УКР РУС  


 Головна > Публікації > Церковні хроніки  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 60 відвідувачів

Теги
комуністи та Церква вибори секти розкол в Україні Патріарх Алексій II Церква і політика Приїзд Патріарха Кирила в Україну Митрополит Володимир (Сабодан) Церква і влада Археологія та реставрація 1020-річчя Хрещення Русі автокефалія УПЦ КП милосердя церква та політика Церква і медицина Католицька Церква Доброчинність українська християнська культура Президент Віктор Ющенко краєзнавство постать у Церкві Вселенський Патріархат діаспора церква і суспільство Священний Синод УПЦ церковна журналістика Мазепа забобони Предстоятелі Помісних Церков педагогіка Києво-Печерська Лавра Голодомор монастирі та храми України шляхи єднання Ющенко молодь іконопис УГКЦ конфлікти






Рейтинг@Mail.ru






Негаснучий вогник молитовного подвигу

Сивань Марія Андріївна

Віруючі мешканці села Гільці зберегли в пам'яті образи і справи тих людей, чиїх сердець торкнулася Божественна благодать предків - дідусів і бабусь - усіх, хто в далекому і близькому минулому оберігали й зберегли сільські святині - плащаницю XVIII століття та ікону Миколая Чудотворця. Селяни не дали згаснути в своїх душах іскрі Божій, бо ні на тиждень не закривався в Гільцях молитовний будинок - старенька сільська хата. Купка людей, щиро віруючих, щонеділі й у свята прямувала до неї повз сільський ставочок вузькою, але світлою стежиною - стежиною любові до Бога. Їхня молитва мала велику силу - вони відчували єдність духу й утверджували любов один до одного, любов до Бога, молилися за душі інших. Вони були сильні й міцні саме вірою в Бога. Це завдяки їм за часів радянської атеїстичної пропаганди владі не вдалося закрили нашу церкву. З вдячністю мешканці села згадують сьогодні Ганну Прохорівну Сидоренко - гілецьку старостиху, неграмотну, маленьку, тендітну бабусю, яка заради того, щоб у Гільцях не висів на церкві замок, дісталася аж до Москви, до центральної влади.

Продовжуючи справу односельчанки, в селі всі разом взялися за будівництво нового храму: хтось поклав у фундамент цеглину, хтось гривню, ще хтось - сотні гривень, а інший - молитву.

Як у Гільцях відстоювали церкву Божу

Нині ми публікуємо розповідь про минуле гільцівського храму жительки села Марії Андріївни Сивань, яка на честь освячення в її селі нової церкви була удостоєна церковної нагороди - благословенних грамот Блаженнішого Митрополита Володимира та єпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа.

У листі до редакції Марія Андріївна розповіла про те, що пережили жителі села Гільці та як вони боролися за свій храм.

«12 червня, на день Святого Духу, відкрилися двері новозбудованої церкви у нашому селі. Дехто навіть уві сні не міг подумати, що така краса в Гільцях буде. Коли були гоніння на християн і громили церкви, то і в нас храм відібрали й зробили там клуб. Парафіяни забрали з церкви що встигли і берегли по хатах. Давно те було. А під час війни (я тоді ще маленькою дівчинкою була, але багато чого запам'ятала) люди позносили всі ті церковні скарби назад до храму. Тільки потім комуністи знову церкву нашу забрали. То люди наші віруючі стали збиратися по хатах, здавали кутки в своїх домівках для молитви. Було, самі з дітьми один куток займають, а все інше віддають для того, щоб віруючі збиралися і молилися. А потім одні старі люди, які лишилися після війни без дітей, віддали під молитву майже весь свій будинок. І в тому домі багато й довго служилося...

Йшли роки, і хоча людей дуже присікали за віру, та вони не переставали молитися. Присікали й тодішнього священика нашого, отця Даниїла; що йому тільки не робили, та він вистояв до кінця. Уже й те старе подружжя, що хату під молитву віддало, церква поховала, і вся та хата стала молитовним будинком.

У 1974 році став отець Даниїл хворіти, наступного року, вже дуже слабим, відслужив до Пасхи і зліг. Я була тоді на роботі, до церковної «двадцятки» не вмішувалася; прийду помолитися, а вони все мене в хор запрошували, говорили, щоб я місце мами зайняла...

Якось провідували хористи отця Даниїла і довго з ним про щось розмовляли, мабуть, про майбутнє, бо довідалася я, що хористка Ганна Прохорівна Сидоренко сказала: я не я буду, якщо не доб'юся, щоб у нас у Гільцях був священик. Її підтримали і хористи, і парафіяни - й вона поїхала до Полтави. Така непомітна, слабенька здоров'ям жіночка, а поїхала клопотатися у такій нелегкій справі. У Ганни Прохорівни були помічники, але всі ми, віруючі, дуже чекали її повернення з Полтави. І коли вона приїхала і сказала, що буде в Гільцях новий священик, у нас було стільки радості! Стали готуватися, бо ж від Пасхи аж до вересня у нас не служилося. Парафіяни сказали Прохорівні: ти ж будь у нас і старостою молитовного будинку, будемо всі тобі допомагати...

І знову зазвучала у Гільцях молитва до Бога. З молодих на службу ходила тільки я, бо мати мене змалку до церкви привчила... Будинок же молитовний був дуже старенький, ремонту не підлягав. Ганна Прохорівна почала з людьми радитися, що робити. Вирішили навкруги того дому залити фундамент і поступово класти хоч маленьку, та нову хату. А комуністи не спали, своє чорне діло робили, спокою нашій старості не давали й хотіли зовсім закрити наш храм. Уже і фундамент залили, і цеглу привезли, а вони не відступаються, хочуть, щоб у селі не було церкви.

Аж тут одна хористка пішла жити до дочки і стала свою хату продавати. Парафіяни порадилися і вирішили купити в неї ту хату під церкву. Комуністи знову до Ганни Прохорівни підступаються, та вона нікого не боялася і робила своє. А потім вирішила їхати боронити нашу справу аж у Москву. І поїхала, і добилася. Правда, важкою була її дорога, вона аж захворіла, та Господь її вберіг і поміг дістатися рідного села.

Уявіть собі, як це було важко, довелося виймати вже залитий фундамент довкола старого будинку і перевозити на те місце, де купили хату: складно тоді було і з технікою, і з робочою силою, а скільки грошей пішло, а скільки треба було на все те нервів...Син нашої Прохорівни працював на машині, та йому казали: як щось привезеш їм, то з роботи виженемо, але він дещо все ж привозив на наше будівництво, вночі. А то наймали машини з сільгосптехніки. І все - чужі люди, і все платити треба, і годувати. Як хтось з села прийде до нас щось зробити, то того комуністи зразу ж - «на килим». Тільки нічого вони не змогли зробити зятеві Прохорівни та дочці - все, що люди не зроблять, те Андрій і Тоня доробляли.

Ніде правди діти, мені теж на роботі перепадало, як стала я в церкві читати і співати. Ото прийду в контору по роботі, а там - збори... То я їм якось сказала: я у церкву ходила і ходитиму, а ви могли б стільки роботи зробити, та все тут тільки кутки протираєте і мене ждете... Слава Богу, обійшлося і на роботі, й удома, Господь допоміг. Допоміг він мені й коли у 2003 році мій син отримав тяжку травму і всі говорили, що буде він прикутий до ліжка. Та слава Богу милосердному - почув мої молитви і син одужав. Скрізь і кожному Він допомагає - якщо молитися і свої гріхи визнавати. Хіба ж Бог не помагав нам, коли ми переробляли хату на церкву? Наша покійна Ганна Прохорівна з виду була тоненька, маленька, але ж яка хороша, і скільки в ній було сили! Це Господь її підкріпляв і вона стільки добра устигла зробити! Вона хвилювалася і клопоталася за всі церковні справи. Як вона вірила в Бога! До останнього дня ходила до церкви. Як на Пасху заслабла, а вранці приїхали до неї Тоня і внуки, то вона їх зустріла коло воріт і стала просити, щоб відвезли її до храму в Чорнухи, бо там більше людей і служба ще не скінчилася, сказала: ще хоч раз почую «Христос Воскрес!» - і внуки її повезли. А на третій день Пасхи, на ранок, її не стало. Вона у моїй пам'яті лишилася такою привітною, щирою і доброю... Маленька, слабенька жіночка, а якою дбайливою і старанною старостихою була! Нікого не боялася, була дуже сміливою. Я часто згадую, як ми з нею співали у хорі та як вона мене вчила - у неї був дуже мелодійний голос. Аж не віриться, що її вже немає...

Якби не наша Ганна Прохорівна, давно б уже у Гільцях не було служіння. У тому перебудованому храмі ми молилися з 1975 року аж по 12 червня цього року. Казала вона: я ще й нову церкву збудую, та не дожила до цього свята.

Але внуки Прохорівни, Валя і Вася, яких вона дуже любила, втілили в життя мрію своєї бабусі. Коли наш молитовний будинок, який ми так важко ремонтували, став таким, що вже ніякий ремонт йому не міг допомогти, стали ми, вже молодші, думати, що ж робити далі, щоб у Гільцях не змовкала молитва Богові. Тож і стали просити Валю та Васю  допомогти нам. І вони з Божою допомогою побудували у Гільцях храм».