УКР РУС  


 Головна > Українські новини > По єпархіях > Київська  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 327 відвідувачів

Теги
шляхи єднання іконопис вибори Ющенко Археологія та реставрація забобони педагогіка Церква і політика автокефалія церква і суспільство Президент Віктор Ющенко розкол в Україні Києво-Печерська Лавра українська християнська культура УГКЦ Мазепа Вселенський Патріархат діаспора молодь Предстоятелі Помісних Церков Приїзд Патріарха Кирила в Україну Голодомор комуністи та Церква церковна журналістика Патріарх Алексій II Церква і влада краєзнавство 1020-річчя Хрещення Русі Священний Синод УПЦ церква та політика Церква і медицина конфлікти милосердя УПЦ КП постать у Церкві монастирі та храми України секти Католицька Церква Доброчинність Митрополит Володимир (Сабодан)






Рейтинг@Mail.ru






КОНКУРС: «Православна моя Україно» — 2008

  12 вересня 2009


Оксана Радушинська
«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить,

 не величається, не надимається, не поводиться нечемно,

не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить.

Ніколи любов не перестає.»

Перше Послання до кориян Апостола Павла

 

Спасибі Тобі, Отче, за тихе цвітіння сонця і незрадливу вірність туманів, що приходять разом із вечірнім акафістом, який гасить обрій минаючого дня. За народження і віру у безсмертя. За пил доріг, якими ходили до мене і підуть по мені, назавжди залишаючись відбитками облич і сердець у пам'яті придорожнього каміння. За стозряче каміння, на гострих зрубах якого лишалися краплі крові збитих ступнів, задля того, аби бути змитою і прорости у новім дні в кольорах веселки.

Спасибі тобі, доле, за перші воскреслі мелодії березневого капежу і осінні сватання перелітних птаств. За тишу, в якій чуються власні думки і гамір, з якого виплітаються окремі голоси. За безпорадність строф і поради янголів, нашептані для душі. За усвідомлення неповторності кожної миті життя і того, що...

...відчай ніколи не буває безмежним...

...біль ніколи не буває нестерпним...

...хрест ніколи не буває не підйомним...

 І навіть тоді, коли день зашторюється сльозами відчаю, коли душа, скорчившись від болю, здичавіло гризе кору буднів, коли у світі лишається тільки монотонне цокання годинника і білий аркуш паперу, на якому не приживається жодне написане слово - прапам'ять поколінь знову повторює:

«Спасибі Тобі, Отче, за вміння

жити,

вірити

 і любити»...

***

Стільки світла у світі!

Взяти б дзбанком долоні

Й зачерпнути та й вмити

Розпашіле лице...

Будуть весни вагітні,

Будуть зими ще в стійлі.

Все минуще, прокажеш?

Все. Та тільки не це.

 

Доторкаються руки

До прозорої сині -

Зацвітає світанок.

Буде квіт на гільце.

На стернові малюнки

Постирається нині.

Все забудеться, згодна,

Але вір, що не все.

 

***

Смеркає день. Муркоче пісню кішка.

На шибці дощ октави написав.

Й лишилось вже до казки зовсім трішки...

Якби ще руку звідте хтось подав.

 

Ступає дощ тихесенько по листю,

У жовтень вбраний. Ходить під вікном.

І видасться - до щастя зовсім близько

І світло так, неначе перед сном.

 

І світло від лампадок горобиних

І затишно від спокою в душі..

Так віриться - до долі крок  єдиний,

Та падолист ще, вечір ще, дощі...

 

Вони минуть. Загорнутим у небо

Старим тополям цвіт хтось нагадав.

Й зайдеться серце: "Зовсім трішки треба..."

...Аби лиш тільки руку хтось подав.

 

***

Навчити вас сміятися? Не вмію.

Наука ця написана на росах,

Наука ця прочитана в завію

Сніжинками, що повстались у косах.

 

Навчити сумувати вас? Не хочу...

Це - кубла, всиротілі ще за літа,

Це - у хаток підсліпуваті очі,

В старих хаток, що просять тихо хліба.

 

Навчити повертатися? Та що там -

У два кінці втікають всі дороги.

Й, пробігши вже ліси, поля, болота -   

Впираються чи в пустку чи в пороги.

 

Ну, що я вмію? Ну, чому навчилась?

Ані скарбів шукати, ані щастя

Я після когось в світ цей народилась,

Я перед кимось долю вспію спрясти.

 

І казку скаже ясен жовтолапий,

Й сичі, укравши в місяця очища,

Натрусять сажі з коминів кирпатих,

Щоб нею все у вічність записати

Могла у небі зірочка найвища:

 

Кого навчу сміятися дитинно,

Кому розраджу смуткові толоки...

... Тихіш!

            Вродилась на землі людина

Й знов пахне дим із комина солодкий!

***

Така ж стара, як і Всевишній Бог -

В хустині з неба і з хрестом натільним -

Вікує церква із життям удвох

Під тризну, під акафіст й хор весільний.

 

Вікує церква. А життя - як мить:

В парафіяльній книзі - сміх і саван.

І не болить вже майже... Ще болить

Життя земного незагойна рана.

 

Світанок - крок, смеркання - знову крок

І молитви в церковці в'ються роєм.

Ночами ж із ікони сходить Бог

Й задмухує свічки із аналоем.

 

***

По гілочках тонесеньких верби

Примерзле сонце дряпалось угору

На вранішню молитву крізь віки,

На службу до небесного собору.

 

Літує час...Вже й зиму запросив,

Старими пригощаючи медами.

Ми йшли, забувши заговорів дим,

Протоптуючи стежечку слідами.

 

Чи то в майбутнє йшли, чи то в Різдво...

На змерзлі пальці хукали словами.

І вишивався шлях, як полотно,

Обмерзлими сухими бур'янами.

 

Й прозорим до несправжності був день,

Реальним аж до криги там, за мостом,

А дзвоник в сінях бився "дзень-дзелень",

Про щось хороше кажучи так просто.

 

І знає світ цю казу вже давно:

Як за вербою сонце ляже  спати,

Поставлять люди свічку у вікно -

Колядників чи... щастя закликати.

 

***

Причулося: десь падала роса -

Якась октава в досвітковій гаммі -

І матіоли видих - мов яса,

І хтось з півнеба творить оригамі.

 

Причулося як тріскотів вогонь,

Для мошкари обпалюючи крильця.

Й брав той димок, як блискавку до скронь,

Час -

         людям заіконував ним лиця.

 

І спалось всім. І видилось у такт:

Дитинства світ і літ якась несправжність,

І перший лет, коли наївний птах

Довірив небу всю свою відважність.

 

А ще - в піску хтось пише імена

І звично каже менше, аніж знає...

...Причулося: за кроками луна -

Чинець у ранок браму відчиняє.

 

 

***

Святили воду і світився світ,

Вода холодна падала крізь пальці.

А лід кришивсь і вірив в пам'ять літ,

Що в серці береже дива трійчанські.

 

Святили воду... Крижаніла даль,

Мороз перегортав зимові віхи

Й відлиг неусвідомлена печаль

Не ожила ще в бородах у стріхи.

 

Ще все німіло. Сніг іще не знав,

Що пам'яттю води за місяць стане.

А мудрий Бог мовчав, але казав,

Що відпече усе, минеться, стане...

 

Що відійде хула хурделиць злих

Й мовчання ярини, обмерзле в полі.

...Я знаю диво: в тиші - перший крик,

Дитячий крик народженої долі...

 

 

***

Час стікає так стрімко -

Від Різдва до Різдва...

На годинниках - стрілки,

На вустах - тлін-слова.

 

Листям б'ється у очі,

З райдуг пнеться у вись.

І почути не хоче

Те земне: „Зупинись..."

 

Та й спинятись не стане -

Щось чи зміниш в житті?

Тільки житом постане

Кілька зерен з куті.

 

***

Дай мудрості, Господи, посеред шуму пороші

В безликому світі, розмитому ночі мазками.

Копієчка місяця - сонця украдені гроші

Й безликі думки, що римуються не за зразками.

 

Немов образками свячено ночі світлиці.

Ходи обережно, навшпиньках, бо збудиться кішка.

Заглядають в вікна розлуки. Їх діти столиці

Цілують сновиддя і спати вкладають до ліжка.

 

Здавалося б, трішки. А вже забрели у життя ми.

Несе водопіллям його, не питаючи броду.

Гордині і прощі, помарки, хореї і ямби...

І сніг розтає...  І трава проростає від роду...

 

Молитва на воду за все на землі, що є суще.

Дай мудрості, Господи, в такті не збитися, в слові!

Хай пам'ять дерев зашкарублі всі болі відлущить.

Є слід на корі. І життя є в імення любові.

 

У диханні, в слові, у жовтому листі назавше -

Відбитки долонь. А за Господом  йти - не зблудити.

Й в зіницях твоїх віддзеркалення власне впізнавши,

Спинити у плетиві осені й не відпустити.

 

...Для того, щоб жити... 

***

Хтось виворожує Різдво між скелець часу.

Хтось виворожує... А чи, як воду, вродить...

Вже на жертовник для снігів проміння чашу

Якийсь мудрець, підперши небо, зводить.

 

Заходьте, зорі, в хату, колядуйте.

Мій прадід вчив вас як колядувати.

І чуйте, зорі, десь у полі, чуйте,

Метіль для скирт хустки взялася ткати.

 

Бурмоче ліс, вовтузячись між снами,

Північний вітер зачепився рогом.

Ви колядуйте, зорі!.. Вже у сани

Сідає прадід мій.

Ну, все... Із Богом!..

 

Почуємось як блискавкою скресне

Над житнім полем, що от-от родити.

Побачимось, коли на межу весни

Прийдуть, щоб сонцем ранок городити.

 

Впізнаємось, бо схожі ми, одначе!

А доти - хай зернить кутя і Дідух.

І в яселках - Дитя. Й ніхто не плаче.

...Ви колядуйте щастя мені, діду.

 

...А потім буде в світі тихо й синьо

І звіздно так! Полегко аж вдихнути!

І колихати Мати буде Сина.

І коляду між скелець часу чути...

 

***

Навіщо тобі прозріння? Злякаєшся і осліпнеш.

Навпомацки через вічність брести - забагато стін.

В небесній дзвіниці лунко. Кричи, доки не охрипнеш.

А схочеш, щоби почули - тягнися і вдар у дзвін.

 

Муруй свою церкву вперто. Слова цементуй сумлінням.

Підмішуй не глей тягучий, а радість живу і кров.

 А схочеш, щоб прийшли люди - впади під порогом тлінням,

Зітри своє ймення з мапи і в хрещені звись Любов.

 

Висвітлюй себе, вимащуй, ламай чи ліпи по новій,

Із дерева чи із глини - на все віднайдеться гріш.

А схочеш, щоб не продали - будь каменем в стовп основи,

Чи хлібом з черені слова - по скибці для всіх поріж.

 

Натягуй свою корону, гукай галасливу свиту,

Коневі дай грудку цукру і йди на свою війну.

Навіщо тобі все знати? Хтось виживе. Когось вбито.

Он дядько з обличчям Бога вже зводить нову стіну.

 

 

Боже, дай мені силу зробити те, що я можу зробити, дозволь заплющити очі на те, що я зробити не можу і дай мудрість відрізнити перше від другого.

Блаженний Августин

Спасибі за кусень хліба і дрібку солі,

За ранок прозоро-змерзлий в квітневій сині.

За те, що живу, що мислю, що слів доволі,

Що вірю у день прийдешній, у вчора й нині.

 

Спасибі за речи тихі і вміння бути.

За те, що байдужість в серце кліщем не вп'ялась.

За дар із дарів - уміти про щось й забути.

За теплу жаринку сліз, що з зими зосталась.

 

Найбільша спокуса серця - бажання знати.

Найбільша земна гординя - мана змінити.

Не спалось сю ніч... Училась себе писати,

Рядки виростали в долю й просились жити.