УКР РУС  


 Головна > Публікації > Точка зору  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 46 відвідувачів

Теги
постать у Церкві милосердя розкол в Україні Голодомор шляхи єднання монастирі та храми України діаспора краєзнавство Католицька Церква Президент Віктор Ющенко комуністи та Церква церковна журналістика іконопис церква і суспільство секти Приїзд Патріарха Кирила в Україну Церква і влада Археологія та реставрація конфлікти автокефалія церква та політика забобони Вселенський Патріархат Предстоятелі Помісних Церков Ющенко УПЦ КП Церква і політика українська християнська культура 1020-річчя Хрещення Русі Києво-Печерська Лавра молодь УГКЦ Доброчинність Церква і медицина педагогіка Патріарх Алексій II Мазепа Митрополит Володимир (Сабодан) вибори Священний Синод УПЦ






Рейтинг@Mail.ru






Голодомор 33: в тенетах спекуляцій

  01 December 2008


Дмитро Рибаков

 

З численних заголовків у ЗМІ про відзначення №-ної річниці українського голодомору, складається потворне враження про Голодомор як певну подію, разовий історичний спалах. Насправді, слід говорити про процес, який тривав за апогею сталінської колективізації протягом кількох років, поки люди в українському селі повільно вмирали від нестачі елементарних харчів та хвороб, набутих під час голодних місяців 1932-33. Ознаки трагедії спостерігалися неозброєним оком ще на початку 1940-х, про що свідчать, зокрема, рапорти гітлерівського командування щодо «фізичного стану» сільського населення на деяких територіях «Рейхскомісаріату Україна».

Проте, й досі наслідки соціальних тортур даються в знаки, якщо йдеться про суспільне сприйняття тих подій та оцінку сталінської доби загалом. Штампи та ідеологічне, даруйте, словоблуддя доноситься з обох боків. Не гребують спекуляцією на національній трагедії як ті, чиє благородне гасло «Геть від Москви» (не слід плутати із «хвильовизмом» 1920-х), так і апологети «єдності двох братніх народів», неначе «братерству» буцімто загрожує оприлюднення масштабів злочинів сталінізму та їхня історична оцінка.

Отже, про штампи та зловживання. Характерний топос, приміром, міститься у передмові до збірників «Український голокост. Свідчення тих, хто вижив» (НаУКМА) упорядника цього видання професора-протоієрея УПЦ КП о. Юрія Мицика (питання коректності вживання поняття «голокост» українською наразі облишимо). Шановний автор, відомий знавець козацьких старожитностей, від початку наголошує на тому, що український Голодомор реалізував підступні плани «Російської імперії-СРСР» (sic) щодо українського народу.

Інший топос, котрий також вже давно набив оскомину, особисто мені востаннє довелося чути пару днів тому в ефірі радіо «Ера-FM» від не менш шановного протоієрея відомого київського місіонера о.Андрія Ткачова, мовляв: в Україні був голод, була трагедія, але не було геноциду, бо не було замаху одного народу на інший (передаю власними словами, проте від зміни порядку слів сенс лишається незмінним та цілком пізнаваним для ЗМІ та політичних сил проросійської орієнтації).

Проте, «середнє арифметичне» в оцінці історії шукати навряд чи виправдано. Тим паче, що і в першому, і в другом випадках - з вуст представників Київського та Московського патріархатів - таки відчутно прагнення нахилити історичний контекст в інтересах власної ідейно-патріотичної, чи то пак конфесійно-заангажованої позиції. Гадаю, на проблему слід поглянути з цілком іншого ракурсу - сказати б, більш «секулярного», незаангажованого в ту чи ту ідеологічну контроверсію.

На проблему Голодомору слід поглянути з «секулярного» ракурсу, незаангажованого в ту чи ту ідеологічну контроверсію

З одного боку, пов'язувати Голодомор з політикою Російської імперії, як стверджує о.Юрій Мицик, радше нонсенс. В Російській імперії такого «проекту» не могло бути, бо не було кому реалізовувати. Політична машина імперії до 1917 р. ще не диспонувала такою кількістю декласованих «опричників», як у 1930-ті рр. Власне, сама ідея колективізації була розроблена ще царськими економістами задля інтенсифікації процесу індустріалізації імперії та одвічного прагнення наздогнати Європу. Одначе, проект був відкинутий особисто Миколою II. Причина саме у непередбаченості кількості жертв серед селян.

Через два десятиліття дістати з-під сукна застарілий план заходилася вже цілком інша генерація «політ-технологів». Полігоном стала саме Україна як найбільш аграрна за господарським укладом територія СРСР, а отже заздалегідь ворожа більшовизму. З багатьох причин Україна вважалася такою собі «п'ятою колоною» пролетарської революції, найбільш консервативна та найменш успішна республіка в сенсі пролетаризації (за виключенням, звісно, азійських народів). Через те й від керівництва вимагалася особлива «партійна пильність» та «рішучість». Власне, більшовики й не приховували, що разом із соціальною («клясовою») проблемою - куркульством та хуторянством - намагалися вирішити й проблему національну. Отже, на зламі 1920-30-х рр. національна складова «українського питання» у центральному істеблішменті таки відчувалася.

Певна річ, ніхто українців як етнічну спільноту винищувати не збирався. І це аргумент в арсеналі одної зі сторін справді безпрограшний, якщо оцінювати проблему з формального погляду - того самого, з якого на Україну дивляться зі Страсбургу (де визначається концепція холокосту/-тів у Європі), Гааги чи Москви. Проте, як писав російський класик: «Зри в корень». А коріння проблеми в тому, чим є український народ як політична спільнота і чим він був (або міг бути) в добу колективізації.

Ідеологи «трагедії без геноциду» стверджують, що, мовляв, і у «тройках», і у каральних загонах НКВС, служили переважно українці (щоправда, безапеляційно сприйняти можна лише першу тезу). Та й тортури стосувалися селян не лише в Україні, а й у російському чорнозем'ї та на «російській» Кубані, а загалом програма хлібозаготівель носила, мовляв, характер «соціальних чисток». У цьому твердженні прихована суттєва фальш!

Можливо, для Росії - «від Москви до самих до окраїн» - загибель кількох мільйонів селян у чорнозем'ї не становила національної трагедії і не означала замаху на російську автентичну культуру та ідентичність. Навіть майже 100-відсоткова ліквідація в СРСР старого російського офіцерства, дворянства та більшості творчої та наукової інтелігенції - як класу - ще не означала знищення російської національної культури, чи то пак геноциду. Хоча це й було знищенням цілої генерації носіїв старої російської ідентичності. Одначе, сама російська національна культура на той час вже встигла викристалізуватися та набути цілий арсенал атрибутів історичної пам'яті. І ці атрибути поширювалися на значно ширший соціальний прошарок, ніж інтеліґенція та офіцерство.

Цілком інша ситуація відбувалася в Україні з українською національною ідентичністю. Паростки формування самої концепції політичного та соціального українства були ще дуже кволими. Якщо з інтелектуальною рецепцією українства (як у народницькій, так і державницькій версіях) більшовикам впоралися швидко, то з носіями автентичного українства довелося «помарати руки».

Патріархальне українське селянство погано піддавалося перевихованню. Прив'язаність до землі, церкви та приватної власності давно стала своєрідним культурним кодом, який обумовлював не лише господарський уклад, а й світогляд та систему колективних цінностей. Саме селянство, а не тонкий прошарок інтеліґенції, було джерелом того, з чим пов'язувалася українська ментальність та українська самобутність. Винищити село, або принаймні підірвати його генофонд, означало вирішити не лише «клясову», а й національну проблему. І тут сталінські політтехнологи виявилися більш проникливими за сучасних апологетів «трагедії без геноциду».

Характер української політики більшовиків більше нагадує геноцид індіанців у США, ніж вірмен чи євреїв у Європі

Можна погодитися з апологетами Голодомору як «трагедії без геноциду», якщо пристосувати до українців відомі форми європейських геноцидів. Проте, характер української політики більшовиків радше нагадує геноцид індіанців у США, ніж вірмен чи євреїв у Європі. І той комсомолець у загоні з хлібозаготівель, що був обов'язково з місцевої сільської або принаймні повітової округи, і той червоноармієць-українець, ба навіть червоний кадровий офіцер - нащадок якогось козацької роду - не піддавалися переслідуванням за, власне, етнічне походження, як, скажімо, євреї та цигани за часів гітлерівської окупації, чи ж вірмени в Османській імперії. Згоден! Проте, це лише тому, що в «демократичній країні Рад» (у довоєнну добу) просто не ставилося національне питання як таке, бо над усім тяжів сумнозвісний класовий критерій.

Цікаво, а чи довго б протримався на свободі той червоноармієць-комсомолець, який би вголос пригадав своє позапролетарське походження та причетність до культури, оспіваної Шевченком та Франком, вже не кажучи про національний аспект у редакції Грушевського чи Липинського?...

Друга світова війна по суті обірвала поступальний плин сталінських репресій проти інтелігенції та соціальної бази новонародженої української нації, а згодом змусила суттєво перелаштувати національну політику в СРСР загалом. Проте, якби все тривало і далі з таким же успіхом, як у 1930-ті рр., можна без перебільшення запевнити, що сьогоденне уявлення «підрадянських» українців про Україну як національну та соціокультурну цінність радше б нагадувало уявлення радянських громадян про капіталізм або громадянські свободи, які ледь доносилися через приглушений ефір усіляких «Радіо-свобод» із заходу (лише джерело радіохвиль могло б бути десь у Львові чи Луцьку).

Важелі пропагандистської машини довоєнного сталінізму були настільки потужними, що за пару поколінь нащадки червоних командирів-чекістів-комсомольців не лише б пісень не пам'ятали, що їхні батьки колись співали на весіллях чи посиденьках з нагоди зустрічі земляків, а й забули думати, що є така українська народність (вже не говорячи про націю). Іншими словами, якби не воєнне лихоліття, за пару п'ятирічок український «класоцид» обернувся б справжнісіньким геноцидом.

Промовистий приклад такого перевиховання радянських громадян - перетворення їх на класово свідомий та національно-байдужий «елемент» - старенька бабуся-сусідка, що колись у моєму дитинстві з фанатичною ненавистю до ворогів  розповідала, як її батьки загинули в німецьку окупацію від голоду (на півночі Одещини); проте, «дорогий тов. Сталін» подарував їй, цебто бабусі, «щасливе дитинство» у школі-інтернаті. Враховуючи, що бабця була 1927 р. народження, то батьки її, яких вона майже не пам'ятає через немовлячий вік, вочевидь, померли задовго до «німців». Проте, у свідомості людини, відірваний від материнських грудей та випестуваній у радянській дитячий колонії, було закарбовано на рівні підсвідомого обожнювання радянського режиму з усіма притаманними йому ідейними настановами. І це зомбування у 30-ті рр. торкнулося мільйонів...

Так само сталінський режим всерйоз планував, що на кінець третьої п'ятирічки навіть саме «ім'я Бога» мало бути викреслено зі свідомості радянських громадян (вже у 1940 р. в СРСР офіційних християнських храмів залишалося менше десятка). Сама ж «безбожна п'ятирічка» (це її офіційна назва!) добігала підзвітного кінця 1942 року... У післявоєнну добу розклад сил на «українському фронті» вже суттєво змінився. Зокрема, «українського полку» прибуло населення Галичини, Буковини, Волині та Закарпаття. І стратегію довелося міняти в дусі «ленінського танго». Проте, це вже інша історія.

Геноцид чи «класоцид»: pro et contra

Отже, на мою суб'єктивну думку (як історика), український Голодомор має бути досліджений у всієї багатогранності історичного процесу, незалежно від прив'язки до того, чи був то геноцид чи «класоцид», або просто «трагедія». Спекуляція на тему Голодомору як в інтересах українського «антимосковизму», так і зміна акцентів на користь політичного конформізму (мовляв, тема Голодомору «політизується»), однаково фальшива й аморальна.

Апологети «трагедії без геноциду» мимохіть ллють воду на млин ідеологів політики «сильної кремлівської руки» та реабілітації цінностей тоталітарної системи. До речі, така прихована апологетика і без того сповнює український медіа простір (пригадаємо хоча б незлічені серіали на Інтері та ICTV, що героїзують діяльність СМЕРШу та відроджують радянський «військовий епос»). Іншого резону романтизувати соціально-демографічні наслідки сталінського режиму, особисто я, збагнути не можу. Проте, якщо досвід «отця народів» для сучасного кремлівського істеблішменту не є вичерпаним, все стає на своє місце.

Виникає й риторичне питання: чи матиме Україна успіх у переконанні інших країн щодо визнання українського геноциду, і чи є взагалі в цьому якійсь сенс, адже не всім вдасться уявити той складний історичний контекст, про який лише пунктирно йшлося вище? Тим паче, що сам термін «геноцид» був запроваджений до політичного та дипломатичного обігу єврейськими публіцистами у післявоєнний період стосовно лише долі єврейської етнічної спільноти у роки Другої світової війни. Натомість, геноцид вірменів, який важко заперечити навіть з формальних позицій, навіть у США визнали лише 40 штатів з 51-го, хоча КонгресСША офіційно й оголосив День пам'яті жертв геноциду вірмен.

Як на мене, риторика риторикою, а наполягати на міжнародному визнанні таки слід. Принаймні, тоді буде точно зрозуміло, що сталінізм в історичній пам'яті українців залишився не лише «детективчиком», запропонованим топ-менеджментом провідних «українських» телеканалів, а й справжнім посланням з українського минулого, від предків до нащадків, чия біль є невгамовним нагадуванням про зміст і наслідки тоталітаризму.

ДО РЕЧІ. 2006 року Нижня палата парламенту Франції ухвалила законопроект щодо геноциду вірмен. Вірменський народ визнано жертвами масових убивств, влаштованих Османською імперією під час Першої Світової Війни. Усі, хто заперечуватимуть факт цього геноциду, мають сплатити штраф у сумі 45 000 (сорок п'ять тисяч) євро та відсидіти термін ув'язнення п'ять років.

Розширена версія статті, опублікованої в «Українському тижні», спеціально для «Православія в Україні»

Автор: Дмитро Рибаков