УКР РУС  


 Головна > Українські новини > По єпархіях > Київська  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 106 відвідувачів

Теги
церква і суспільство Церква і влада УПЦ КП діаспора Предстоятелі Помісних Церков шляхи єднання Голодомор Патріарх Алексій II педагогіка Археологія та реставрація забобони УГКЦ молодь Мазепа комуністи та Церква Священний Синод УПЦ іконопис Доброчинність Вселенський Патріархат Приїзд Патріарха Кирила в Україну автокефалія монастирі та храми України милосердя церква та політика Церква і політика Митрополит Володимир (Сабодан) розкол в Україні вибори церковна журналістика краєзнавство Президент Віктор Ющенко Києво-Печерська Лавра Церква і медицина 1020-річчя Хрещення Русі Католицька Церква Ющенко конфлікти постать у Церкві українська християнська культура секти






Рейтинг@Mail.ru






Дар

  19 вересня 2009


Наталія Добжанська

Про дівчину

В одному місті - а, може, й містечку - не дуже великому, але й не малому, - жила собі дівчина: може, студентка, а може - роботу іще не знайшла. З дитинства була надзвичайна мрійниця, читала книжки, а найбільше - казки; любила співати, а ще - малювати, а ще - мала жагу до мандрів вона. Далекі світи її вабили дуже, будили уяву; і мріялось їй по луках, по полю пробігтись босоніж й злетіти в країну Небачених Мрій...

Звали нашу героїню - а вірніше, - звичайну дівчину - Уляною. Жила вона в сім'ї заможній, вірніше - «пристойній». У «порядних» батьків, у «порядній» сім'ї. Власне - як воно і повинно бути. Батьки не розуміли її мрійливості, вважали - побавиться ще дитина, і переросте. Час-бо уже дорослішати. А вдалася Уляна у бабуню свою, покійну уже: та її навчила багатьох казок, легенд та оповідей - про казкових героїв, про Добро і про Зло, про незвідані землі та незнані світи... Саме від неї перейняла дівчина те особливе співчуття до знедолених, що не судить, даючи копійку у простягнену руку... «Дурна, - вони ж її проп'ють» - чула іноді глузування. - «А може, й ні,» - відповідала з таємною надією, що згодиться пожертва на добро...

Батьки мали багато друзів серед «порядних» людей, і «потрібних» людей, і навіть «дуже (!) шанованих» людей, регулярно у них гостювали, і відповідно - мріяли про вдалий шлюб для своєї єдиної доньки. Та ж чомусь не поспішала з вибором... Самітницею дехто поза очі почав називати... І от, коли дівчина от уже ледь не досягла того умовного віку, за яким «добропорядні» селяни та деякі міщани починають скоса позирати на дівчину, котра ще не визначилася, чиєю «законною половиною» вона повинна стати, - саме тепер батьки вирішили прискорити процес вибору «єдиного і законного». Ним вони стали уявляти новоспеченого директора м'ясокомбінату, - молодого і перспективного, - що, до речі, теж не був проти одружитись на Уляні : Бог не обділив її красою... Можна лише уявити стан дівчини, коли, услід за його сватанням, батьки призначили дату заручин... Ні умовляння дівчини, ні сльози, ні доводи батькам, що вона його не кохає - ніщо не могло зупинити цього патріархального рішення... «Гроші до грошей, надійність та серйозність, - а кохання прийде,» - вважали батьки, не звертаючи уваги на ці «фантазії та химери»... Не одну ніч проплакала дівчина, сподіваючись, що батьки передумають і почнуть поважати її свободу: як дорослої, а не як виконавця їх власних планів, - та усе марно...

І от настав день заручин... Вифранчений жених під'їхав до їх будинку на своєму шикарному авто, двічі посигналив і виплив назустріч захопленим батькам Уляни, тримаючи по пишному букету для жінок, і з пляшкою дорогого коньяку для «тестя». Уляна оголосила мовчазний бойкот, і зронила лише кілька слів за увесь вечір. Спочатку жених галантно залицявся до неї, - та вона намагалась подати вигляд, що усе дійство її не стосується. Щоб загладити незручність, що при цьому виникла, батько пояснив усе сором'язливістю доньки, і перевів тему на бізнес та політику...

Батьки ще і ще пригощали дорогого гостя - і так, чарка за чаркою, обговорюючи плани майбутнього добробуту, батьки, а разом з ними і наречений, понапивалися та заснули...

Уляна, у заціпенінні, - не відаючи, чи то плакати, чи сміятися із цієї халепи, - а, може, - драми? - тихо, щоб не розбудити нікого, прибрала зі стола, перемила посуд - і пішла вкладатися спати. Та сон ніяк не йшов. Смуток, сумніви, розчарування, тривога, розпач, зневіра - усе це переповнювало дівчину. І так, перевертаючись з боку на бік, Уляна ледь задрімала, на якусь хвилю стуливши повіки... Їй приснилось зелене-презелене поле з синіми птахами та срібно-золотими квітами... І- диво! По тому полю наближалася прямо до неї її покійна бабуся. «Бабуню!» - вигукнула Уляна. - «Мені так погано... Я не хочу так жити... Що мені робити?» - Лагідною піснею попливли слова бабуні. Вони розгойдувалися в повітрі колисково, неначе срібні дзвони, та звучали тихо-тихо, - як шурхіт хвиль чи шум житів; і від цього робилося до щему спокійно та радісно:

           Не турбуйся лиш, дитино -

           Є для тебе вихід нині.

            Ти, Уляночко, не гайся -

            У далеку путь збирайся-

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...

     Чула у казках бабуні

      Ти про озеро могутнє -

       Озером Бажань назвали

        Його ті, що там бували.

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...

          У зеленім Заповітнім

          Лісі озеро привітне,

          А за ним - чудес країна,

           Ти іди туди, дитино...

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...

           Відповідь знайдеш там ти

           На багато запитань -

            Тільки пішки треба йти

            Всім до озера Бажань...

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...

             Не широкими шляхами,

              А вузенькими стежками

               Треба йти - куди покаже

               Перший промінь світанковий...

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...

              Не бери речей багато,

               Як захочеш їсти, спати -

                У селі лиш крайню хату

                Не минай, заходь, вітай...

Там мудрість,

Там щастя,

Там знайдеш мир...»

У цю мить заблимало-замерехтіло різноколірними сонцями, і видиво зникло... Уляна розплющила очі і побачила знову себе у своїй кімнаті, залитій тихим місячним сяйвом... Звідкись узялися сили і надія. Вона уже знала, що робитиме: у путь! «У путь!» - співало її серце. - «Там відповідь...» Небагато речей узяла з собою: три пари взуття, курточку, дещо з одягу на зміну, мило та інші найбільш необхідні предмети. Лише на кілька днів їжі поклала: та і їла вона мало. Залишила записку батькам, перепрошуючи їх за все. Вона повернеться обов'язково, лише нехай чекають. «Пробачте - я не могла інакше. Я не можу вийти заміж без кохання» - були останні слова.

Ще перед світанком вирушила з дому. Потрібно було вийти з місця ще до сходу сонця, щоб побачити перший промінчик, що вказував би їй путь. Як би інакше знайти їй ту єдину стежку, що веде до заповітного лісу, який навіть невідомо, чи є на карті - та у якому кожен може знайти своє тихе Щастя...

        Стежки, доріжки, шляхи і стежини,

Ми вибираємо путь...

Наша у Всесвіті лише єдина,

Інші - куди заведуть?

Перетинання кутами під різними

Стежок, стежинок, шляхів...

Кожен із них хоч би раз, та наблизиться

До сонцесяйних світів...

Потрібно вибрати лише одну - де її, Уляни, щастя... За містом ще панували сутінки. Полишивши позаду широку дорогу, вийшла на поле... О, як давно вона бажала вдихнути свіже ранкове повітря, наповнене росою і пахощами польових квітів!.. Усе її єство вирувало від передчуття чогось нового у її житті... Можливо, так починалось відродження її стомленої, зляканої та зраненої душі...

І тут крізь пелену неба зблиснув сонячний промінь. Він швидко освітив половину небозводу - і зупинився на одинокій сосні, що стояла по той бік зеленого поля... Уляна зрозуміла це, як знак, як дороговказ - і, ні хвилі не вагаючись, рушила прямо до сосни... Там починалася стежка, що вела через лісок... За лісом простягалося поле...

...Лише той, хто ніколи не уявляв, що може таїти в собі мандрівка для самотньої дівчини, особливо в наш час, - лише той може подумати, що ця подорож відбувалася гладко й легко... Для міської дівчини, що виросла в умовах сучасної цивілізації - з усіма її зручностями та вигодами - ця мандрівка, незважаючи на натхнення мрії та насолоду спілкування із живим та дихаючим, не закутим у метал, світом, стала для Уляни справжнім випробуванням. Шлях до Озера Бажань не передбачав купівлі квитка на поїзд або ночівлі в готелі... Іноді стежка перетинала трасу, і дівчині доводилося пригинатися за кущами, щоб не потрапити на очі проїжджаючим у дорогих авто «цінувальникам дівочої краси», котрі не проминули б нагоди «підвезти» її до озера Бажань... Недаремно бабуся навчила її, у тому сні, проситися на ніч лише до крайньої хати - там звикли до подорожніх, і не задавали багато запитань. Та й що б вона могла їм відповісти? Її б прийняли за божевільну. Одного разу Уляні не відчинили, і навіть спустили на неї пса, прийнявши її за одну з тих, що мак на городі крадуть... Кілька раз спала на м'якому моху, у лісі, укрившись благенькою курточкою,  захистивши себе молитвою та хрестом - Уляна уже відчула таку необхідність після того, як дивом утекла від захмелілого сільського парубка, що побачив її, як з'яву на стежці... Якось у нічному лісі марились їй якісь тіні, що нагадували мавок та якихось химерних напівлюдей-напівтварин, що увивалися у напівдикому танці... І тоді молитва рятувала дівчину... Як уміла, просила добрі сили відвернути мару, захистити, укріпити... І так, купаючись у ставках та озерах, мокнучи під дощами, місячи модними кросівками болото в полях та лісах, харчуючись чим доведеться, торувала Уляна свій шлях до Заповітного лісу...

І от, нарешті, в одному селі, в убогій хатині на самому краєчку села, що поступово перетворювалось на хутір - вимирали старі мешканці - старенька бабуся (чимось вона нагадувала Уляні її власну виховательку), нагодувавши дівчину гарячою юшкою, згадала цю назву: Заповітний ліс... «Ніхто його так уже не називає. Молоді кажуть: «Зелений бір». Лише я в дитинстві чула легенду...» Теплою радістю сповнилась дівчина. Красно подякувавши, вийшла до схід сонця. Промінчик вказав на край лісу, де тернові кущі тісно сплелися. Під ними виднілося кілька камінчиків - початок прадавньої стежки... Важко було розпізнати стежину серед буйних заростей кропиви та зілля - але мрія про близькість мети зігрівала та додавала сили... Обдерся ще зовсім недавно новий одяг, подряпалось обличчя і руки, хмари комарів гучно співали свої дзвінкі пісні, заглушуючи спів птахів - і немов перепиняючи шлях... Ще трішки...

Озеро переливалося-мінилося срібно-блакитними барвами, усе окутане легкою імлою... Здавалося, від поверхні плеса підіймалася тепла пара... І чувся тихий шепіт озерних хвиль, що промовляв різноманітні слова, обєднані якоюсь невловимою тихою Добротою... І Уляні щось самі по собі почали складатися слова поезій, поки що розрізнені: човника... відпушу плисти... І тут вона побачила невеличкого деревяного човника, що повільно наближався до неї. Човник був порожній. Сівши у нього, дівчина із здивуваням помітила, що у ньому немає весел. Та тут Уляні здалось, що вона бачить слова: усе озеро складалося з безлічі слів, що видимо проявлялися у рибині, краплині, камінчику на дні, пухирцями води або краплями піни на поверхні... Неможливо було не стати поетом, потрапивши сюди і вдихнувши цієї ледь чутно промовляючої пари... А може - всі поети зароджувалися саме тут... І цей тихий шепіт чарував дівчину, сповнюючи душу таким же тихим спокоєм...

Човник поплив сам, без весел, орієнтуючись на певні із слів, що спливали на поверхні і підіймались у вигляді пари шепоту: «мир я запрошу в серце увійти...» - зринало думкою в серці Уляни - і відображувалось на поверхні озера слово за словом... - «човника душі відпущу плисти по воді ріки...» - І тут озеро почало звужуватись, у ньому з'явилась течія, у гармонії з якою поплив Улянин човник. Вона не бачила берегів: вони були ніби окутані різноколірною сяючою парою... - «...по воді ріки, що тече увись...» - на поверхні ріки, -  так само, як і озера, - з'являлися і тихо озвучувалися слова, що промовлялися нечутно у думках та серці дівчини. І ці слова почали негайно справджуватись, - а може, це правда звучала в серці, - ріка текла у незвичному напрямку, - не прямо, не полого, згори вниз, як більшість річок, - течія повільно, та з якоюсь невідомою силою прямувала вгору, поступово підіймаючи висоту...  - «...по воді ріки, що тече увись - де Любов - туди прагну я ввійти» - лунало...

Уляна зажмурилася від світла, що раптом засяяло. Ріка скінчилась, - а може, це був другий берег озера? - Та що це? На березі була зима! Сніг укривав гори, що сліпили діамантовою блакиттю зір... І жодної людини, жодного будинку... Проте це не засмутило дівчини. Чомусь у глибині серця вона відчувала, що це ще не кінець мандрівки. Узула черевики, натягнула курточку і ступила на берег. І тут біля її ніг проступила крижана стежина. Йти, чи то ковзати, було легко - здавалось, дорога сама рухається назустріч Уляні... «У зеленім Заповітнім лісі озеро привітне, а за ним - Чудес країна...» - «Це, напевне, тут і починається Країна Чудес, яку я так довго шукала,» - у напівсні, напівзабутті міркувалось дівчині, котра долала одну снігову гору за другою, і здавалось, цим сніжно-блакитним вершинам на буде кінця... Та чомусь утома не наставала... І справді: сніг почав помалу відступати, де-не-де на місці заметів джерельно задзюркотали-заспівали струмки, що тепер замість крижаних стежинок  вказували шлях дівчині. Почала проступати зелена трава, і поступово засніжені блакитні гори залишилися позаду...

Краєвид вражав своєю незвичайністю. Особливо цікавим було те, що ніде не було видно голої землі та сірих каменів: одразу ж за сніговою шубою очам дівчини відкривалася буйна зелень, що мінилася, неначе оксамит. Усякий камінчик, що траплявся, був забарвлений у якийсь приємний очам колір: блакитний, бузковий, зелений, рожевий, - і або блищав, переливаючись, як кришталь, - або ж відливав матовим блиском, як оксамит (і здавалося, був настільки ж пухнастим на дотик). Остання (уже не снігова) гора була найвищою, і стежка ледь-ледь виднілася у високій, до пояса, траві - тепер камінці вказували шлях... Дівчина уже давно зняла черевики та курточку та скинула дорожній рюкзак - полишила їх десь на березі струмка - і йшла босоніж, насолоджуючись теплом трави та каменю... Зійшовши на вершину, дівчина зойкнула: світло, яскраве, сліпило очі міріадами різноколірних зірниць...

Унизу, в долині, усе виблискувало золотим та діамантовим сяйвом... Дівчина замружила очі, і тут... Долина, здавалось, уся піднялася до неї (чи то гора раптом щезла?) - і погляду дівчини відкрилось діамантово-кришталеве місто, з церквами, дзвіницями, височенними шпилями... Цю картину змінила інша: золоте поле, що мінилося та гойдалося повним колоссям... І тут Уляна уздріла уже бачене уві сні зелене-презелене поле - із синіми птахами, що одним помахом крил стрімко злітали у височінь, і зі срібно-золотими квітами, що дзвеніли різноголосими дзвіночками... По ньому йшла дуже висока та прекрасна жінка (іноді видавалась вона просто високою на зріст - як людина, а часом - як найвища у лісі сосна...). Важко описати було її. Уляні запам'яталося лише те, що уся істота цієї Дивної Жінки променилася біло-блакитно-золотавим сяйвом, до якого так хотілося наблизитися та пригорнутися - бо від нього віяло теплом та миром, у якому хотілося купатися та ніжитися... Дівчині, що після чарівної пари Озера Бажань відчувала себе поетом, тепер забракло слів від захоплення... «Чи це не сон?» - майнуло у думці...

«Ні, не сон»,- уголос відмовила Жінка. Голос її був м'який та лагідний, але чомусь видався дівчині трішки смутним. - «Ти нині у Чудес Країні. Не випадкова ні твоя мандрівка, ні з'ява твоя тут.»

«Чому мені цей сон приснився?»

«Бо порятунок мав тобі прийти. Тебе Любов покликала у Вічність, бо за немилого іти ти не хотіла. А без Любові вийти заміж - злочин, це зрада Вічності...»

«Чи можу я залишитися з вами? Так хороше мені...»

Земля виднілась вдалині - далеко дуже внизу... І гори сніжні ті не горами, а хмарами здавались...

І тут вона побачила бабуню - свою рідненьку. Вона йшла і наближалася до них... «Дитино, рано тобі ще сюди»- та лагідно промовила. «Повинна...  ще на Землі ти працювати - весь строк, відміряний тобі...»

«І я вас більш ніколи не побачу?..» Нагадувало сон це...

«Ти прийдеш сюди іще. Але по іншій вже дорозі...»

«А що ж мені робити? Як жити буду я? Чи до батьків я можу повернутись? За кого заміж вийду?...»

І тут сказала Жінка: «Ти не турбуйся ні про що. Аби сумління чисте мала. Тоді оберігати буде Доля тебе...»

«Хто ж він, мій суджений? Я не кохаю того...»

«Ти не шукай ніде і не піклуйся. Він сам тебе знайде - кого ти покохаєш...»

«А ви? Чи бачитиму вас?»

«Ми завжди будемо з тобою, коли Любов з тобою буде. Щоночі бачитимеш нас ти уві сні, лише коли...» - «Коли - що? Що повинна я зробити?» - «Лише не будь лінива, і не спи задовго, бо зникне видиво... І ще - вітай усмішкою день новий - навіть коли здається - мука, бо день один не схожий на інший... Лиш пам'ятай: не можна зраджувать Любов: ні за скарби і ні за гроші, і ні за славу чи за визнання, і ні зі страху а чи із-за жарту чи з-за недбальства... Не можна зраджувать Любов - вона одна достойна є і вічна...»

І тут засяяло усе при цих словах: птахи защебетали, злетіли ввись невидимі раніше істоти, що схожі на птахів були - лише обличчя мали, як у людей, прекрасні дуже, - і заспівали небесні, неземні хорали, в гармонії злились усі відомі й невідомі мелодії, усі співзвуччя природи й Вічності прадавньо і могутньо... І не в силі Уляна була те сяйво споглядати - воно сліпило очі, і краса та сила мелодій у гармонії збудила благоговіння й трепет у дівчині, і впала вона ниць, припавши до землі...

Прокинулась - а човник біля неї... І Озеро Бажань плюскоче... У лісі Заповітному вона знов опинилась якось... Але що це? Стоїть будівля якась висока на березі: із куполами і хрестами церква... І монастир?.. Тут підійшли жінки, взяли її знесилену, голодну (перевтомилась дівчина в мандрівці), і завели у стіни монастирські. Там доглядали, доки дівчина не набралась сили - й допомагати стала їм вона...

Нова послушниця Уляна трудилась з ранньої зорі до пізньої години, і засинала втомлено... А уві сні приходила Земля Чудес, і радістю єство її сповняла...

І от настало свято... У монастир  ченці здалека принесли святиню в дар:  ікону Богоматері святої, що славилася чудесами своїми. І, глянувши у вічі святому образу, Уляна впала ниць: та сама Жінка це була, що у Чудес Країні зустрічала її... Та не був спрямований на образі той Погляд на дівчину в ту мить... На кого ж? І тут Уляна уздріла ті очі, що дивились на неї... Це був він - послушник молодий, студент, що на канікули приїхав у стінах вічних помолитись, - і щоб її зустріти, Уляну?.. «Він сам тебе знайде,» - згадалися слова... Любов засяяла нова - чи вічна і прадавня?

Батьки відмовились від планів тих амбітних, коли пропала донечка у них... Усе готові були їй простити - аби лише вернулась... Вона вернулась, і не одна... Батьки зраділи, звісно, і сліз було багато... Благословили молодих.

Новий навчальний рік почався, і молоді Уляна й Святослав - так звали того хлопця - пішли знання знов здобувати у місті рідному...

І снилась їм обом Чудес Країна, і золоті слова, що сяяли на тлі блакитному небес:

«Не можна зраджувать Любов -

ні за скарби і ні за гроші,

за визнання а чи за славу,

ні із-за жарту, ні з-за страху -

чи з-за недбальства чи лінивства -

не можна зраджувать Любов -

вона одна достойна є і вічна...»

І кожен день новий з усмішкою вітали...

                                   *          *          *

-  Ні! Ні! Така кінцівка нікуди не годиться! - сказав мій тато, прочитавши цю казку.

-  Але чому?

- Мені не подобається, що вони - студенти. Чому вони повинні обов'язково бути студентами?

- А чому б і ні?

- Ця казка повинна бути для всіх! Треба змінити сюжет. Любов повинна долати всі перешкоди...

Увечері тато запропонував мені нову кінцівку: «Отже, так: Уляна знайомиться у монастирі з хлопцем із села, що приходить рубати дрова...»

Настало свято. В капличці невеликій відкрили всім оновлену ікону Святої Богоматері. Той образ засяяв на Уляну, й обличчя відкрилось їй - це була тая Жінка, що з нею розмовляла в Чудес Країні - і приходила вві сні до неї... І дівчина приходила туди й молилась зі сльозами, щиро... І якось у вечірню пору покликало Уляну серце знов до ікони підійти... Але стояв юнак там, він тихо розмовляв із образом святим... «О матір наша, з'єднай серця: моє й Уляни - послушниці нової. Не знаю, як сказать їй про почуття свої: не вмію красно мовить. Поможи!..»

Уляна тихо плакала:  стояла, прихилившись до одвірка: це був сільський хлопчина, що дрова їм приходив нарубать. Він серце золоте мав - усі казали, і щиро всім допомагав... Він мовчазний був - та Уляна лиш часом несміливо позирала у бік його...

Що об'єднало цю міську дівчину і парубка сільського? - Мрії про мандри і поля, ліси і хатку, і місяць над водою - й багаття радості в очах... Любов засяяла нова - а чи прадавня, вічна?

Пішли закохані просити благословення настоятельки старої. Вона серця читать уміла, й благословила молодих. Проте додала на прощання: «Просіть батьків: благословення їх - частина від благословення Бога. Нехай вони погодяться...»

Проте розчарування не барилось. Противились батьки Богдана - так хлопця того звали - вінчанню сина з міською дівчиною. «Що ти умієш в житті робить?» - спитали. Та її відповідь не влаштувала їх. «У нас усі жінки в родині відомі умінням ткати на верстаті, і гобелени виплітати... Як зможеш ти навчитись - тоді достойна будеш сину пара...» (А в думці мовили: «Не зможе... Тоді побачить син, що недостойна...» І втішилися цим...)                                      

Немовби ляпас по обличчю, звучали ці слова принизливо для дівчини. Та хлопець, хоча засмучений він був не менше - все ж підбадьорив її і словом, і поглядом...

Поїхали до міста... І батьки Уляни зраділи несказанно, що дочка до них вернулась... Та не раді були побачити в Богдані зятя: не пара був він їй, вони вважали: сільський хлопак... «Що вмієш ти робить?» - спитали. Та його відповідь не влаштувала їх. «Якби хоч знав комп'ютер на рівні ти солідному, тоді б...» (Самі ж подумали: «Це неможливо. Вона сама відмовиться від нього - ще буде дякувати нам...» - і втішилися цим.)

Хоч стало це ударом новим, та вірили вони, що Доля з'єднала їх навіки. А Любов - що лиш одна достойна є і вічна - їм допоможе... І молились вони багато, і нарешті з'явилась гадка, як чинить...

Богдан поїхав на роботи сезонні - щоб гроші зібрать на вивчення комп'ютера. Уляна ж батькам сказала, що у неї хобі нове, і впрохала купить для неї верстат для ткацтва. І училась, книжки читала: про ткацтво і комп'ютер. І писала листи Богдану щодня, і додавала до кожного листа листок навчальний про комп'ютер... А хлопець писав освідчення в коханні, і малював узори бабусині, що виткані були... Вона ж ночами мудрувала, і ткала, й ткала... Богдану ж хлопець допоміг - сільський учитель: вечорами він часто в школу його брав, і вчив комп'ютером користуватись... Учитель йому співчував, як вчув його історію - й допомагать узявся...

Богдан наш повернувся до міста, і пішов на курси комп'ютера. І пощастило йому: на вищий рівень його взяли, бо перший він уже засвоїв...

Сюрпризом стала для батьків Богдана майстерність дівчини у ткацтві, Улянині ж батьки змінили думку про Богдана, - і їх серця розм'якли. І зрозуміли батьки: любов усі долає перешкоди - якщо вона палка і щира... І дали свою згоду.

 Проте Уляна все згадувала про свою бабуню, і мріяла побачити її, і взять її благословення теж... Пішла вона на цвинтар і помолилась щиро. І пташина їй раптом сіла на плече - й защебетала радісно. Як знак це сприйняла дівчина, і з повним серцем радості пішла... І обвінчались молоді.

  Жили вони в маленькій хатці у лісі Заповітному - до Озера Бажань щодня ходили, і монастир відвідували часто... І посадили біля хати багато квітів, пшеницю й просо золоте... І люди нам казали. що гарніших не бачили ще квітів, що викохали молоді...

 І снилась їм обом Чудес Країна, і золоті слова, що сяяли на тлі блакитному небес:

«Не можна зраджувать Любов -

ні за скарби і ні за гроші,

за визнання а чи за славу,

ні із-за жарту, ні з-за страху -

чи з-за недбальства чи лінивства -

не можна зраджувать Любов -

вона одна достойна є і вічна...»

І кожен день новий з усмішкою вітали...

 

 

 

ВІЩИЙ СОН

реальна казка

Не так давно жила собі одна дівчина. І полюбляла вона поспати. Навіть багато поспати. Не те щоб дівчина була надто лінива та недбала - просто потребу мала у сні: такий відпочинок, як ніщо інше, відновлював їй сили, дарував бадьорість та життєрадісність. Отже, полюбляла поспати. А як відомо, хто багато спить, тому багато і сниться. Більшість людей люблять сни (якщо це, звичайно, не жахи), цікавляться ними, навіть часом розгадати намагаються. І що найдивніше - сни часами таки збуваються!

От і нашій Соні (назвемо її так) намарились якось кілька віщих снів. І вже неважливо, що саме їй навиділося - проте сни і справді збулися!

З того часу дівчина не переставала очікувати нових віщих снів. Увечері раніше лягала, вранці довго спала - а тоді, вже прокинувшись, відвертаючись від вікна (аби не сполохати сон!), довго роздумувала над нічними видіннями, намагаючись розпізнати в них якийсь таємний знак, послання з позаземного світу...

Проте більшість снів так і залишались химерним плетивом пережитих за день вражень...

І от зустріла наша дівчина непоганого хлопця, і покохала його. Вже навіть готували весілля, та Соня все чекала послання від Морфея: а чи доля її саме цей юнак, а чи іншого слід чекати?.. Проте послання все не приходило.

Відгуляли весілля, настала перша шлюбна ніч. І от, вкладаючись спати, наречена вимолила палку молитву до Бога, заклинаючи всі небесні сили послати їй віщий сон, хоча б тепер...

І чудо трапилось.

Вранці Соня була переповнена емоціями і відчуттям важливості моменту. Вона раз у раз позирала на свого молодого чоловіка, то ніби намагаючись розгледіти у ньому щось невидиме, то раптом ховаючи очі.

-         Що трапилось, люба? - запитав її чоловік. - Ти якось дивно поводишся сьогодні. Може, зі мною щось не те?..

Соня хвильку помовчала, вагаючись, проте не втерпіла.

-         Я бачила віщий сон...

-         Ти віриш у сни?

-         Так. Мої сни вже не раз збувалися, я казала тобі...

-         Ну і що тобі віщувала наша перша шлюбна ніч? - намагався перевести все на жарт чоловік.

Та вона була надзвичайно серйозною.

-         Мені снилось майбутнє. Я закликала Небеса прояснити мені ситуацію, показати мені мого чоловіка.

-         І?..

-         І я його бачила...

-         Ти і зараз його бачиш, не треба навіть спати! - Він сміючись намагався її обійняти. Проте Соня, залишаючись поважною, відступила.

-         Щось не так? - ледь не образився він.

-         Не знаю... А як розповім тобі, то образишся.

-         За сон? Та перестань ти, дурненька. Можеш і не розповідати навіть.

Вона мовчала. Та впертий язик ніяк не хотів сидіти за зубами.

-         Знаєш... Я напевне таки розповім тобі.

-         Ну, давай уже... - Його починала втомлювати і дратувати ця безглузда розмова.

-         Ну от, тільки сядь, будь ласка... Сниться мені наше весілля... Потім ти поруч біля мене, ось на цьому ліжку... А потім уже замість тебе - інший...

-         Як це - інший...

-         Ну, якийсь... Я не запам'ятала толком, та і темно було. Якийсь лисий, бородатий, старший, трохи огрядний...

Він засміявся. Сам був худорлявий, стрункий - вона покохала його чисто виголене обличчя з рівними правильними рисами, загостреним підборіддям; любила проводити долонею по густій щіточці його охайно підстриженого волосся.

-         Чому ти смієшся?

-         Тому, що не вірю твоїм дурним снам. Тобі такий чолов'яга ніколи не сподобається! Треба бути дурнем, щоб до такого ревнувати. Повна протилежність мені. Чи сподобається? - чиркнув пальцями її по маленькому носику, від чого Соня завжди заливисто сміялася. Тепер вони засміялися разом.

-         Знаєш, що? - додав чоловік. - Хтось казав: „Дурний спить, дурне сниться..."

-         То ти за кого мене маєш? - ледь не всерйоз образилась вона.

Розмова забулась. Проте час від часу вона зиркала на чоловіка очима, повними здивування і таємничого очікування... І зрештою він став помічати ці дивні погляди, і дратуватись - сам не знав, чому.

Все ж пам'ять про огрядного бородатого чолов'ягу, баченого нею у віщому сні, нагадувала про себе у ті хвилини, коли в молодого подружжя виникала потреба притертись характерами, і звісно, спалахували дрібні суперечки - аби з двох незалежних особистостей виплавити зрештою дві гармонійно поєднані особистості, що формують єдине любляче подружжя, яке створило б єдину люблячу сім'ю, продовження двох родів, і створення одного... І часами траплялося так, що жодна із згаданих особистостей не бажала втрачати тієї ознаки, яка заважала б новій „унії"...

-         Ти довго спиш! - кричав він їй. - А хата не прибрана, їсти не зроблено!

-         То зроби, як не спиш! А я мушу відпочити!

В такі моменти, коли Соня відчувала гіркоту та нестерпність, вона згадувала про віщий сон... І якось, не стримавшись, випалила з гнівом:

- А може, той бородатий - зі сну - був би кращим, аніж ти?

- Так і шукай свого бородатого, - огризнувся він. А ревнощі уже підступали до горла...

Кілька разів вона згадала про віщий сон...

Потім уже не згадувала... Та згадував він...

Чоловік почав мучитися примарами ревнощів, які душили і не давали йому спокою. Почалося чіпляння до дружини, образи і гнів...

І хоч вона теж не дуже пасла задніх у цій війні, проте бачила в тому сповнення віщого сну...

„Не судилося... Вийду заміж удруге..." - гризли її сумніви.

І ці думки і слова кожного з них, не знаходячи стримування, мусили з часом знайти свою матеріальну форму.

- Шукай свого бородатого! Може, вже знайшла - бажаю щастя! - грюкнув він дверима на прощання.

А вона залишилась сама зі своїми снами...

Спливали роки.

Вона чекала нових снів, намагаючись забутись від самотності... Спочатку їй це вдавалось, і Соня стала просто зловживати цією природною здатністю. Вона спала після роботи, вона спала зранку - ледь не запізнюючись на роботу... І навіть в обідню перерву намагалась кілька хвилин подрімати, аби зупинити потік сумнівів та непроханих думок...

Зрештою Соня, напевне, повністю перевитратила призначену їй природою норму такого відпочинку, і сон у неї... забрали...

Тепер вона не могла спати.

Вона крутилася з боку на бік, викликаючи в уяві звичні картини нічних видінь. Картини минали, а сон не приходив.

-         Що за неподобство? - обурювалась вона і бігла пити краплі.

А краплі як на зло не допомагали.

Усе неначе змовилось, аби не дати їй сну. Ні книги, ні кіно не навіювали їй дрімоти - навіть ситна їжа, і та викликала лише важкість у шлунку.

Щоправда, під ранок Небеса змилосерджувалися, і вона мала кілька годин перепочинку, аби здобути трохи сили для наступного дня.

Бунтівливі містичні думки змінились на зморені сонні.

І так вона знайшла відносний спокій, і перестала думати про віщі сни і про судженого долею чоловіка.

І тепер, коли сон не брав її, Соня вирішувала, як розпорядитись звільненим часом. Вона намагалась знайти для себе якесь цікаве заняття, аби лише швидше минав безсонний час.

І так поступово вона залагоджувала свої невирішені справи.

У хаті в Соні тепер було прибрано, їсти зготовано... та і скільки вона сама з'їсть? І так у неї з'явилося кілька хобі. Вона знайшла нові інтереси - і нових друзів...

Один із друзів виявився огрядним неодруженим бороданем.

І тут їй згадався віщий сон.

Вони кілька разів вечеряли разом, і їм завжди було цікаво розмовляти.

-         Невже, - тенькало її серце, - невже це моя доля? А чи здогадується він про це?..

Їхні зустрічі стали частішими... Проте... щось стримувало її від емоційних висловів. Соня тепер була навченою досвідом жінкою, і язик її слухняно ховався за зуби, як  тільки вона його прикушувала...

„Чи може він стати моїм чоловіком?" - питала себе Соня. І згадувався віщий сон... Проте цей бородатий товариш ніяк не уявлявся їй часткою віщого сну... Так, він друг... Але чоловік?... І взагалі, хіба вона його по-справжньому кохає?

З часом від подібних роздумів її віра у віщі сни почала підупадати...

І от якось сниться Соні світло. І дитинка - херувимчик маленький:

- Мамо! Мамо!

- Мамо?... - здивувалась Соня. То в мене буде дитинка? Хто ж твій батько, дитятко?

- Не скажу, не скажу!

- А я твоя мама?

- Може, й мама... Тільки тоді пообіцяй одне...

- Що?.. Я все пообіцяю для тебе, дитинко...

Дитя було таке миле, що аж душу проймало.

-         Не треба більше просити віщих снів... Вони самі прийдуть - коли Небесам вгодно... І не розповідай нікому... А то ти тоді тільки все напсувала...

-         Напсувала?...

І видіння розвіялось.

Соня прокинулась, і відчуття щастя не покидало її.

Після роботи до неї підійшла колега.

-         Соню, про тебе запитували! Чекають унизу!

-         Хто?

-         Якийсь бородатий здоровань! З величезним букетом квітів...

Хто?.. Згадався новий друг... Проте його колега мала б упізнати...

На неї чекав...

-         Так, я змінився, Соню... Пробач...

-         Ти?..

-         Життя не дуже милувало мене...

-         Ти змужнів...

-         Втратив здоров'я...

-         Ти одружений?..

-         А ти?... На тобі... якщо ти не заперечуєш...

-         Ти став інакшим...

-         Так... Полисів, запустив бороду...

Її коханий чоловік - з віщого сну - знову прийшов у її життя...

І невдовзі у них народився синочок - милий, як херувимчик з її сну. Проте вона вже не мала звички багато говорити...

І вони жили довго і щасливо...

А бородатий друг?..

А він невдовзі щасливо одружився на одній з подруг Соні - тій колезі, що принесла їй звістку про чоловіка... І ці теж жили довго і щасливо - але це вже зовсім інша історія...

 

 

ДАР

 

В одній порядній та шанованій сім'ї нарешті народилося дитя. Це була довгоочікувана дівчинка. А що ця дівчинка була до того ж єдиною дитиною вже немолодих батьків, вимоленою в Бога, то їх щастю не було меж. Батько поскуповував усі найкращі дитячі речі з магазинів міста, і маленьку потішечку оточили невгасимою увагою. "Моя красунечка", гойдала її мати на руках, кружляючи дитину по кімнаті. "Наша найкраща, найгарніша,, найчарівніша, най-най-най..." - усе любили повторювати батьки.

Дівчинка справді була дуже милою - як усі діти. Проте, що у неї було справді най-най-най..., то це були рясно накуплені батьками всілякі дитячі речі, одяг, забавлянки - такому розмаїттю могла б, напевне, позаздрити навіть царська дитина. І батьки втішалися цим.

Дитина підростала, і скоро надійшла пора йти до дитсадка. Як не дивно, їх дівчинку там не вважали особливою. Вигаптувані платтячка вимазувалися в пісочку, чудо-іграшки ламалися, кіски розтріпувалися - словом, дівчинка була такою ж, як усі інші. Їй приділяли рівно стільки ж уваги, як і іншим дітям - звичайним, не особливим. І це спочатку бунтувало доньку, обурювало маму, та все ж мати відчувала, що мусить урешті змиритися - так заведено. Проте нав'язлива думка про несправедливість долі ніяк не полишала її. "Ми так довго чекали на це дитя - і воно прийшло до нас в убразі нашої дівчинки. Невже ніхто так і не оцінить того, яка вона особлива?" Мати думала і думала про це. Тоді вирішила змінити дитсадок. Дитина плакала, проте поступово звикла до нового оточення. На розчарування матері, там ситуація не змінилась. ЇЇ дитину і там не вважали надзвичайною.

І мама вирішила тоді, що її дівчинці, напевне, чогось не вистачає для того щоб бути особливою. І тоді мати почала просити Бога дати їхній дитині якийсь особливий дар. Вона вперто вклякала щоранку і щовечора, ї подовгу просила й молила Бога, аби Він зглянувся на її прохання. Та відповіді чомусь усе не було. Нічого не змінювалося. Все ж мати, повна віри, не втрачала надії.

І от одного разу їй здалося, що Бог озвався до неї - десь глибоко, ледь вловимою думкою: "Якого ж дару ти просиш, о жоно?"

Жінка не злякалася й відповіла: "О милий Боже, прошу Тебе: подаруй моїй дитині щось таке, щоб вона стала особливою!.."

"А хіба вона не особлива для тебе?"

"О, я засумнівалася в цьому. Нехай усі побачать, яким особливим є Твій дар, о Боже..."

"Чого ж ти просиш?"

На мить жінка розгубилася - вона сама якось не уявляла, що ж це за дар має бути, і тому відповіла те, в чому була впевнена: "Нехай це буде щось таке, чого немає ні в кого з людей."

"Усі люди щедро обдаровані Мною. Чого ж хочеш ти?"

І жінка, не вагаючись довго, випалила: "Краса! Моя дівчинка повинна мати щось таке у своїй зовнішності, щоб усі одразу зрозуміли: вона особлива!"

"Ти певна?" - заспівало тихе відлуння в її серці.

"О, так! Тоді я була б безмежно щаслива! І моя дівчинка теж..."

"Зовнішність? Хіба людські риси є тривкими?.." - тихо спитав Бог.

Та мати наполягала: "Милий Боже, Ти ж казав: просіть і одержите!"

"По вірі твоїй," - відповів Господь.

І сталося чудо. Одного ранку мати підійшла до ліжечка, і сонячний промінчик освітив малу голівоньку - о!.. Волоссячко засяяло від доторку сонця, і відблиск його заграв сонячними зайчиками на стінах, на меблях... Мати сплеснула в долоні: "Волоссячко! Воно стало срібним!" Численні сяючі кучерики облямовували обличчя дитини.

"Це чудо! Чудо!" - у захваті вигукувала мати. - "Такого не має ніхто з людей!"

Волосся справді було срібним - не як у людей.

І всі одразу звернули на це увагу.

"Це перука?" - запитали.

"О - ні. Спробуйте, то правдиве волосся."

"Та що ви? Не може бути!" - казали одні.

"Так це ж сенсація!" - вигукнули інші.

Навколо дитини постійно юрмилися люди. О так, тепер уваги їй не бракувало. І всі мусили визнати її особливою.

Горді батьки возили її на прес-конференції, дівчинку показували по телевізору в найпопулярніших передачах, газетярі вважали надзвичайним везінням домогтися інтерв'ю з дівчинкою. Та що там газетярі - сам Президент погладив її по голівці!

Слава їх усе росла, і за можливість появи світлини з незвичайною дівчинкою у пресі тепер батькам платили чималі гроші. На ці гроші вони придбали ще краще помешкання, нові меблі.

Відтепер за волоссям дівчинки доглядали спеціально приставлені люди - адже воно не потребувало шампуню, навіть води. Його причісували спеціальними металевими щітками - обережно, аби не пошкодити кучерики. На вулицю дівчинці одягали на голову спеціального прозорого капелюшка...

...Вона справді була не такою, як усі діти.

А їй хотілося трішки побути дитиною.

І от якось дівчинка сама, без дозволу і без супроводу, вибігла на вулицю. Батьки та прислуга не встигли навіть отямитися, як вона вже підставляла свої особливі срібні кучерики рясному літньому дощу. Вода текла по незвичайному волоссю та по звичайних дитячих плечиках, а дівчинка все сміялася, утікаючи від дорослих, та шльопаючи босими ніжками по швидко сформованих калюжках. За нею вибігли на подвір'я сусідські діти, і вони весело хлюпалися, оббризкуючи водою один одного - аж поки всіх не забрали батьки, добряче нагримавши.

Дівчинка після того зашморгала носиком, її посадили в ліжко, закутавши в перинах. А кучерики раптом почали жовтіти.

"О чудо! Золоті кучерики!" - загукали батьки і скликали прес-конференцію.

Тоді її кучерики стали кольору міді, тоді червоно-бурими, і зрештою... розсипалися і поспадали...

"О горе! Що це сталося?.." - кричали  в розпачі батьки, а заповзятливі журналісти заклацали фотоапаратами, зашуміли камерами...

На підлозі лежала іржава залізна стружка.

Дівчинка була тепер без волосся!

Мати втратила свідомість.

Коли її напоїли краплями, і вона трішки отямилася, їй    чомусь виразно спали на думку слова: "Хіба людські риси є тривкими?.."

Дівчинка бавилася лялькою з м'яким золотавим волоссям. А по всій голівочці у неї пробивалися тоненькі золотаві волосочки... Вона стала звичайною...

Прислуга від них пішла - не було особливого волосся, про яке треба було б піклуватися.

Журналісти незабаром втратили до їхньої сім'ї інтерес.

Вони стали звичайною сім'єю.

А дівчинка весело гралася на подвір'ї - у неї відросли золотаві м'які кіски. На неї ніхто не звертав особливої уваги - та вона і не прагнула її тепер, втомившись від численних фотокамер. І, як усі дітки, сплакувала, коли хлопчики часами смикали її за кіски - як, власне, і інших дівчаток, - проте не ображалася: її кіскам це не шкодило, як шкодило б унікальним срібним кучерикам...

А мати сиділа в глибокій задумі...

"О Боже, - молилася вона. - Чому ж Ти забрав цей дар?"

І її власна думка тихо в серці мовила: "Вона зараз щаслива. Хіба не цього хоче кожна мати?"

"О так," - нарешті засяяли сльози в очах матері. "Прости мені, я була нерозумна. Це найкращий дар - бачити свою дитину щасливою. А для мене вона завжди буде особливою - найкоханішою..."

 

 

 

ЗІРКА ДОЛІ

казка

Українським заробітчанам,

розкиданим по світу,

присвячується

 

 

...Давно-давно, у безкрайніх просторах Всесвіту, серед міріадів собі подібних блискіток, світила на Землю маленька золота зірочка. Довгими ясними ночами вона зорила на землю своїм єдиним золотавим очком... Вона бачила прекрасну Землю, залиту перламутрово-срібним місячним сяйвом, її безмежні ліси, поля і луки, і особливо прекрасні тихі водні плеса: річки, ставки та озера, що віддзеркалювали небо та його зоряний блиск.

Бачила зірочка і земних мешканців, здебільшого закоханих - а хто ж іще так часто бродить під зорями? І тамувала подих зірочка, слухаючи полум'яні клятви вічної вірності, що їх промовляли захоплено закохані... І палахкотіла вогненним жаром, запалена їхніми почуттями...

„Заспокойся, то все земне - воно приходить і проминає," - намагались стримати запал емоцій маленької зірки старші, досвідченіші своїм холодним блиском. - „Та зрештою, побачиш і сама..."

І вона побачила... З висоти небес спостерігала вона своїх колишніх милих закоханих... уже з іншими. І звучали ті ж захопливі та натхненні слова... Уже інші слухали палкі клятви вічної вірності, зронюючи сльози щастя... А покинуті тихо бродили над водами самотою, зронюючи сльози кривди та смутку...

Нестерпно стало це бачити зірочці.

„І це завжди буває так?"

„Так, так..." - кивали до неї старші зорі, а між собою переморгувалися: „Мудрішає мала, - старшає..."

„Немає кохання... все обман..." - розхвилювалася маленька зірочка, швидко запалахкотіла - і ... згасла, стиснувшись у холодніючий камінчик.

Не буває кохання... не має сили дивитися на бездушних, зрадливих землян... І їй зробилося самотньо та холодно у відкритому космосі - можливо, через те, що тепло її серця вже не палахкотіло від радості та надії споглядання... І не у змозі втриматися на безкраїх космічних висотах, згасаюча зірочка, що ставала тепер простим золотим камінчиком, покотилася з небес на далеку Землю...

„Впала, зневірившись..." - скрушно хитали головою старші зірки.

„Впала зоря... комусь щастя-долю наворожила," - звівши очі на небо, тихо перешіптувались на землі люди: сиві мудреці, притихлі замріяні юнки, втомлені від щоденних клопотів молодиці...

Вона впала у прохолодне тихе плесо спокійної річки, і з тих пір, як згасло її гаряче полум'я, про маленьку зірочку всі забули...

*  *  *

...Не так давно в одному маленькому містечку, що на березі тихої мальовничої річки під мрійливою назвою Думна, жив собі бідний юнак на ймення Миротвор. Бідним він був, бо рано залишився сиротою. І через це не мав підтримки, яка б забезпечила йому пристойну освіту та достойні зарібки. Мусив хлопець перебиватися сякою-такою роботою. Та було б усе для нього цілком добре: Миротвор звик задовольнятися малим, і бути вдячним з усього... було б усе для нього цілковито добре, якби юнак не закохався. Звичайно, - скажете ви, - а що може бути поганого в тім, коли людина закохається? Це ж навпаки - прекрасно, і лише додасть йому щастя... Проте збагачені життєвим досвідом люди знають, що стрімка іскриста течія кохання таїть у собі багато підводних каменів...

Отже, на своє нещастя юнак закохався, і об'єктом його захоплення стала всіма обожнювана місцева красуня Зореслава. Гарнюща, начитана, дотепна, забезпечена багатими батьками ледь не до якогось... покоління - вона була зовсім не парою простому, хоч і доброму серцем Миротвору, який, як казали в містечку, „зірок з неба не хапав". Яскравістю своєю вона повністю затьмарювала непримітного Миротвора, як затьмарює блискуча зірка бліде скельце...

І мала Зореслава тьму прихильників у їхньому містечку: і ладних, і ставних, і прерозумних, і пребагатих... І залицялися до неї, і чепурилися, і годили їй усілякими дрібними та більшими дарунками - аби лише вона, Зореслава, окраса містечка, вибрала їх...

І все ж вона не надавала переваги жодному, змушуючи кавалерів перебувати у сум'ятті очікування, що не виключало надії. Вони плекали свої надії, а дівчина, так і не закохавшись ні в кого, користалась тим часом з їхнього кохання, спонукаючи залицяльників робити різні люб'язності, на що в кого ставало снаги.

Знадобились тут і послуги Миротвора. Юнак, окрім того, що був добрий серцем, все ж умів потроху майструвати та лагодити. І якби до того вміння додалась іще майстерність, що приходить з досвідом та з віком, то не перебільшенням стало б назвати його руки золотими. Не раз, бувало, зламає щось по недбалості чи неуважності Зореслава, і кличе юнака. І той охоче з милим серцем допомагав, аби не встиг помітити суворий батько Зореслави, що його донька зіпсувала дороге майно. Чи то кохання надихало юнака, чи то сам Бог допомагав йому - та полагоджені речі, або навіть змайстровані заново, для не надто уважного ока не видавалися у гіршому стані, як до руйнівного доторку Зореслави. Дівчина дякувала і мило бесідувала з юнаком, а Миротвор несказанно радів щастю побути поблизу коханої.

І от якось в один із таких моментів Миротвор набрався сміливості і мовив:

- От якби посватався я до тебе, Зореславо, то ти б погодилась стати моєю... нареченою?..

Дівчина зашарілась від такої швидкої відвертості - не думала, що бідний юнак осмілиться прохати її серця. І не сказала нічого.

Сприйнявши мовчання як знак згоди, сп'янілий від власних думок Миротвор наблизився до Зореслави, і дивлячись їй просто у вічі, видихнув:

-         Ти згідна, згідна! О Боже! Ти будеш моєю дружиною!..

-         Ні! Ні! Так не можна! - вигукнула перелякана Зореслава. Вона не дасть згоди цьому обідранцеві, проте... Ні, не так різко. Вона замовить йому щось таке... Юнак ще знадобиться може...

Хлопець відсахнувся не від слів - від холоду в її очах. Опустивши плечі, хотів іти геть. Він піде, і розганятиме свої надії дорогою... І вони на прощання залишатимуть уламки в його серці, і воно кривавитиме день за днем, доки не стече кров'ю...

Його зупинило рішуче:

-         Стій!

Невже нова надія? Миротвор зупинився, повернувся...

Зореслава поспішала до нього.

-         Ти знаєш, Миротворе... Одна є мрія в мене... Якщо її здійсниш ти - твоя довіку буду...

-         Я слухаю, кохана!

-         Високого я роду. Ім'я моє - небесне: єдина Зореслава на цілу землю нашу... Дістанеш мені зірку...

-         Яку?..

-         Із неба, звісно!.. - і юнка засміялась розливисто.

-         Ти насміхатись прагнеш? Із раненого серця? Жорстоко це!

-         Та ні - цілком серйозно!

Юнак збирався геть прожогом, та при цих словах він зупинився раптом...

І думка осінила:

Якась це таємниця...

Якщо її розкрию -

то зможу ожениться

на дівчині коханій...

-         Якщо серйозно мовиш -

      то поклянися Богом!

      Чи обіцяєш Богу -

      що всюди є присутній -

      коли зорю дістану,

      що ти моєю станеш

      дружиною навіки?

Палахкотіло небо... Птахи замовкли, стихли... І навіть тонке листя заклякло на деревах, і вітер враз пропав...

-         Тож можеш присягтися?

„Звичайно, не дістати зорі нікому з неба..." - так юнка міркувала. А вголос проказала:

-         Так, присягаюсь Богом, чому б і ні. Дістанеш мені небесну зірку, що золотом палає - тоді за тебе вийду...

Десь загриміло в небі. І зблиснуло раптово... Юнак сприйняв цю дію як знак небесний щастя.

А дівчина плечима здвигнула, проказавши:

- Гроза, напевне, буде...

*  *  *

Зореслава рада була, що спекалася настирливого бідолахи, і разом з тим „дипломатично" залишивши йому надію. Тішилася з власної мудрості...

Юнак же почувався сам не свій від виру думок, що поставали маревом в різних образах, сперечаючись між собою. „Вона виставила тебе на посміховисько!" - казали раціональні думки, підтримуючи інстинкт самозбереження, присутній у кожній людині. А закохані думки, що не піддаються ніяким поясненням, окрім віри та любові, все ж твердили: „А може, я знайду..." - „Коли скажеш, що знайшов - станеш остаточно божевільним," - насміхались думки здорового глузду. „А може - чудо-таки буває," - мріяли закохані думки, які охоче вірять усьому, що узгоджується з їхніми мріями. „Ти не смій хоча б нікому казати - засміють!" - напоумлю вали логічні думки самозахисту...

Не у змозі взяти віжки та закерувати власним розумом та серцем, юнак виснажився і заснув...

Настав ранок, а боротьба все не припинялась. Жодна із сторін не перемагала.

Так минали дні, а юнак усе ходив і мучився на самоті з самим собою. Ранки приносили тимчасову перемогу здорового глузду, вечори ж сповнювали надіями на нездійсненне чудо... Юнак сохнув і худнув на очах. Під очима з'явились темні кола, він зблід і почав знесилюватися. Що робити?.. Якщо сподіватись на нездійсненне, можна і з розуму зійти... Якщо ж зректися навіть надії, подарованої дівчиною - він умре з туги...

„Надія або смерть!" - раптом зблиснуло в його серці. „Інакше життя без надії - гірше за смерть!"

Він ходив, розважаючи про себе, намагаючись знайти вихід - як жити без коханої. Можливо, десь є ключ до розгадки таємниці „зірки з небес"... Він бродив уздовж річки і бурмотів про себе різні формули та фантастичні рішення, та раціональний розум відкидав кожну з пропозицій як абсолютно абсурдну...

Настала ніч, і тихі зорі сяяли з неймовірним блиском, немов моргаючи до Миротвора.

„Знущаєтесь?" Він опустив очі додолу, аби не бачити їхнього глузування.

Внизу вода віддзеркалювала їхні блискучі висмішки, що викривлялись у хвилях, зростаючи до гротескних розмірів.

Юнак сів додолу, намагаючись заспокоїти серце і розум, що виснажували один одного нескінченними суперечливими тирадами.

-         Вода, вода остудить гарячу голову - і я нарешті прийму рішення!

Юнак стрибнув у річку, занурив голову у прохолодну воду... Поплавав... Пірнув... Знову поплавав. У річці було добре, на берег виходити не хотілось... Він поверне Миротвора у звичне русло внутрішніх протиріч... Але якщо не вийти? Холодна вода його застудить, і юнак, перемерзнувши, помре... Смерть?.. То ж буде самогубство! Життя ж, проте, не краще... Юнак пірнув глибоко, на саме дно, заплющив очі, присів... Ні, він гріха не скоїть... Судомно ухопився за стеблину латаття, що проростало вгору...

Він рвучко вистрибнув на берег... Все важко дихав, відкашлювався Миротвор... Стебло ж із квіткою латаття тримав затиснене в руці, судомно якось, несвідомо. Поглянув в небо: „Боже, Боже! Далеко як зайшов від тебе через кохання нероздільне... Подамся в мандри я далеко - лише їй на прощання квітку цю подарую замість зірки..."

І тут побачив Миротвор, що з коренем стеблина довга, а там виблискує щось, сяє... Пригледівся - а то коштовність велика, золотава... У формі зірки... „Зірка з неба! Ось, може, що вона хотіла! Напевне, в річці загубила свою коштовність Зореслава... а я її знайшов!.."

Любов його ласкаво огорнула, і темні сили відсахнулись... Палали щастям його очі... І він, стискаючи зорю в долоні, заснув, окрилений в надії... А зірочка в його долоні вся розігрілась , зажаріла...

*  *  *

Зореслава була шокована. Як? Зірка? Невже це блискуче золоте диво може бути небесним світилом?.. Проте, це може бути знак з небес... І цей бідняк вже якось умудрився дістати золоту зорю...

-         Ти де її дістав? Хіба то - справжня зірка?... - випробувально очі вп'ялися у нього.

-         У річці... - пробубонів, ледь не похнюпившись.

-         У річці?..

Їх річка-диво, невеличка, із поетичним йменням Думна, іздавна славилась казаннями дідів... Легенду предки повідали, що падала колись зоря у тихі води річки. На їх очах...

-         Так, у ріці. Вона на дні, поміж корінням латаття заплелася.

Він простягнув їй зірку. І Зореслава, взявши, приниження відчула і скорботу від власних зобов'язань. Невже, невже вона тепер повинна?..

А Миротвор не знав, чи міг тепер радіти. Не бачив захвату в коханої очах. Чи справді свого слова дотримає вона?.. Тож перед Богом присягалась... Не просто перед ним... Чи це є справді перемога, і здійснення надій?..

А Зореслава, втішена доволі отримати коштовний подарунок, все ж узяла шнурочка й повісила зорю на шию. Та Миротвором обігріта зірка її холодне серце обпекла, заледве лиш грудей торкнувшись. Злякалась Зореслава і зірвала зорю нещасну зі своєї шиї - та кинути на землю не посміла. Та Миротвору не віддасть уже! Вона прожогом кинулась до річки, і зірку до води жбурнула. Та тихо плеснула...

*  *  *

Дорога Миротвора стелилась через далекі краї до ще більш віддалених. Він намагався утекти світ за очі від уже немилої рідної домівки, аби замести сліди, що їх залишило його кривавіюче серце... Ніщо не затримувало його на батьківщині - ні стара, давно осиротіла батьківська оселя, ні далека родина, що давно відреклася від нього, ні кохана дівчина, прихильність якої така зрадлива...

Мандрівка чужими землями відволікала Миротвора від тужливих думок, спогадів про пережиті горе та біль... Далекі вітри розвіювали його печаль, нові, свіжі враження чистими шарами накладалися на його зболене серце, латаючи рани...

І як часто трапляється, що кожен має випити свою чашу Добра та Зла, де Щастя та Нещастя незбагненно врівноважені, наш юнак теж, надміру сьорбнувши горя, мав би зіткнутися тепер зі щастям. І напевне, через те таланило йому на добрих людей, у яких знаходилась для нього та чи інша робота, дах над головою та шматок свіжого хліба з молоком. Не звиклий до розкошів, Миротвор не цурався ні важкої, ні брудної праці - і хазяї, бачачи його сумлінність, щедро віддячували хлопцеві. „Не такий уже великий світ, як видається вдома," - втішено міркував Миротвор, передаючи позитивні рекомендації новим роботодавцям. А ті у свою чергу, раді були найняти чесну та працьовиту людину - бо втомилися від крутіїв та лобуряк, яких і звільнити часом обходиться дорожче, ніж найняти...

Від краю до краю мандрував Миротвор, вивчаючи світ. І в кожного народу набирався мудрості та життєвого досвіду. І бачив юнак, що кругом є люди і людиська, добрі та кам'яні серцем, шляхетні та просто безсовісні, мудрі та недотепи... „Кожен нарід, кожна земля благословенні Господом - значить, і мій безталанний люд не залишиться забутий..." - тішився юнак.

Якось, проходячи звивистими стежками, зустрів Миротвор в одному селі сліпого художника. „Він володіє даром яснобачення," - шепотіли місцеві мешканці. - „Дивись, чужинцю, може і твою душу полікує..."

Стара кам'яна церква на горі кликала на службу. Миротвор, що працював уже деякий час - хоча й недовго - в їхній країні, трохи розумів мову тутешніх мешканців. Пішов на службу... Умився сльозами, чуючи, як церква співає „Отче наш". Чужою йому мовою... Щось невимовно ностальгічне чулося в тому чужинському співі. Камінь став у горлі, запраглось свіжого повітря. Перехрестився по-своєму, вийшов на вулицю.

Обабіч церкви стояла невеличка дзвіниця. Сів на лаву під дзвонами. Згадалось рідне містечко, обійстя, річка Думна...

І раптом хтось заговорив до нього:

- Ти, хлопче, бачу, нетутешній...

І стрепенувся Миротвор. А чоловік той далі мовив:

- Зі Східної Европи, певне... Чи з Украіни, може?

- Так... Як ви знаєте, мій пане?

- Ти чемний, добрий серцем, бачу, - продовжував той чоловік. Мав очі зведені до Сонця, проте не мружились вони...

Юнак зірвався з ніг, підбіг до незнайомця:

-         Може, й раду чи мудрість маєте яку мені сказати, милий пане...

-         Один лиш пан у нас - пан Біг... - і чоловік перехрестився набожно, як там у них водилось. Тоді додав: - Лиш маю дар від пана Бога тягар з душі знімати людям - своїми образками...

-         То ви малюєте ікони?

-         Ні, не ікони... Лише знаю, тебе тривожить що, юначе, і можу змалювати те із твого серця, маю віру...

-         То намалюйте же, прошу...

І він намалював. Незрячі очі звівши в Небо, рукою впевнено виводив очам незнані кольори - проте відомі серцю... Подивлявся його майстерності юнак. Підходили потроху люди... „Знов, певне, Божий Промисел його рукою водить..." - чув шепіт Миротвор навколо благоговійний...

„Що зобразив він?"

Миротвор аж затремтів, щодуху терши очі, не вірячи ні зору, ані слуху, як незнайомець мовив:

-         Ось Зореслава - діва, із твого серця писана. Не буде тягарем таємним тобі на серці висіти - віднині видітимеш явно, і не страждатимеш... А доля - як Біг пошле і попровадить, шляхи нам, смертним, ті незнані...

-         Що ж я вам винен, милий пане? - аж вкляк юнак.

-         Ми винні Богу всі. Мені - нічого, а церкві нашій допоможеш, коли розбагатієш... А зараз - сам ти бідний, чужоземцю. Рушай собі із миром, лише скажи молитву щиру своєю мовою за нас...

*  *  *

Як дорогоцінний скарб, ніс зачудований Миротвор портрет Зореслави - коханої дівчини, яку так палко прагнув забути - і не міг... Проте відтоді біль утрати стихав потроху, звільняючи місце для нових вражень... Ні, не принади дівиць заполонили його розум - ніщо не могло затьмарити ясного образу Зореслави, яку, навіть незважаючи на її нерозважні жорстокі вчинки, Миротвор все ж таємно кохав... Його розум став тепер відкритим для засвоєння нових знань, здобуття нових ремесел та умінь...

Відтепер хлопцеві щастило все більше.

І от, у далекому сонячному краї, на березі тихої річки - тихої, як Думна, проте втричі ширшої, адже впадала вона небавом у велике синє море... - от, у такому теплому краї нарешті осів Миротвор, знайшовши більш-менш постійну роботу. Хоча й раніше пропонували йому залишитись надовше, та лише тут чомусь перестало гнати його серце в путь, до нових горизонтів... Невеличке село розкинулось у мальовничій долині, сповненій зелених садів...

Саме садівником взяв його господар багатої ошатної садиби.

-         Бачу, ти людина чесна - і навіть без усяких рекомендацій, по очах бачу, - здивував уже досвідченого в мандрах юнака сивочолий господар. Та все ж проясніли його очі, коли юнак виклав перед старим цілу торбу рекомендацій від попередніх роботодавців...

Так поступово із садівника Миротвор став старшим садівником, бухгалтером, радником, згодом керуючим справами... Довіряв йому старший пан, окрім того - полюбив юнака, як рідного сина: своїх не мав... І коли хвороба схилила його, Миротвор, наче рідний син, піклувався про нього - хоча пан мав для того півдесятка слуг - і ще й встигав справи до ладу порядкувати.

Та час не стоїть на місці... І тепер невблаганний час загасив зірку долі старого трудяги - щоб душа його спочила від земних праць в іншому царстві...

Сумно став пакувати речі Миротвор... „І навіть рекомендації не встиг написати для нового роботодавця," - скрушно зітхав юнак. - „Та що там рекомендації - він був мені як батько..." І скупа чоловіча сльоза скропила портрет Зореслави, складений на дні торби...

І тут хлопець, роззирнувшись по кімнаті, помітив, що десь пропали його документи. Ні старих рекомендацій, ні дозволів... нічого. І кого спитати?..

Раптом постукала покоївка: з ним бажає говорити пан нотаріус.

-         Цим документом засвідчую, що пан Миротвор N. має право на громадянство... має право на власність, успадковану...

*  *  *

Миротвору снилось рідне містечко. Снилась йому Зореслава. Цікаво, як там вона? І чи життя її змінило? І її ставлення до нього... А може, вже чиясь жона...

З тих пір душа його не знала спокою... І він, зібравши торбу, рушив у мандри...

Не день, не ніч, а значно більше мандрівка та тривала. І раптом виявив юнак, що заповітний свій портрет... забув в чужому... тепер своєму чужоземному обійсті...

-         Не стану повертатись - пізно... Скоріше доберусь до краю батьківського, і там її побачу - живу уже, не на портреті... Не вірю я прикметам, все ж... немає часу повертатись. На Україну серце рветься...

*  *  *

Рідне містечко зустріло Миротвора холодно і сторожко. До невпізнанності змінились вулиці, садиби, майдани... Із сумом спостерігав юнак те, що поменшало пишної зелені, постаріли, похилилися з дитинства відомі йому будинки... Проте розцвіли, ясніючи миготливими барвами, бари та шинки, крамниці та готелі... Коло „інтуристу" підбігла до нього розмальована, як лялька, юнка:

-         Інтурист? Долари? Євро?

-         Дівчино, я місцевий, - зупинив її Миротвор. - А ти ще певно, надто молода для „Інтуриста". Батьки не знають? - присоромив.

Дівчина знітилась.

-         Немає батьків, за кордон поїхали, на заробітки. А тобі чого? - вороже виставила очі.

-         Нічого...

Сумно стало Миротвору, понурився, пішов.

У домі його мешкали далекі родичі... Сім'я велика, діток народилась купа за час його відсутності... Посадовили Миротвора за стіл, розпитувати стали... Він скупо їм відповідав. Лише одне питання йому спокою не давало: чому не зміг знайти обійстя Зореслави? Невже устиг забуть так швидко... Усе забудували... куди поїхала родина Зореслави? І де вона сама?...

І ось що довелось почути:

- Їх дім згорів невдовзі після того, як вирушив ти, хлопче, у мандрівку. Батьки згоріли, все вогонь пожер...

- А Зореслава? Теж?..

І серце впало.

- Ні, дівчина єдина, хто лишився... Та вже давно поїхала кудись. Далеко, і ніхто не знає. Не бачили її давно...

*  *  *

... Того злощасного вечора Зореслава довго не могла заснути. Миротвор поїхав. З каменем на серці... Від неї... Тепер їй зблідли òбрази всіх інших женихів та залицяльників, неначе ялинковії прикраси, здававшись зорями, розбились, перетворившись на уламки, занози та осколки...

„Миротвор був якимось... справжнім, щирим," - бідкалася Зореслава. Так, на жаль, проявилась стандартна в нашому світі ситуація, коли людина починає цінувати те, що втратила.

Дівчину гнітили важкі думки. Все не могла забути гіркі слова, й важкі обрáзи, що завдавала іншим...

Батько голосно хропів у сусідній кімнаті.

Зореслава ж, вимкнувши горішнє світло, запалила свічку. Довго-довго видивлялася на полум'я. „Кажуть, все недобре згаряє в її полум'ї..." І вона, слідуючи цій пораді, намагалася спалити в малому ледь жевріючому вогникові всі ті сумні та гнітючі думки, що нещадно мучили її серце... Намагалась не зводити очей з вогню... Очі сльозилися, вогники танцювали, миготіли райдужно... І Зореслава, схиливши голову, задрімала над свічкою...

Їй снилось, як палахкотить золота зірка, дарована Миротвором. І чувся власний сміх і голос: „Так, обіцяю Богу: дістав зорю із неба - так значить, вийду заміж за тебе... так, присягаюсь, щò з тогò..." - тоді рука її кидає палаючу зорю у воду... І дикий сміх лунає...

І уві сні рука її жбурнула свічку на підлогу. Та покотилась, і за нею вогонь все розгорявся, стелився по підлозі, далі, далі...

*  *  *

Осиротівши, втративши домівку - так горя зачерпнувши повний ківш, навіть не помітила вона, що численні кавалери, що часами не давали їй проходу, і послугами яких Зореслава так охоче користувалася, кудись раптом усі позникали. А дівчина, огорнена шоком, навіть і не згадувала про них...

Вона жила в нереальному світі, прагнучи заснути, аби уві сні побачити миле серцю минуле...

Її вивели з шоку подруги, змусивши оговтатись - та їхні слова не принесли полегшення:

-         Гей, дівчино! А ти за що збираєшся жити?

-         Жити?..  - вона все ще жила старим болем. Проте, на жаль, біль так швидко не старіє...

-         Так, жити! Тобі тепер потрібна робота, аби прожити - не для хобі...

... При батькові вона могла собі дозволити взагалі не працювати... А запасів, що чудом залишилися - бо зберігалися в надійному місці - вистачить ненадовго.

І жити ж десь треба...

Проза життя покликала Зореславу шукати хліба щоденного. І на рідній землі, окрім сухого окрайця, не могла знайти дівчина нічого кращого.

І подалась Зореслава світами - шукати кращої для себе долі. І заодно б, покинувши рідні місця, віддалилось би трохи її серце від пережитої трагедії.

Нові світи не чекали на неї з розпростертими обіймами. Панам потрібні були Попелюшки, і таких було немало; а Зореславі роль Попелюшки ой як не пасувала... Красива дівчина (на щастя, руйнівний вогонь чудом помилував її), щоправда, трохи змарніла та схудла, була придатною лише для вітрин; розумна дівчина, сильна в науці, не могла проявити своєї ерудиції в чужому краї, що не розумів її мови; і вона користувалася лише завченим мінімумом, що повільно, з часом, зростав до повсякденного лексичного запасу середньостатичного селянина...

... Заощаджуючи на елементарному, Зореслава приходила на „біржу" для таких безталанних, як і сама.

-         Потрібна цілодобова доглядальниця за інвалідом. Психічно хворий, ночами не спить...

-         Потрібна прибиральниця. Шістнадцять кімнат...

-         Потрібна нянька для дітей. П'ятеро...

Оголошення шокували Зореславу... Але чомусь краща робота діставалася вправнішим, чи то гарнішим, чи то більш поступливим... Вона не знала, чому іншим випадало щастя порівняно легкого заробітку. Зореславі ж випадало те, що залишалося - найважче...

Вона жила як у казці. Щоправда, лише у тій її частині, де на героя чекають важкі випробування... Щаслива кінцівка, принаймні поки що, була не для неї. Не звикла до важкої роботи з дитинства, дівчина тільки мріяла про відпочинок.

„О Боже, якщо десь існує каторга, - то я вже на ній..." - не раз думалось Зореславі. І думки її справджувались.

-         Хто розбив глечик?

-         Зорка... - так назвали її, бо повне ім'я було або занадто довгим, або занадто важким.

„Занадто почесним!" - гірко думала дівчина.

-         Знову ця заїжджа дівка... Руки в неї, певно, не так пришиті...

-         Прошу, пані, вирахувати це з моєї зарплати... - покірно схиляла голову дівчина. А в голові роїлося: „Ви би ще більше мене загнали - тут і ангел на крилах не втримався би, від перевтоми..." Але висловлювати вголос не сміла. Боялась... Принаймні, мала дах над головою, і харчування триразове...

І так дівчина була не вельми спритною, а від недосипання у неї часом дрижали руки, і речі просто випадали...

- Ти, заїжджа дівко, надщербила мою китайську чашку?..

- Прошу...

- вирахувати це з твоєї платні? Ну ні, перепрошую - ти стільки не заробиш!!!

Знову на вулиці. Мандрівка під чужими ліхтарями, незрозумілими вивісками... Дякувати Богу, земляки прихистили. А далі?..

А далі її спроваджували знову і знову. І Зореслава рушала в путь невідомими їй новими стежками... Аби лише вони привели її до нової долі. Кращої...

Сповна мусила дівчина випити гірку чашу приниження та терпіння. І от якось, коли їй знову пригрозили звільненням за те, що чужа дитина накоїла пакостей, дівчина стояла на призьбі.

-         Завтра Різдво... - згадала вона. - А тут уже давно його відсвяткували. Сьогодні Святвечір...

Зоряне небо миготіло, співчутливо моргаючи срібними блискітками очей.

-         І з якого то боку мала б засіяти Різдвяна зірка?.. - подумки промовляла дівчина. - Я пішла б туди і найнялася на роботу. Навіть до вертепу... Можливо, тваринки були б до мене милостивішими...

І сльозинки капали у неї з очей, нагадуючи їй різдвяну історію... Люди не прийняли Спасителя - звірята прийняли... А хто така вона, Зореслава, щоб її приймали? Не Спаситель же - звичайна людина... не дуже спритна, не дуже працьовита, не дуже смиренна...

І так проплакала дівчина без сну всю ніч.

А на ранок її звільнили.

Вона вже навіть не знала куди йти.

Тинялась цілий день до вечора без діла.

Походила по крамницях.

Зайшла до церкви.

„А сьогодні - Різдво..."

Церква виявилась православною, і в куточку стояв вертеп. Над ним мінилась різними кольорами яскрава зірка. Її рясне проміння падало на схилені в поклоні фігури трьох багатих мужів.

„Мудреці пішли за Зорею, - раптом надумалося Зореславі. - Піду і я."

Зрадівши від цієї несподіваної і не вельми зрозумілої думки, дівчина вийшла на вулицю.

„Піду на вокзал - поїду в тому напрямку, звідки посвітить на мене зоря. Зрештою, кругом люди. А де люди, там робота якась знайдеться..."

Дівчина вже не тішила себе думкою, як раніше, що вдасться перебирати пропозиціями. Аби щось, лише пристойне...

Зоря світила попереду. Недовго думаючи, дівчина купила квитка у тому напрямку.

Поїзд виявився приміським. Півночі прочекавши на вокзалі, на світанку приїхала в якусь глушину.

-         Ну, дівчино, а тепер куди поведе тебе Різдвяна зірка? - просто та водночас сумно запитала себе.

Неподалік стояла церквиця.

-         Принаймні, там немає авантюристів. А місцевий священик мав би всіх знати.

Ця думка видалась логічною, і дівчина втішилася.

У церкві Зореслава зустріла жінку, яка знала, кому потрібні працівниці. Дівчині просто пощастило (якщо взагалі існує таке поняття, як випадок): ця ревна молільниця просто щодня ходила до церкви вдосвіта; а через те, що поселення було маленьким, то знали всі про всіх. Співчутливе серце побожної жінки прихилилось до виснаженої на вигляд дівчини-чужинки. Видно, немало натерпілась...

Жінка завела її на самісіньку ферму.

Керуючий господарством (а господарство було чимале) взяв її допомагати в корівнику.

Їй навіть дали окрему кімнатку - правда, в будиночку для челяді...

Навчена гірким досвідом, дівчина надійно заховала своє серце від стороннього ока. Вона уникала всіх розмов, що не стосувалися роботи. „Німа..." - називали її поза очі. Проте ніхто не насміхався. Чомусь люди пройнялися співчуттям до цієї працьовитої та мовчазної чужинки. Вона ж зрікалася себе в роботі, аби натомившись, спати міцним сном... Проте, незважаючи на важку працю, „вертеп" заспокоював її. Вона часами проводила рукою по гладенькій спині телят, тішачись від їхнього тепла.

Свіже повітря, здорова їжа потроху зробили диво - і Зореслава гарнішала просто на очах. Поступово дівчина помітила, що дехто задивляється на неї. Челядь перешіптувалась, завбачивши її. А вона якось ніби й не помічала, не прислухалась до тих розмов. Їй було байдуже.

Якось до неї підійшов керуючий.

-         Зорко... Тут треба підмінити одну працівницю... Захворіла...

-         Добре. Що потрібно зробити?

-         Поприбирати покої...

Зореслава навіть зраділа. Домочадців не було нікого - пан весь час був у від'їзді, сім'ї не мав - а на самоті прибирати значно приємніше. Ніхто не зиркає прискіпливо, ніхто не посилає тебе туди-сюди, нікому ти не заважаєш...

Мугикаючи якусь пісеньку, дівчина витирала пил... Ненароком рука її знову зробила необережний рух, щось скинула зі столика... „Ну все - шукай роботу!" - і дівчина аж заплющила очі... Але нічого не задзвеніло, і вона нахилилась, аби підняти скинуту річ.

На неї дивилося власне обличчя. Ні, не з люстерка - з портрета...

-         Вродлива... - пробурмотіла Зореслава. - Якась дівчина схожа на мене... - серце тенькнуло, але Зореслава вже навчилася опановувати себе. У далеких краях чого не буває: і люди схожі, і характери - тільки мови різні... Чужий портрет, чужого пана...

Все ж спіймала себе на тому, що рука тремтіла, коли ставила портрет на місце... Присіла на край канапи, стримуючи приплив емоцій. Раптом згадалися дивні погляди, які кидали в її бік і прибиральниця, що раптово захворіла, і керуючий господарством...

„Вигідна позиція, могла би скористатися, здобути прихильність пана..." Якби не була інакшою. Вона ж його навіть не бачила!

Ледве примусила себе скінчити прибирання.

Ватяними ногами добрела до своєї кімнати. Тіло спочивало на канапі... окрім голови, що просто розпухала від думок. Раптом пригадалося рідне місто, батьки, і річка Думна, і Миротвор і кавалери різні... Що вони? Лише один він їй зорю приніс... І скинула її у воду... „Клянуся Богом - вийду заміж..." Клятвопорушниця... Тепер проклята... І раптом думка зблиснула яскраво: „Тут теж є річка!" - „То і що?" - сама себе спитала. „То утопися!" - „Бійся Бога, то ж гріх страшний!" - „То не топися, а просто покупайся!" - „А що ж... і справді тоді, може, вода думки мої просвітить своєю прохолодою - диви, і спокій прийде..."

...Тихий вечір спускався на сади весняні у тим південнім краї... Зореслава на березі сиділа, вмочивши ноги в воду. І раптом, піддавшись невідомому пориву, стрибнула в річку. Їй згадалась Думна - така ж вода у ній, і прохолодна, і лагідна водночас - лиш трохи холодніша в цій порі... „Так, дівчино, ти плавай, занурюйся у води ці холодні - так проженеш думки, що набридають, напосідаючи настирно..." І до знемоги плавала... Як раптом відчула дівчина, що ноги заплутались її у сітях. „О Боже, тільки б не втонути в чужому краї!" То рибалки наготували не на неї - на здобич річкову...

-         Рятуйте!

Юнак покинув торби, почувши голос... своєю мовою. Відлуння йшло від річки. Думки накинулись завзято, та він побіг... Аби лиш тільки швидше... щоб встигнути, не запізнитись... бо хтось потоне... Хто вона?.. Щось рідне в голосі почулось...

Вона ослабла і знепритомніла. Їй снилась річка Думна, зоря палаюча і Миротвор, що зірку їй дарує... А десь в ногах холодною лускою щось билось так уперто...

І він підбіг до річки, і сіті витягнув... Вона! Невже?.. Так не буває!.. О Зореслава...

- Миротвор?.. - вона відкрила очі, і заплющила їх знову. Це сон, це просто сон... Та знову їх розплющила за мить.

Навколо білі стіни. Біла постіль...

-         Так, так, дівчина посміхнулась. - Я сплю, мені все сниться, я втонула...

-         Ні, ні, тобі не сниться. Ти ледве не загинула у річці! Я вчасно встиг почути твій голос... Ось, дивись!

І він підніс їй у долоні зірку...

- Така ж, як і тоді... так не буває...

- Буває... буває все в житті. Тепер ти, Зореславо, сама її дістала...

- Це ж як так?.. - посміхнулась.

- Рибинку ти зловила у власні сіті... А там - зорила зірка. Оця...

- Ну, як у казці просто. Нізащо не повірю...

- А ти й не вір. Ти просто вийди заміж. За мене... Згодна?

- Згодна...

І раптом зірка в її долоні заясніла, і запекла, і розгорілась...

- Що трапилось?

Зоря все розросталась, жаріла жаром... і злетіла увись.

-         Оце вже справді чудо! - так вигукнула Зореслава.

Їй зіронька моргнула і полетіла до галактик - розповідати сестрам милим земні казки про те, що між людьми таки існує кохання і любов...

-         Мені вже не потрібна зірка...

-         Мені потрібна ти.

-         А ти - мені...

І вони жили довго і щасливо...

 

 

 

НОСІЙ

 

... Він не любив життя. Його життя було цілковито нуднувато-сірим. Нудьга оточувала його з усіх боків: і на роботі, і вдома. Щодня його чекало одне і те ж: робота-дім, робота-дім. На роботі він щодня робив одне і те ж, рахуючи нескінченні цифри і час від часу буркочучи на шефа. Вдома його чекали щоденні лайки та сварки з дружиною, хто та що буде робити по господарству: кожен відвойовував свою територію для відпочинку. Та і відпочинок, теж, був сірим і одноманітним: кольоровий ящик з його нескінченним рекламним замилюванням очей найсучаснішими супер-миючими засобами та всілякими мильними операми; і навіть калюжі чорнильної крові нескінченних жертв маніяків бойовиків настільки надокучили, що теж утратили свій колір і стали сірими, як його життя.

Що там казати,  коли навіть щоденна їжа приїлася йому, а до іншої він не звик, -  і тому все було йому несмачним.

Він відчував: якщо й далі так буде, то ця сірість от-от затягне його з головою, як трясовина...

І тому одного дня він вирішив покинути це життя. Уперше за багато років він відмовився від їжі, на що дружина прореагувала переляком: невже смертельно заслаб?

Тоді він, заперечивши все та гримнувши дверима посірілій від гніву дружині, пішов з дому, не взявши ні валізи, ні торби, ні навіть канапок. І знову-ж таки пішов не на сіру ненависну роботу: йому було тепер байдуже, що скажуть там і хто лічитиме нескінченні цифри. Він  сів у перший-ліпший автобус і поїхав навмання аж у самий кінець, за місто. Водій насторожено оглядався на єдиного пасажира і з полегкістю зітхнув, коли той вийшов.

Він вийшов у зелене поле, поросле давно не кошеною травою, і де навіть не паслася худоба - бо її просто не було на тій покинутій фермі.

Він ліг просто неба, навіть не підстеливши нічого, і став лічити хмари у високості. Їм-то не треба нікуди спішити. І життя у них розмірене... Невже теж сіре? І, тихо отак міркуючи, заснув, як бомж - або як дитина...

І тоді приїхала міліція, яку викликав підозрюючий недобре водій  автобуса; і забрали його, як бродягу, у каталажку...

А він усе спав...

А тоді міліціонери нарешті знайшли в його кишені документи, і, щоб загладити непорозуміння, відвезли його додому.

А він усе спав...

І от, чи ранок був, чи то вечір - він нарешті прокинувся (а може, так йому тільки здалося - бо й такі бувають сни). У хаті було порожньо: напевне, дружина пішла на роботу. І він, побачивши той самий старий осоружний сірий дім, узявся з відчаю за голову... і не зміг навіть віддатися цьому горю та журбі, бо тут настирливо задзвонив телефон. Та  він усе так само надривно горював; проте й упертий телефон не здавався й усе дзвонив. Тоді він відключив телефон і спробував заснути знову. Але не міг...

І от, крізь прочинену кватирку увірвався вітер, і раптом заворушилися фіранки, і за ними яскраво засяяло сонце - чи що це було, і він почув попереду... ні - позаду... а може, збоку - незнайомий голос, який чомусь назвав його по імені.

Він хотів відгукнутися на голос, проте з обережності оглянувся на всі боки, щоб побачити, кому належить цей голос. І сонце за фіранками ще яскравіше засвітило, і вітер ворушив ними - чи що це було?.. І він хотів підійти і зачинити вікно, і поправити фіранки, і подивитись на незнайомця - якщо він там міг бути, за вікном шостого поверху... Але не зміг, не знайшовши сили подолати невідоме йому почуття - страху і приязні, якщо така комбінація взагалі існує. І тоді голос гукнув його знову.

-         Гей, хто там є? - обізвався нетерпляче і роздратовано, проте з острахом.

-         Той, хто є... - відлунило йому...

-         Гей, вийди, покажись! - зібравши всю свою браваду, гукнув він.

-         Підійди, подивись...

-         Не можу... - він відчув, що ноги стають неначе ватяні...

-         Я знаю, що не можеш, - посміхнувся незнайомець, якого він не бачив - проте відчував, що той посміхнувся. - Зови мене Великий Невідомий - якщо тобі це до вподоби...

-         Чудна твоя мова... - здивувався він. - Та я чомусь тобі довіряю...

І йому полегшила стан думка, що це все йому таки сниться. Але все ж продовжував розмову, на цей раз тільки в думці.

-         Чого ти прийшов? - запитав він Великого Невідомого.

-         Я приніс тобі фарби.

-         Я що - дитина чи художник? - буркнув.

-         І те й інше. Як усі.

-         То де ж твої фарби? - перевів тему, як йому здавалося, з безнадійної.

-         Ти їх зараз не побачиш.

-         То навіщо ця вся мова? - нетерпіння давалося взнаки.

-         А хочеш бути носієм радості?

Йому раптом згадався його перший похід у балет, і рухи артистів на сцені, що підстрибували наче невагомі... І він удома намагався так само легко ширяти, підстрибуючи, - але натупав, прикликавши цим сусідів знизу, вислухав їх і нотації батьків - і зрештою всівся на підлозі та заплакав від усвідомлення власного безсилля. Приблизно таке відчував він, облизуючи власне мокре обличчя і ковтаючи солоні сльози, поки мама втирала йому зарюмсаного носика...

Артисти несуть радість. Клоуни несуть радість. Касири несуть радість. І навіть продавці солодких булочок - вони теж несуть багатьом радість... О, він хотів би бути не просто носієм - а супер-носієм радості...

-         Отже, ти згоден, - пролунало у відповідь.

-         І що я буду тепер робити?..

-         О, не все зразу. Спершу ти пройдеш випробування.

Він був фізично здоровий, атлетичного складу, дужчий та витриваліший за багатьох - так він принаймні вважав. Та й інтелект мав - заздрили оточуючі. Хто не знав, яке в нього сіре життя...

-         О, які там випробування! Це не проблема для мене!

-         Отже, твоя згода дала запуск машини часу. І тепер на тебе чекають три ряди випробувань: легкі, сильні і такі, що дають нове життя або смерть... І якщо випливеш, то станеш носієм радості...

-         А якщо ні? - злякався раптом він, усвідомивши всю серйозність.

-         Тоді випробування продовжаться, і буде ще гірше, аж доки... може, якийсь носій радості втішить тебе... А захочеш ще щось мене спитати - шукай мене, я буду недалеко. Що потрібно - звертайся. Бувай, я не прощаюсь.

-         О Великий Невідомий, де тебе знайти, де?

Голос усміхнувся.

-         Не завжди буду для тебе невідомим.

Далі він нічого не пам'ятає.

Він прокинувся наступного дня. Чомусь цей сон - якщо це був сон - видався знаком перемін на краще; слухняна розумові пам'ять поступово стирала всі слова про випробування, і він із радістю зустрів новий день в очікуванні чуда.

Та чудо не настало. Натомість на роботі йому виписали догану за самовільний прогул; дружина влаштувала сцену, звинувачуючи його в легковажності.

Та цього було мало. Тепер неприємності - спочатку малі, а потім і великі - посипалися на нього неначе з рогу анти-достатку. На роботі його почали постійно звинувачувати в неправильних обрахунках - навіть якщо помилявся не він, а його колега: чомусь начальник усе списував на нього, після того злощасного випадку. Із дружиною ще гірше: вона заявила, що все життя на нього працювала, а тепер начебто хоче встановити свою справедливість, себто він повинен відтепер виконувати удвічі більше домашньої роботи. Мало того, далі ситуація ще погіршилась: до дружини почали дзвонити невідомі чоловіки, начебто у справах. Хвиля підозр нахлинула на нього. Він не знав цих людей, і не дуже довіряв дружині; і він знову й знову питав її про одне і те ж, і виснажував її своїми підозрами, своїми ревнощами, і влаштовував сцени, - а потім падав, хапаючись за серце - так нестерпно воно в нього боліло...

Зрештою, вона пішла від нього. Він навіть не знав - куди: до іншого - а чи просто, аби якнайдалі від тих скандалів. На її роботі його не пускали до неї, її не викликали до нього... Словом - він був у повній ізоляції...

Тепер він справді припускався багатьох помилок у розрахунках, бо думки його були розсіяні і блукали, неначе вівці без чабана - і його по-справжньому звільнили з роботи, найнявши молодого та спритного.

Тепер йому нікуди було поспішати, ніхто від нього нічого не вимагав, нікому він нічого не був винен, і обов'язки по дому його не цікавили...

Квартира стала припадати пилом, посуд часто стояв немитий, а він цілісінькими днями дивився телевізор - бо йти йому було нікуди і робити нічого... Скоро й телевізор перегорів, і ремонтувати його не було за віщо...

От тепер йому став згадуватися той сон, як оманлива обіцянка чогось доброго, і він став нарікати на Великого Невідомого за те, що той обманув його сподівання; та тоді йому пригадалась обіцянка випробувань, і він вирішив, що треба поспішити забути про той сон і все з ним пов'язане - а може, це все омана і маячня; а може, це підсвідомість так відреагувала на той сон, щоб і справді, під виглядом випробувань, його оточили з усіх боків напасті? Ні-ні, той сон був неправдою, це брехня - от і все... Куди сон, туди ніч... Ніч у його житті теж. Маячня та й годі. Все. Баста! Не буде він тепер таким марновірним, щоб на якісь непевні сни надію покладати. Він вирішив жити так, як йому сподобається. Як йому заманеться. Свобода!

Свобода його була згодом обмежена тим, що у квартирі за несплату відімкнули світло.

І тепер він був змушений від нудьги багато прогулюватись містом: однаково на таку роботу, як попередня, його у зношеному одязі не брали. І лише тепер він знайшов час поглянути на небо, на хмаринки, на дерева, на землю... Коли він глянув на землю, то побачив, скільки сміття валяється під ногами... І діти гралися коло того сміття - бо іншого їм не було запропоновано - ні гойдалок, ні клумб, ані майданчиків...

І йому стало шкода тих недоглянутих дітей, і того брудного містечка з численними звалищами, і тих неприкаяних мешканців, у кожного з яких було, напевне, сіре життя... І він ішов у свою темну квартиру, і від безділля думав про них, і про дітей, і про їхнє місто...

І наступного дня він пішов по місту, збираючи з-під ніг бляшані пивні кришечки - бо діти могли поранитись ними. Люди зглядались на нього, як на бомжа - та сумнівалися в цьому: бо який зиск із нікому не потрібних пивних кришечок? Скоро їх назбиралось у нього так багато, що він став думати, як їх застосувати. Нічого не придумавши, він став просто тикати їх у сіру порожню землю, гострими кінцями донизу, бо так безпечніше. І невдовзі по всьому двору снувалися чудернацькі візерунки та фігури різних форм, складені з нікому не потрібних кришечок. І діти стрибали між тими блискучими кольоровими доріжками, радіючи. І раділи хворі сусіди, споглядаючи з балконів те видиво. І прибігали до них  з інших дворів діти й дорослі дивитися.

І якось підбігли до нього два хлопчики і одна дівчинка.

-         Дядечку, а можна, ми вам допомагати будемо?

-         Можна, якщо батьки вам дозволять.

Батьки їм дозволили. І навіть обіцяли допомогти.

Тепер він збирав по місту розкидані пластикові пляшки. І знову думав, як їх застосувати. Скоро їх у нього назбиралася ціла квартира. Він безділля він став їх різати і зшивати, і невдовзі скріпив їх у невеличку стіночку, і прив'язав до двох гілляк, зламаних бурею, що валялись у дворі.

-         Ура-а! Ворота! - закричали хлопчаки та гайнули грати у футбол.

Скоро з тих пляшок вийшла ще й хатка для малюків. Тепер на те диво збіглася вся околиця. Дехто крутив пальцем біля скроні: мовляв, безробітний, про себе краще потурбувався б. А інші раділи, бо їхні малюки вже не гралися на смітниках, а бігали навколо хатки. І от знайшлися люди,  що пофарбували яскраво і хатку, і ворота. А допитливі журналісти сфотографували двір і написали в газеті статтю.

На цей поклик відгукнулися інші ентузіасти по всіх кінцях їхнього містечка. Вони запропонували кожен свої послуги: один майстрував гойдалки з викинутих кимсь дощок, інший - купував фарбу й фарбував усе. Навіть бабусі поприносили насіння та розсаду зі своїх квітників, а чоловіки попривозили землю з лісу... І скоро в його маленькій квартирці завирувало життя...

Ними всерйоз зацікавилася преса, а тоді  й влада, - і скоро в місті сформувалася потужна організація, і він її очолив. І так у нього знайшлися кошти на проживання, і він загасив борг за електроенергію.

До нього нарешті повернулася дружина, і теж згодилася їм допомогти. І вже не стояло питання домашніх обов'язків: такою дрібницею це тепер здавалося.

І скоро їхнє місто перетворилося на квітник,  і у всіх дворах були гойдалки та пластикові хатки; по місту працювали безкоштовні гуртки; і ще багато чого придумали невтомні ентузіасти...

І тоді дружина запропонувала:

-         А чому б нам не влаштувати свято для дітей усього міста?

І вони кинули клич, і багато відгукнулися. Жінки пекли пиріжки та млинці, щоб роздавати їх дітям, а дехто й просто борщу наварив. А дехто поробив барвистих ляльок із клаптиків; а дехто нашив одежину для діток з притулку, перешивши великі та немодні речі на маленькі гарні та модні; а дехто прийшов, щоб потішити всіх грою на музичних інструментах та співом... І свято було веселим та радісним.

І от у розпал свята йому раптом закололо в серці, і він пішов додому, і приліг спочити. І тут на нього напали журливі думки: "От, у всіх свято, а я не можу нічого робити..." І він, думаючи так, заснув.

Раптом заворушилися фіранки, і за ними засяяло сонце. Він стрепенувся:

-         Великий Невідомий, це ти?

І голос посміхнувся...

-         О, коли ж я буду носієм радості?..

-         Ти давно став ним...

-         А напасті?

-         Сім напастей були з тобою. І сім напастей ти прогнав радістю, і став її носієм, не помічаючи цього. І сім напастей лишилися з тобою, але ти не сприйняв їх як напасті - і вони не були такими, втративши свою силу...

-         Чудна твоя мова, о Великий Невідомий - та я чомусь тобі вірю...

І він тихо позіхнув, повернувся на другий бік - до Сонця, зітхнув, і так само тихо поринув увись, до Великого Невідомого, і перейшов межу сірого і барвистого життя...

-         Згас, як свічка, - скрушно хитали головами одні.

-         Згорів, як смолоскип, - сказали ті, хто знав його дещо краще.

-         Ні, він горить там, де передав вогонь, і горітиме ще у багатьох, кому він приніс радість. Він був справжнім носієм радості...

А його справу вже готувалися продовжити і поширити...

 

 

 

ПРО ТЕМНО-СІРОГО ЧОЛОВІКА

 

У чорно-білому світі жив собі один сірий чоловік. Точніше, всі люди у тому світі були сірі: одні світліших тонів, ледь не білі, інші - на кілька порядків темніші; а дехто і геть чорний... Наш же сірий чоловік був темно-сірим, можна сказати - димчасто-сірим чи мишаче-сірим... Проте повсякденне життя вимагало певних затрат,  і наш чоловік, як, зрештою, і всі люди, трудився у поті чола свого, витрачаючи фізичні та нервові сили. І час від часу світ накладав на нього свій відбиток. Його темно-сіра шкіра вкривалася пилом, пил ставав брудом, потім зашкарублим брудом, а потім... Потім наш сірий чоловік відчував дискомфорт. Зашкарублий бруд робив його майже чорним, і тоді чорним ставав його настрій. Його очі не були такими чутливими до зміни відтінків, як у більшості землян - і він почасти не міг зрозуміти причини такої переміни в собі. Напевне, це схоже на те, як ми не помічаємо змін у власному вигляді або зовнішності близьких людей, яких бачимо щодня - настільки непомітними є щоденні дрібні переміни. Таким був і наш чоловік. Йому раптом ставало незбагненно важко нести на собі прирослий тягар, і він готовий був луснути - чи то від злості, чи то з відчаю, а чи то просто тріщала на ньому зашкарубла шкіра, що втратила свою ніжність та еластичність...

І тоді варто було йому доторкнутись до чогось гострого чи просто неоковирного - як груба шкіра тріщала, розходячись... не по швах - бо шкіра не має швів... розходячись наживо... І він корчився з люті - чи з відчаю - чи з болю - не відаючи причини... І чим більше він робив необережних рухів, тим частіше репалась його шкіра, і тоді проступала червона пекуча кров... І все ж він не розумів, що потребує лікування...

Часами, коли просвітлювався його розум, він кликав лікаря - і той приходив, завжди з мискою чистої води, а бувало, приносив оливу та вино для незагоєних ран... І тоді біль тамувався. А часами сірий чоловік сам знаходив воду - і омивав болючі місця... Зашкарубла шкіра при цьому розм'якала, що приносило неабияке полегшення - і сірий чоловік почувався щасливішим. Та все ж найщасливішим він був тоді, коли, перемагаючи біль та пересилюючи власну знемогу, він тер шкіру водою, тер, примушуючи себе рухатись, аби шкіра тріскала, зморщувалась та... злущувалась. І тоді на місці старої темно-сірої шкіри проступала ніжна-ніжна, вже світлішого відтінку. І оновившись, він відчував неабияке полегшення, і радів чорно-білому світу навколо, і сірі люди світлішали в його очах, і в його небі не купчилися чорні хмари - а сяяло біле сонце...

Та минав деякий час, і все починалося спочатку. Сірий чоловік почивав і ніжився на сонці, потроху вкриваючись пилом... А тоді пил перетворювався на бруд, ставав зашкарублим...і знову наш чоловік мучився... І щоразу боліло все більше, бо кожен шар ніжнішої шкіри все болісніше реагував на бруд... І все світліша плівка його шкіри все більш вороже ставилася до свого антагоніста за кольором - чорно-сірого темного пилу та бруду, і все більш відмовлялася приймати на себе нечистоти... І болі виснажували його до знемоги... аж поки чоловік не постановив твердо:

-         постійно мати при собі воду, аби змивати бруд, не даючи йому зашкарубнути;

-         не лежати довго на місці - інакше пил осідає, затримуючись на ньому;

-         намагатись не наближатись до місць скупчення бруду.

Тепер він був обережним і твердо дотримувався придуманого плану. І метод, як на диво, помалу спрацьовував. І що цікаво? Через те, що при ньому тепер завжди була вода, чоловік мав змогу допомогти й іншим, що мучились, як і він сам колись. І його стали називати лікарем...

Та попри те, шкіра його час від часу вкривалась брудом - вже не таким зашкарублим - однак боліло не менше. Шкіра відпадала шар за шаром, змінюючись на все ніжнішу і все світлішу плівку... „Що буде далі?" - з тривогою думав він, дивлячись, як вичерпуються його останні запаси...

З часом луснула остання плівка...

З неї вже не текла кров, за нею не з'являлась нова шкіра... Напівпрозора плівка розірвалась, і з неї, переливаючись, вилетів згусток Світла, що переливався ясними барвами.

І побачив чоловік - а це був він - що вже може летіти, не обмежений площинами, і побачив попереду кольоровий об'ємний світ, що мінився гармонією... І засміявся розливисто в такт невимовним нотам, що співали навколо - адже стара шкіра - остання перепона - щезнула, і тепер ніщо не обмежувало його на шляху до кольорової безмежності...

А що ж інші люди?

Одні, як і він, втрачали плівку за плівкою, і вивільняли кольорове світло, що ним вони були насправді - і летіли, приєднуючись, до таких як і самі - розбудовувати кольоровий Всесвіт...

А інші ж темно-сірі, звикаючи до бруду, сковували ним свою стару шкіру - і вона, цементуючись таким чином, поступово тверднула, сохла і кам'яніла... І їм не боліло - бо не могла тепер відпасти, розтріскуючись, зовнішня шкіра. Натомість внутрішні шари, що мали б світлішати, виявляючись назовні - бо знаходились ближче до світлого згустку, захованому в них - натомість нижні шари поступово просочувались пилом та брудом, що обволікував їх ззовні... І люди поступово звикали, що щось тихо стогне та плаче всередині - аж поки завмирало...

І коли, зістарившись зрештою, шкіра все ж чорніла і розсипалась, немов обвуглена, ізсередини вилітав чорний згусток (світло, що ставало чорним, просочившись брудом із шкіри)... І він обурювався на вже колишнього хазяїна, що зробив його таким, не любивши воду, обурювався і на весь світ, що не дав його колишньому хазяїну води, аби змити ще не зацементований бруд... І цей чорний згусток, не у змозі піднятися (настільки просочений пилом він був), не міг тепер чути і бачити витаючих навколо кольорових згустків світла, які тихо промовляли до нього:

„Це не твій хазяїн - це був ти сам, що не любив Воду..."

 

 

НАОЧНІСТЬ

...Це сталося одного погожого недільного ранку. Земля, осипана духмяним буйноквітом, радісно віншувала весну і Воскресіння. Цей дух, дух піднесення і торжества святості, витав навколо, насичуючи повітря радістю благовісту.

У такому піднесеному настрої простували прихожани місцевого храму на ранкову службу. Літургія от-от мала розпочатись.

Чинно і поважно перехрестившись, спускались сходами до "нижнього храму" - там служба провадилась раніше - ще з пів на восьму. Дехто почувався ще трохи сонним - проте все одно йшли рано: скоріше почнеться - скоріше закінчиться, а цілий недільний день буде вільний.

...Мирний плин безхмарних думок було раптово перервано.

Просто у притворі храму лежала труна.

Вірніше, їх було дві.

Ні-ні, їх було по дві з кожного боку - справа і зліва від входу.

Прихожани,  що зазвичай посміхалися, вітаючись один з одним, радісно промовляючи: "Христос воскрес!", раптово замовкали, один за одним.

У храмі панувала гнітюча тиша.

Ніхто ні з ким не розмовляв, як велося щонеділі у добрих знайомих - як-не-як, заприятелювали потроху, стаючи щонеділі громадою.

Сьогодні все було інакше.

Почалася служба, і священник, вражений незвичною тишею, сприйняв її як благоговіння вірних - і правив із небувалим натхненням.

Натомість думки вірян крутилися навколо однієї теми.

Чому, чому в церкві гроби?..

Подолавши перший неспокійний наплив думок, люди несміливо зоглядались на гроби і переконувались, що вони мусять бути порожні: адже домовини були складені одна на одну, справа і зліва від входу.

Слава Богу, ніхто не помер... Тут...

В якомусь напруженні чекали проповіді: можливо, батюшка щось пояснить?

Священник же правив як звичайно, і ніщо в його поведінці не видавало настання якихось змін у церкві. Тільки у проповіді щось згадувалось про смерть і воскресіння...

Натхненний тишею та відсутністю метушні, що зазвичай супроводжувалася милими балачками між присутніми - невід'ємною частиною недільних служб, - заглиблений у молитву, служитель не помітив, що невидимі пристрасті вирували у храмі.

Деякі хиткі душі почав опановувати революційний дух пошуку справедливості: невже, невже - бізнес у храмі? Невже дім молитви тепер стане печерою розбійників? Невже ніде немає місця, вільного від принципу: "купи-продай"? О Боже, невже навіть у святому храмі священники сором втратили, торгують усім на світі?...

...Самотні старенькі ж плекали таємну надію, що просвітлювала безрадісність животіння на мізерну пенсію, без турботливих піклувальників. Без нікого... А може... Ні, не осмілиться душа думати - аби не обпектися... Проте якраз - може, щось-таки трапилося... І церква братиме на себе поховання самотніх прихожан - клопоти, витрати... І завзято хрестилися, уникаючи спокуси - аби не розгорілася жевріюча надія, аби не загасилася гірким потоком розчарування... Ні, ні - не смію думати...

Дехто з поважних старців, внутрішньо підготувавшись до неминучої смерті ("молодий померти може, а старий - мусить"), підходили ближче до домовин, роздивлялися. Добра тканина, гарно оббите, нічого не скажеш... Треба буде собі десь таку замовити... Так, саме в такій нехай поховають - скромно, зі смаком... І схвально перемовлялись між собою.

Молодші якось шарахались від такої прямоти та відвертості - тема така серед юних та здорових ледь не табу вважається. Якщо всерйоз її підіймати... А жартома - так то ж жартома...

А домовини були справжні.

Словом, тема смерті витала по храму, торкаючи жорстким чорним крилом кожного з присутніх. Смерть... Це єдине, що не омине нікого - багатого чи бідного, праведного чи грішника... Так, проповідь - добре; кожен послухає, як потрібно поводитись, а як - гріх... Таке скоро забувається за воротами храму: щоденні клопоти захлинають, сповнюючи пристрастями, бурхливими і не дуже - життя вирує...

А така наочність... Думка про домовини не давала спокійно помолитись - і забути, пішовши зі спокійною совістю... Перед очима стояли цвинтарні пам'ятники з портретами людей - молодих і не дуже, стареньких і зовсім юних... Невідомо, якої години повернеться господар... Аби лиш оливи вистачило - щоб не довелось на базар бігти... А якщо хто буде наїдатись та упиватись, і бити слуг...

Пригнувши голови, тихенько виходили з храму... І хтось неголосно промовив - проте у загальній тиші його почули всі, аж до закапелків по кутках:

-         От тільки це і забереш на той світ... Більш нічого...

...Всі мовчки погодилися з банальною думкою... Проте наочність як ніколи ілюструвала правдивість банальності... Все марнота і гонитва за вітром...

"Бог Авраама, Ісаака і Якова..." -

говорилось у проповіді...

"Бог не мертвих, а живих... Бо по воскресінні не женяться і не виходять заміж, а будуть як ангели в небі..."

Як Ангели... Як важко уявити себе ангелом... Ангели не женяться, не їдять, не п'ють, на базар не ходять... Простіть нас, ангели...

"Піди і скажи братам моїм, - сказав багач до Лазаря, - бо як мертвий встане, то повірять..." Не повірять... Простіть нам, ангели і святії Божі, і наших предків простіть...

-         Христос воскрес! - благословив священник купку вірян, що нерішуче тупцювали в числі останніх молільників. Думки не відпускали...

-         ...Воістину воскрес!.. - ледве видихнули, і по тому якось полегшено сповнились миром. Воскреснемо з ним разом і ми, якщо не відпадемо... Хто витримає до кінця, той спасеться...

Виходили змужнілі, зміцнілі вірою, несучи воскресіння у пробуджене весняне місто.

 

По закінченню служби паламар підійшов до отця-настоятеля.

-         Різні чутки ходять, отче. Народ збурений. Одні ремствують: мовляв, Церква наживатись хоче - на людському горі бізнес робить... інші сподіваються на благодійну допомогу Церкви... Правду казати, деякі віряни по піввіку до нас ходять - і в свято, і в будень...

Настоятель стояв мовчки, перебираючи зернятка на вервиці.

Не дочекавшись відповіді, паламар насмілився запитати:

-         Що скажете, отче? Може, прибрати - спокійніше якось? Бо ж диви, і черга до владики буде - з претензіями, проханнями?

-         Нехай... - неквапом відповів настоятель. - Нехай лежать... для наочності...

-         Завжди?... - видихнув паламар.

-         От іще кілька неділь постоять, тоді і сховаємо... А за деякий час, коли всі заспокояться у клопотах та марноті - знову виставимо. Для нагадування...

-         Memento Mori?

-         Христос воскрес! - сказав замість відповіді настоятель і благословив паламаря хрестом.

Той побожно уклонився. Очі просяяли:

-         Воістину воскрес!