, а не самою лише абстрактною категорією, що свідчить про існування Істини.

Я сподіваюсь, що зміг частково допомогти читачеві зрозуміти пов'язаність Церкви з конкретною нацією та конкретною державою. Логічним підсумком цього невеличкого дослідження може бути теза: екзистенційна повнота Церкви може бути реалізована лише через коректний національно-державний прояв, тобто автокефально зорганізовану теократію...

Запрошуємо читачів до обговорення тез цієї статті у коментарях до публікації.

Автор: Іван Верстюк