УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 14 відвідувачів

Теги
забобони церква та політика Священний Синод УПЦ секти вибори Патріарх Алексій II автокефалія Ющенко краєзнавство Католицька Церква милосердя монастирі та храми України Вселенський Патріархат Голодомор Церква і медицина Церква і політика Предстоятелі Помісних Церков педагогіка Приїзд Патріарха Кирила в Україну конфлікти Доброчинність Мазепа УГКЦ комуністи та Церква іконопис українська християнська культура молодь УПЦ КП діаспора 1020-річчя Хрещення Русі Церква і влада Києво-Печерська Лавра церковна журналістика розкол в Україні Президент Віктор Ющенко Митрополит Володимир (Сабодан) постать у Церкві церква і суспільство шляхи єднання Археологія та реставрація






Рейтинг@Mail.ru






Князь Володимир: вибір віри чи вибір історії?

  24 July 2008


Дмитро Рибаков

 

Князь Володимир - постать, місце якої в пам'яті України, Росії та Білорусі викарбовано тисячоліттям історії та культури. Постать, з якої починається нова сторінка історії східних слов'ян. Однак, як народні думи й житійні оповіді, так і світська публіцистика часто приховують від нас головне - історичну особистість князя-хрестителя та його добу, справді переломну для нашої історії.

У сиву давнину про князя Володимира знали хіба що представники великокнязівського клану. Це так звана родова пам'ять, найліпше прописана у літописах. Останні складалися переважно при княжих дворах та архієрейських кафедрах, рідше в монастирях. Так вже сталося, що вельможі та єпископи були першими меценатами нашої історичної пам'яті та ідеологами її політики. Через те й важко почути у тогочасних джерелах про те, чим жили інші представники давньоруського соціуму.

Однак, навіть постать хрестителя Русі, як не дивно, у багатьох моментах досі прихована під спудом історії. Володимир - святий. Про це знають навіть школярі. А коли його канонізовано, чи, простіше кажучи, зараховано до сонму святих - відповіді не дасть жодне джерело. Швидше за все - ніколи, бо не було потреби, адже авторитет визначав святість, і всередині родинної пам'яті ця святість не підлягала сумніву.

А що ж коїлося поза кланом Рюриковичів-Гедиміновичів, які вважали себе спадкоємцями Володимира? Думи та фольклорні перекази про Володимира-Ясне сонечко були поширені в народі скрізь - і в південній Русі, і в Новгороді, і навіть у Скандинавії. Одначе, фольклор не містив біографічної конкретики. А що ж писемні джерела? Річ у тім, що Повість временних літ (далі: ПВЛ) - перший відомий нам літописний текст - відділяє від Хрещення Русі аж ціле століття, понад три покоління сучасників! Історична пам'ять у добу, що передувала винайденню преси, як правило, затирала інформацію в такому часовому проміжку. Відновити її за допомогою усього комплексу джерел - не просте завдання історика.

Хрещення Русі чи хрещення русинів?

Насамперед, мушу заторкнути одне важливе питання. Кого хрестили за Володимира - Русь чи русинів? Під «русинами» йтиметься не про сучасну самоназву мешканців Карпатського взгір'я, а про давніх автохтонних жителів Київської Русі, як їх деколи йменував літопис (наприклад: «презвітер іменем Ларіон-русин»)[1]. Отже, йтиметься про розрізнення таких фундаментальних історичних категорій, як хрещення народу та християнізація держави.

Чи могло відбутися Хрещення Русі за княгині Ольги, ба навіть Аскольда? Тут на нас чекає справжнє «розчарування». Хоч би якими високими за походженням не були перші новонавернені кияни, ситуацію слід розглядати лише як хрещення окремих осіб, а не цілої країни чи то пак цілого народу. Навряд чи навернення «цілої Русі» могло відбутися й за Володимира, адже для цього київські князі мусили б мати вже сформоване уявлення про «руську землю» як цілість, як політичну даність.

Жодних історичних свідчень про такий погляд аж до XIV ст. давньоруська еліта, вочевидь, не мала. Для того, щоб бодай уявити собі набір ідентичностей того часу, слід пригадати фрагмент зі славетної художньої стрічки «Андрей Рублев» (реж. А. Тарковський). Під час захоплення Володимира-на-Клязьмі серпуховським князем в союзі з ординцями місцевий володимирський парубок закликає нападника: «Братцы, что же вы? Мы же русские...». У відповідь дружинник: «Вот я покажу тебе, сволочь владимирская!»[2].

Вперше ідеї «національного» єднання спостерігаються лише на початку XV ст. у Житії кн. Димитрія Донського. Щоправда, розробив їх знову ж таки не руській князь, а красномовний автор його житія - Єпифаній Премудрий[3]. Тож, у нашому випадку слід говорити про християнізацію князівських уділів, або ще стисліше - вотчин та городів, якими безпосередньо володів князь або тримав у них намісників.

«Вибір віри»: літопис між рядків

В давньоруські часи принципово не існувало уявлення про світ, що останні п'ять століть традиційно поділяється на «схід» та «захід». Цей стереотип прищепився пізніше - в епоху монгольського, а згодом і османського вторгнення в Європу зі сходу (XIV ст.) та набув сучасного абрису за папської експансії (контрреформації) з заходу (XVI ст.). Тяжіє над суспільною свідомістю українців він і понині.

Проте, у сиву давнину перетин світів відбувався не по осі «схід-захід», а «північ-південь». Навіть слов'янська колонізація Подніпров'я відбувалася, як не дивно, саме в північному напрямку (лівий приток Дніпра не дарма названо саме Десною, від слов'янського «десно»). Врахуємо й державотворчі тенденції, який «спускалися» до нас з півночі шляхом з «варяг у греки». Це була не просто світоорієнтація, це були полюси культурного впливу та культурних контактів давньої Русі. А чи реальна в даному «контактному» світі ситуація, описана в літописній легенді про випробування вір Володимиром?

Інакше це питання може бути поставлено наступним чином: чи справді християнство мало конкурентів на давньоруському геополітичному просторі? Або чи була в руських князів вагома альтернатива християнству? Тим, хто вважає, що одна з можливих відповідей на обидва питання применшує внесок Володимира в нашу історію, радив би відразу перейти до наступного розділу. Усім іншим запропоную просто дослідити історичний матеріал у масштабі Європи.

По обидва боки великого караванного шляху «з варяг у греки» Русь у володимирові часи, фактично, вже оточувала християнська цивілізація - і на Балтиці, де християнство тільки-но пускало коріння, і тим паче у Причорномор'ї. Кримський півострів у середньовіччі становив справжню цитадель християнства. Спочатку грецькі колонії в Криму були місцем вигнання Римських пап-сповідників, згодом надали притулок численним візантійським ченцям, переслідуваним на батьківщині іконоборцями. В епоху соборів Крим був щільно покритий мережею єпископатів, підпорядкованих Царгороду. Ще Іоанн Златоуст (IV ст.) згадував єпископа, який заопікувався в Криму Готською єпархією, а апостол-слов'ян Костянтин-Кирил (IX ст.) зустрів у Херсонесі чоловіка з Євангелієм, написаним нібито «руськими літерами» (ймовірно, рунами).

Контакт Русі з Кримом був настільки щільним, що вже в Х ст. на Таманському півострові існувало Тмутараканське князівство, яким по черзі заопікувалися то київські, то новгород-сіверські Рюриковичі. Грецька топоніміка Криму донесла до нас назви принаймні кількох руських факторій на східному узбережжі, які слугували, найімовірніше, для піратських набігів на візантійські міста по всьому чорноморському узбережжю. Писемні джерела зберегли оповіді про навали русів (Ρώς) на Судак та Амастріду (Житія св. Стефана Сурожського та св. Георгія Амастрідського). Добре відомим є епізод з Влахернським дивом під час облоги піратами-русами самого Царгороду.

Приклади не цілком благочестивої поведінки наших співвітчизників можна було б множити, проте наразі цікавим є інший факт - майже всі контакти русів з ромеями завершувалися хрещенням ватажка нападників та спорядженням до новонавернених варварів єпископської місії. Принаймні так - не без самопіару - стверджують візантійські джерела. Ще у ІХ ст. патріарх Фотій звітував про успіхи візантійської місії до народу «скіфів». Щоправда, мова йде, радше, про т. зв. «тавроскіфів», себто кримських русів, а не слов'ян Подніпров'я (як традиційно уявляється). Оскільки останнім руським піратом був Святослав, батько Володимира, то в процесі християнізації князівського дому значення чорноморських колоній втрачалося, натомість міцнішали прямі зносини з візантійським світом.

Невпинно затверджувалося християнство й на північних околицях Русі. Майже одночасно з Володимиром латинські місіонери спромоглися навернути кількох скандинавських кóнунгів. Дехто з них, як-от Олаф Трюггвасон, навіть приймав участь у хрещенні Русі[4]. Варяги-скандинави та варяги-поморяни були найбільш мобільним елементом на Русі. Приміром, Гаральд Гардрада встиг побувати й візантійським полководцем, і зятем Ярослава Мудрого, і королем Норвегії і, врешті, соратником Вільгельма Завойовника[5]. Варяги наймалися до новгородських купців у якості воєнізованої охорони, до київських князів у дружинники та у візантійські «іноземні» легіони. Костянтин Порфирогеніт у середині Х ст. писав про цілий загін на імператорській службі, який склався виключно з хрещених русів. Ще за Ігоря Старого (Інгвара) розпочався значний відтік візантійських легіонерів до руських князів (з причин цілком меркантильних - на Русі було легше збагатитися з військової служби). Тож, питома вага варягів-християн у Києві на час правління Ярополка та Володимира, вочевидь, мала збільшитися. Навіть через століття літописець записав: «мнозі бо бєша варязі християні» (ПВЛ, 944 р.)

У Константинополі й у Києві варяги мали власну «варязьку» церкву (нажаль, джерела не повідомляють, якою мовою там відбувалися богослужіння). Обидва храми були присвячені слов'яно-балтському улюбленцю пророку Іллі. Вперше церква св. Іллі в Києві, «яже єсть над ручаєм», згадується у літопису під 944 р. Таким чином, якщо прийняти до уваги християнізацію Скандинавії, то володимирова Русь з обох боків великої артерії «з варяг у греки» межувала з християнським світом, або світом, що тільки-но запізнався з християнством.

Позатим, руські князі протягом усього Х ст. або воювали з болгарами, тими, що на Балканах і в Добруджі, або мали своїми союзниками і разом здійснювали наїзди на візантійські форпости у нижньому Подунав'ї. Святослав навіть замірявся заснувати поблизу сучасної Кілії нову руську столицю - Переяславець, чому завадила лише його загибель 971 р. Проте в даному разі важливішим є факт, що Болгарія була хрещена ще 866 р., а на кінець Х ст. вже мала цілий корпус церковно-слов'янської літератури та запровадила низку незалежних від Царгороду єпархій. Історик Михайло Присьолков свого часу навіть припускав, що доволодимирова Русь аж до 1037 р. входила до складу Охридської (болгарської) патріархії і лише за Ярослава отримала підпорядкування Константинополеві[6].

Нарешті, коли йдеться про передумови хрещення Володимира, слід пам'ятати, що не пізніше 969 р. київській великокнязівській стіл посідала християнка Ольга, під наглядом якої виховувався юний Володимир. Нарешті, ще до офіційного хрещення Русі саме в Києві поклали життя перші мученики за Христову віру - знову ж таки варяги - Федір та Іван (батько й син). Літопис датує їхню кончину від юрби поган 983 р. Хоч там як, але Володимиру для того, щоб запізнатися з християнством, напевно, не треба було відправляти посланців до Царгороду. Проте, сам факт посольства не викликає жодного подиву, адже він стосуватися цілком іншого предмету (скажімо, пошлюбин князя або запровадження у Києві митрополії тощо).

Звідки ж, врешті-решт, взялася літописна легенда про обрання вір Володимиром та розвідувальні посольства щодо конфесійних особливостей мусульман, юдеїв, східних та візантійських християн? Сюжет легенди вказує на пряме запозичення з болгарської повісті про хрещення Бориса-Михаїла 866 р.[7] Причому до літописів це запозичення потрапило не раніше ХІІ ст. Про відносно пізню вставку свідчить анахронічне застереження нібито корсунського проповідника щодо віросповідання латинян: «Не приймай же от латын ученія, ихже ученіе развращено ... не покланяються іконам».

Наприкінці Х ст. «розбещення» латинської віри ще не становили предмету місіонерських змагань, як це спостерігається у текстах ХІІ-ХІІІ ст. (приміром, в апокрифічних «Словах» Феодосія Печерського). Принаймні у Х ст. під час місії єп. Адальберта на Русь 961 р. жодних упереджень не спостерігалося[8]. Навіть в останній чверті ХІ ст. на Русі без жодних сумлінь прийняли свято «перенесення» мощів св. Ніколи Мирлікійського до Бару в північній Італії, де вже кілька десятиліть порядкували нормани.

Руського літописця зрозуміти можна. Через століття після Володимира він отримав доручення (від князя чи митрополита) написати про це повість і, за браком писемних джерел, не знайшов нічого кращого, як скористатися вже існуючою слов'янською повістю про хрещення першого болгарського царя Бориса.

Із купелі в Європу

Щойно сказане не означає, що володимирова Русь перебувала у замкнутому просторі християнських культур. Поруч була Камська Булгарія, де з 922 р. затвердився іслам, і, певна річ, Хозарський каганат, де був поширений юдаїзм. Проте, географічне близькість сама по собі ще нічого не означала. Хозари були розгромлені Святославом і сплачували данину Русі. У язичницькому сприйнятті поразка супротивника була й поразкою його віри, а отже запозичувати її - справа «невдячна». І навпаки, перемога супротивника були не стільки його вдачею, скільки заслугою його богів (згадаймо хоча б навернення русів після невдалої облоги Царгороду 860 р.).

Що ж до волзьких булгар, то вони навряд чи встигли відчути переваги щойно засвоєного ними ісламу, щоб заохочувати до цього сусідів. А головне, вони самі контролювали власний караванний шлях до Середземномор'я - по Волзі до Персії - і не мали жодного зацікавлення в тому, щоб ділити цей стратегічний простір із «підступним» народом русів (принаймні, так їх вчили арабські джерела).

Значно міцнішими в Русі були контакти з Європою, яка на той час була майже всуціль християнською. Достеменно відомо, що три дружини Володимира-язичника були християнками - дві чешки і одна болгариня (з Балкан). Міжкнязівські стосунки всередині слов'янської спільноти у давнину були набагато щільнішими, ніж ми собі уявляємо нині. Головними союзниками київських князів були польські Пясти та моравські (чеські) Пржемисловичі. Підтвердженням служить той факт, що в ХІ ст. в Чехії був запроваджений культ князів-страстотерпців Бориса і Гліба, а в Русі одночасно поширилося Житіє св. Людмили Чеської. Спільний мовний і літературний (радше, глаголичний) простір єднав західних і східних слов'ян через глибоке Кирило-Мефодіївське спадкоємство. Поза сумнівом, ці контакти існували й до християнізації Русі, а після Володимира набули лише нового «гуманітарного» формату.

До кінця ХІІ ст., аж поки латинська з одного боку, і візантійська з іншого не поділили спільний культурний простір слов'ян, зв'язки Києва і Гнєзно, Новгорода й Дубровника були набагато жвавішими, ніж сьогодні, скажімо, Мінська і Львова. Хай там як, але дальша інтеграція київських Рюриковичів до європейської цивілізації сама собою «прирікала» руську еліту на християнізацію.

Але був іще вагоміший аргумент - Імперія ромеїв. Візантія на той час була в зеніті своєї могутності. Її столиця справедливо вважалася найказковішим та найцивілізованішим містом у всьому Середземномор'ї (на рівні з Багдадом та Александрією). Західноєвропейські сучасники, як-от Лютпранд з Кремони чи Тітмар з Мерзебурга - хроністи, які жили ще до Великої схизми - часто-густо не приховували емоцій, описуючі розніженість, прив'язаність до розкоші та пиху константинополітів. Проте, насправді, в них лише котилася слинка.

У часи Володимира про непереможність Візантії, незважаючи на внутрішні чвари, яскраво свідчили успіхи імперії у війнах з арабами в Африці, просування углиб Сирії та Балкан, жорстка політика щодо Персії. А ще скількох досягнень наші предки не могли оцінити й навіть уявити, як-от освіченість візантійських вчених, поетів, астрономів, математиків. І досі у світовій юриспруденції немає нічого принципового, що не було б прописано у кодексі Юстиніана або про що бодай не заїкнулися візантійські юристи. Увесь канон грецької античної літератури та патрістики змогли перекласти на слов'янські мови лише наприкінці ХІХ ст. - за виключенням того, що було остаточно втрачено через пограбування Константинополя хрестоносцями (1204) та турками-османами (1453).

Проте, не будемо надто вибагливими щодо наших предків. Навіть якби юридичний потенціал імперії Ромеїв і був їм відомий (хоча б з переказів), скористатися ним у слов'янському світі, де панувало звичаєве право, було б практично неможливо. Натомість, язичників-русів вражала помпезність візантійського церемоніалу, велич архітектури та врочистість церковних богослужінь - і це чи не єдиний достовірний факт, який відбився у літописній легенді про вибір сповідувань.

Корсунська кампанія чи шлюбний почет?

«На десерт» торкнемося найбільш очікуваного - безпосередньо подій, які супроводжували Хрещення Русі. Тут, начебто, все гранично ясно. Утім, ясність щезає, коли ми намагаємося відтворити деталі самої християнізації, бодай особистого навернення Володимира. І не тому, що слов'янські літописи, візантійські або латинські аннали, арабські чи вірменські хроніки про це замовчували - навпаки, деякі свідчення доволі багатослівні. Проблема виникає саме тоді, коли ми намагаємося скласти їх усіх докупи та реконструювати деталі подій. Спробуймо конспективно викласти відомі нам факти історії навернення Володимира та уявити собі картину, яка безпосередньо передувала централізованій християнізації Русі. Поштовхом, як відомо, стала корсунська кампанія.

У вересні 987 р. Візантія потерпала від внутрішніх чвар всередині імперії. Повсталий полководець Варда Фока з кількома вірними гарнізонами проголосив себе імператором та невпинно просувався до Константинополя. У такий ситуації брати-соправителі Василь ІІ та Костянтин VIII зважилися на відчайдушний крок - попрохати про військову допомогу варварів. Єдиним незаангажованим у візантійських справах і водночас потужним сувереном був київський князь Володимир. Вибір цілком логічний, адже князь сидів відносно далеко від Константинополя, але водночас міг легко дістатися берегів Босфору, як це неодноразово траплялося за часів піратських нападів Олега Віщого та Святослава.

Володимир неначе відчув, що на нього чекає не стільки військова пожива, скільки «вибір історії», і в обмін на союзницьку послугу зажадав не гроші, не титул, а, не багато не мало - руку візантійської царівни - сестри Василя ІІ. Його дід, Костянтин Порфирогеніт, автор опису звичаїв та церемоній візантійського двору, просто би посміявся з такої дерзкої поведінки з боку варвара (хоча ПВЛ змушує самого Костянтина свататися до руської княгині Ольги, але це не більше, ніж красива легенда, такий собі «літописний водевіль»). Утім, становище Василя ІІ дедалі складнішало. Вагання могло призвести до революційної зміни династії. Врешті, імператори вимушені були піти на компроміс, але поставили вимогу - київський союзник мав би хреститися.

І тут на нас очікує несподіванка. Вочевидь, Володимир погодився на цю вимогу. Власне, для язичника це не більше, ніж встановити ще одного кумира у своєму пантеоні. Проте, де саме Володимир прийняв хрещення, візантійські джерела вперто замовчують - дивно, якби це справді відбулося в Корсуні в присутності імператорських вельмож.

У свою чергу руський літописець намагався завадити розповсюдженню чуток, які, вочевидь, гуляли Києвом ще століттям після подій: «Се же, не свідуще право, глаголют, яко крестился єсть в Кыеві; іниі же рєша: в Василеві, друзії же інако сказающе» (ПВЛ, 988 р.). Натомість сам літописець, від якого очікували опис нарочито помпезного хрещення, змусив Володимира не просто хреститися, а пролити перед тим кров корсунян і відтак омитися від неї в купелі: «Отвіщав же Володимір рече: то кде крещение пріимемь? Они же (бояри) рєша: «кде ти любо ... иде Володимеръ с вои на Корсунь, градъ грецкый, ... и боряхуся кріпко горожани с ними, ... и изнемогаху людие во граді» (ПВЛ, 988 р.).

За логікою, Хрещення майбутнього імператорського зятя мало б відбутися в присутності візантійських послів, щоб підтвердити легітимність навернення. Але чому до Нестора кияни не пам'ятали про корсунське хрещення? Можливо тому, що князь хрестився значно раніше - у Києві, можливо ще бабкою Ольгою (†969)?... Другою резиденцією Володимира був Васильків - у давнину Василєв. Свою назву він отримав на честь хресного імені князя. Чи може особисте хрещення відбулося саме там? Питань, як бачимо, чимало, відповідей - обмаль.

Коли ж сталося хрещення киян? - тут прозорості також немає. Припустимо, Володимир засвідчив своє навернення, погрузившись у купель у Корсуні в присутності самої царівні, єпископів та імператорських вельмож. Проте облога Корсуня військами Володимира тривала з весни до ранньої осені 989 р. Отже, повернутися до Києва з нареченою князь міг не раніше кінця 989 р. чи, перезимувавши в Криму (зважаючи на особливості переходу), навесні наступного року. В такому разі приступити до хрещення киян у Почайні Володимир мав би не раніше літа 990 р.

Одначе літопис наполягає на даті 988 р. Чи не означає це саме те, що, власне, заперечує сам літописець? Цебто князь хрестився ще до корсунської кампанії на знак прийняття вимоги візантійської сторони... Саме з такою версією згодні візантійські хроніки та найраніше руське джерело - «Пам'ять і похвала» Якова Мніха (кін. XI ст.), автор якого стверджує, що Володимир захопив Корсунь «на третє літо» по своєму хрещенню (цебто 989-2=987 р.), поживши у праві вірі 28 років (цебто 1015-28=987 р.)[9].

«Володимир імператор...»

Нарешті, чим саме була корсунська експедиція - шлюбним почтом чи каральною акцією? Достеменно відомо, що на прохання імператорів Володимир виставив 6-тис. загін варягів. Це були найманці скандинавського, балтського та чудського походження, які кількома роками перед тим зарадили Володимиру перемогти Ярополка та здобути Київ (980 р.). Однак, хвалькуваті голодранці не завжди уживалися з киянами, чим наражали на небезпеку самого князя. Володимир вирішив скористатися нагодою та позбутися небажаних постояльців і водночас зробити вирішальний дипломатичний хід.

Варяги підтвердили свою військову кваліфікацію, забезпечивши перемогу імператорського війська над повстанцями у квітні 989 р. Проте, уникнувши небезпеки, візантійці не поспішали дотриматися обіцянки - царівна зі столиці так не рушила. Володимир зрозумів, що ошуканий, і вирішив діяти ґвалтом. Він миттєво зібрав кількатисячне військо зі слов'ян, скандинавів, угрів, союзних «срібних» болгар - усіх, кого тільки міг рекрутувати на величезному просторові від Балтики до дніпровських степів, і за лічені тижні взяв Корсунь в облогу по всьому суходолу. Решту справи виконали неочікувані чорноморські шторми, які завадили морському сполученню міста з митрополією. Перспектива зимувати в облозі врешті змусила корсунян капітулювати.

Польський дослідник Анджей Поппе на підставі арабських джерел висунув версію, що Корсунь Володимир взяв, будучи саме союзником імператорів[10]. Проте, ця версія має суттєві логічні вади, адже не зрозуміло, яким чином Корсунь міг відігравати стратегічне значення для повстанців на чолі з Вардою Фокою, які загрожували столиці імперії на протилежному узбережжі Чорного моря.

Корсунь (грецькою Херсонес) - головний візантійський форпост на північному березі Евксінопонта (цебто Чорного моря), був воротами Візантії до безмежного світу Скіфії. Блокада важливішої в економічному сенсі колонії змусила імператорів піти на поступки -Анна таки вирушила до дикої «гіпербореї» (північної країни). З Анною до Володимира прибув митрополит, зазначений у диптиху Константинопольської церкви 60-м. Однак головне, чого досяг далекоглядний київський князь, так це визнання свого суверенітету усіма династіями світу - як тими, що вже були споріднені з римською династією, так і тими, що лише мріяли про таку нагоду.

Володимир віднині дорівнював якщо не самим візантійським кесарям чи перським царям, то принаймні франкським королям, германським герцогам, правителям Венеції та намісникам Єгипту. На Русі починалася принципово нова історія, яка потребувала нової дипломатії, нової культурної програми, нової самооцінки. Це було зрозуміло і на Сході, і на Заході. Невдовзі хроніст Адам Бременський (ХІ ст.) навіть назвав Київ одним з найвидатніших «візантійських міст».

«Візантійським» містом Київ, щоправда, так ніколи й не став, але це не применшує його внесок у той поворот давньоруської історії, який відбувся дивним промислом чи збігом обставин, чи перебігом усієї історії Русі за князювання Володимира.

Малюнки з Радзивилівського літопису 



[1] У сучасній літературі та публіцистиці частіше вживаний термін «русичі». Проте він ніколи не був етнонімом, і своїм виникненням завдячує лише «Слову о полку Ігоревим» - витвору, покладемо руку на серце, доволі модерному (можливо, ХІХ ст.)... Наразі дискусію щодо автентичності «Слова» залишу поза текстом, лише відсилаючи до останнього слова з даної проблеми: Keenan E-L. Was Iaroslav of Halych Really Shooting Sultans in 1185? // Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays in Honor of Roman Szporluk. Camb., 2000; Ibid. Josef Dobrovsky and the Origins of the Igor' Tale. Camb., 2003; укр. переклад див.: http://litopys.org.ua/. Версію поміркованих опонентів див.: Зализняк А.А. «Слово о полку Игореве»: Взгляд лингвиста. Изд. 2. М., 2007; Pospisil I. Igor' Tale in the Context of Contemporary Research: Keenan's Hypothesis and Its Links (On the attempt at the „new solution" of an old problem of the origin of the Igor‘ Tale) // Slavica Slovaca. 2007. Vol. 42, No. 1. p. 37-48."История Российская" Василия Татищева: источники и известия "История Российская" Василия Татищева: источники и известия

[2] Прикментно, що фільм «Андрей Рублев», хоча й був завершений 1966 р., проте до радянського прокату потрапив лише 1971 р., вже здобувши гран-прі на фестивалі в Каннах 1969 р. та премію за найкращій іноземний фільм року, що демонструвався на екранах Франції.

[3] Див.: Памятники литературы Древней Руси. XIV - середина XV в. М., 1981. с. 208-229; Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып.2, ч.1. Л., 1988. с. 211-220.

[4] Див.: Лященко А. И. Сага про Олафа Трюггвасона і літописне оповідання про Ольгу // Україна. К., 1926. Вип. IV. с. 3-23; Мельникова Е.А. Культ Св. Олава в Новгороде и Константинополе // Византийский временник. 1996. Т.56. с. 92-106.

[5] Див.: Свердлов М.Б. Скандинавы на Руси в XI в. // Скандинавский сборник. 1974. Вып.19. с. 55-68.

[6] Присел­ков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X-XV вв. СПб., 1913. с. 33-46. Щоправда, у цій цікавій версії мало прихильників. Контраргументи див.: Рорре A. The Original Status of the Old-Russian Church // The Rise of Christian Russia. London, 1982. Vol. 3. p. 20-26; Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси. М., 1989. с. 25-28; також див.: Грушевский М. С. Рецензия на книгу М. Д. Приселкова // Голос минувшего. СПб., 1914. Т. 1. с. 307-311.

[7] Див.: Приселков М.Д. История русского летописания XI-XV вв. СПб., 1996. с. 62-63.

[8] Див.: Древняя Русь в свете зарубежных источников. М. 1999. с. 266-269.

[9] Голубинский Е.Е. История русской церкви. М., 1901. с. 245; див. також: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших летописных сводах. СПб., 1908. с. 13-28, 131-161

[10] Poppe A. The Political Background to the Baptizm of Rus': Byzantine-Russian Relations Between 986-989 // Dumbarton Oaks Papers. 1976. Vol. 30. p. 221-224.

   
Князь Володимир відправляє послів в інші землі для випробування вір

Князь Володимир відправляє послів в інші землі для випробування вір
Присяга руських послів у церкви прор. Іллі в Києві та біля ідола Перуна після підписання угоди з Візантією 944 р.

Присяга руських послів у церкви прор. Іллі в Києві та біля ідола Перуна після підписання угоди з Візантією 944 р.
Хрещення Володимира в Корсуні

Хрещення Володимира в Корсуні
Облога Корсуня

Облога Корсуня
Царівна Анна вирушає з Царгороду до Корсуня

Царівна Анна вирушає з Царгороду до Корсуня