УКР РУС  


 Головна > Українські новини > По єпархіях > Київська  
Опитування



Наш банер

 Подивитися варіанти
 банерів і отримати код

Електронна пошта редакцiї: info@orthodoxy.org.ua



Зараз на сайті 64 відвідувачів

Теги
церква і суспільство церква та політика Доброчинність Вселенський Патріархат вибори комуністи та Церква секти 1020-річчя Хрещення Русі УПЦ КП монастирі та храми України Предстоятелі Помісних Церков молодь Церква і політика Києво-Печерська Лавра українська християнська культура церковна журналістика постать у Церкві Католицька Церква краєзнавство Голодомор забобони конфлікти УГКЦ автокефалія Ющенко Церква і влада Священний Синод УПЦ шляхи єднання Президент Віктор Ющенко Церква і медицина Археологія та реставрація педагогіка Митрополит Володимир (Сабодан) діаспора Приїзд Патріарха Кирила в Україну милосердя іконопис Патріарх Алексій II Мазепа розкол в Україні






Рейтинг@Mail.ru






Cтрасний четвер (новела-спогад)

  03 жовтня 2009


Василь Савчак

1.

Ніби й весна на Поділлі, бо ж березень уже допливає до квітня! Сонце щоранку все вище піднімається над горами Медоборами, а на наших долах ще наче зима. І ми, малі, виглядаємо тої весни ще більше, аніж ті Медобори, які зависли над рікою Збручем, як надламана підкова.

У вікно нашого третього класу зазирає Гостра Гора.

Гострою її називають тому, що одним краєм своїм кам'яним піднімається вона майже до хмар. А інші боки Гори - сумирні, хоч теж не такі вже й легкі. І наше село теж так називається: Гостра Гора. Над Горою трьома куполами здіймається церква. Церква наша старенька, дерев'яна, з подільських дубів зрублена. Мій дід Михайло каже, що у ній ще опришок Бойчук відмолював гріхи свої тяжкі, коли занесло його було з Карпат аж на наше Збручанське Поділля...

А біла дзвіниця побіля церкви - сміється, як нова: високі муровані три арки, над арками стримить, немов афінська ліра, високий верх, а над ним височіє лагідний і покірний хрест. Під хрестом - вирізьблені у мурі цифри: 1914. Дзвіницю ще перед Першою війною вимурували: за кошти тих робітних селян, що виїхали були аж до самої Бразилії за землею і хлібом, а згодом зі свого зарібку переслали гроші для сільської громади. А разом з грішми приклали й креслення, і навіть малюнок: щоб була та дзвіниця високою, і щоб мала три арки, і щоб у тих арках дзвеніли три дзвони. Такої дзвіниці нема ніде у навколишніх селах, а тільки на Гострій Горі. І має вона три дзвони: малий, великий і найбільший. Коли на Великдень ми, школярики, зачіпляємо себе до трьох товстелезних шнурів від дзвонів (ті шнури у нас називають «дзвонарями»), коли розхитуються і гудуть на повні свої мідні груди усі три дзвони, - то  лише дивом дивуємося, як та стара дерев'яна церковця тримається дубовими зрубами за Гостру Гору, щоб не зірватися  разом з нами і тими дзвонами аж до небес.

Мабуть, через ту дзвіницю, яка найгучніша у світі, у нашому селі ще дотепер не закрили церкви. Бо в Дубовому, найбільшому селі коло Збруча, церкву замкнули ще тоді, коли я йшов до першого класу. Потім заборонили церкву у Кривому Потоці, селі, яке притулилося по другий бік Гострої Гори. Правда, за якийсь місяць чи другий люди розбили ті замки і далі молилися в церкві, хоч і без священика. Але... однієї ночі церква згоріла. Десь місяць по тому над Медоборами шаленіли дикі грози і блискавки кроїли небо, наче шаблями. А коли небо вгамувалося нарешті, то біля згарища церкви у Кривому Потоці знайшли неживого Міська Боднарчика. На його похорон село не прийшло. Бо ще до тих шалених гроз село знало, що то він спалив церкву. Місько в армії навчився крутити кіно, після армії крутив кіно вже у Кривому Потоці і в нашому селі, потім керував клубами десь по інших селах, потім пропадав десь на якихось високих курсах, бо дуже хотів стати головою колгоспу... Головою не став. Спалив церкву, а потім сам згорів біля церковного попелища. Люди казали, що начебто від блискавки.

У нашому селі такого Міська не було.

Наша церква вперто трималася Гострої Гори, разом з дзвіницею заглядала у вікна третього класу і разом з нами, школяриками, сподівалася з-поза далеких гір справжньої весни... Скоріше б до Великодня, до веселих гаївок навколо церкви, де нас знову чекатимуть наші дзвони - малий, великий і найбільший...

 

2.

І ось уже ранній квітень. А весни ще нема, лише холодні короткі дощі, і розбухлі дороги, що досягають аж до вікон, і жовтий від глини сніг, що ніяк не хоче вмирати.

Нині четвер. Страсний Четвер. Дзвони мовчать. Завтра у церкві мають виставити Плащаницю.

Учора наше школярство вишикували на шкільному подвір'ї, і колгоспний парторг проголосив: відтепер радянським учням радянської школи до церкви - ані на крок! Хай, мовляв, уже бабусі домолюються у тій церковці, а незабаром тут зробимо музей: хай всі знають про те, як славний Бойчук гнав панів з Карпат аж поза Збруч. А тому так і так: замість гаївок учителі вже від завтра будуть знайомити вас з рідним краєм. У нас же і Наливайко тут гуляв, і сам Хмельницький з військом своїм проходив, а які дива природи навколо! А що ми знаємо про них? Отже, уже завтра - загальношкільний урок природознавства. Кожен клас після уроків вирушить своїм походом, і ви побачите, серед якого дива природи ми живемо!     

То було вчора. А нині ось, по четвертому уроці, сидимо в класі і чекаємо на Марію Миронівну, яка має повести нас на ті дива природи. Але чомусь так довго нема в класі нашої вчительки!

Сидимо тихо і чемно. За вікнами - Гостра Гора, на Горі - церква і наша гордовита дзвіниця, а під Горою...

А під Горою, під церквою і нашою знаменитою дзвіницею, десь звідкись знікудись злетілися три великі автомашини з брезентовими будами, а з тих брезентових зелених буд вискакують якісь невідомі люди у цайгових маринарках з червоними пов'язками на рукавах. Між ними вимахують руками і щось вигукують троє чи четверо міліціонерів. Ті люди, наче армія якась, шикуються у довгі ряди і розгрузлою дорогою піднімаються на Гостру Гору.

Ми всі поприлипали до наших шкільних вікон, аж тут - Марія Миронівна:

-  Діти!

Ми загуркотіли поміж партами, повсідалися так чи сяк, а очима й далі летимо до Гострої Гори. Незвична тиша принишкла у класі.

- Маріє Миронівно, а що то таке написано на рукавах тих людей, котрі тлумошаться перед церквою? Що то таке  «НД»?

То одізвалася посеред тиші Нуська Зеленчукова, наша Нуська-Ганнуська, яка весела й тоді, коли має «п'ять», але й не дуже журиться, коли заробить з арифметики «трійку». Нуська сидить на другій парті коло самісінького вікна, а ще, як каже її мама, має загострий язик, а око аж за Медобори, тож про все, що діється поза шкільним вікном, вона знає найперша. А як не знає, то перша й спитається в кого би там не було.

- Маріє Миронівно, а що то за люди якісь чужі понаїхали в наше село? Що вони тут хочуть?

Марія Миронівна мовчить, так, ніби нас не було в тому класі, не було класу, школи і невгамовної Нуськи з другої парти коло вікна. Учителька теж стривожено дивиться у вікно, і мені здається, що вона, як і ми всі, - поза тим вікном, на Гострій Горі, коло дзвіниці, яку обступили якісь дивні люди у цайгових маринарках і червоних пов'язках поверх рукавів. Марія Миронівна здригнулася якось не по-вчительськи, відірвалася од вікна і чужим, не знайомим нам голосом, мовить:

- То «Народна дружина», діти. Так, ніби міліціонери, але... але добріші. Не бійтеся, то люди, які мають охороняти нас від усяких бід...

Мушу сказати, що Марія Миронівна, хоч і вчителька, а була хіба що лише десь на три роки старша за нашу сусідку Оленку, яка вчилася у Тернополі також на учительку. Для моєї мами, тата і діда Михайла вона була «Марійкою з Полтави», або ж просто - Марійкою. Марію Миронівну ще торішньої осені привіз до нашого села голова сільської ради, привів до нас заночувати на ніч-другу. («Ви тут близько коло школи, прийміть учительку, два роки шукав, бо ніхто не спішиться у наші таракані, а там знайдемо щось «підходяще»!). Шукалось те щось «підходяще» чи не шукалось, але Марія Миронівна залишилася таки в нас, як сама каже, «на квартирі». Не тому, що наша хата впирається у шкільне подвір'я: через дубову кладку над потічком - і вже у школі! «У вас садок великий, вишень багато, як у нас вдома, у моєму селі коло Полтави, - сказала якось мамі. - То що вже шукати, не проженете? Таке маю скерування після педучилища. Додому хотіла, та що ж... А знаєте, яка у вас церква гарна! І дзвони як гудуть по неділях! А в нашому селі церкву розібрали ще до війни, тепер там молочарня, молоко люди носять», - сказала, всміхнулася невесело, і стала для нас своєю...

- Маріє Миронівно, а ті люди чужі якісь драбини височезні несуть на Гостру Гору!

То знову Нуська, яка має гострий язик і око аж за Медобори.

Клас мовчав. І Марія Миронівна мовчала теж.

Я, по правді, трохи недолюблював ту Нуську Зеленчукову. Все вона знає ліпше за всіх! А ось, що таке народна дружина, не знає! Але... Але і я не знаю! Тому, як «свій», насмілився й собі запитати Марію Миронівну так, як могла би спитатися лише Нуська:

 - Народна дружина - то як жінка, так? Як моя мама для мого тата?

У класі стало ще тихіше.

Я побачив, як враз чомусь зіщулилася, змаліла, зчорніла на лиці Марія Миронівна. І навіщо я спитався про щось таке дурне? Я ж не Нуська язиката якась, я просто хотів спитати, а Марія Миронівна...  

- Маріє Миронівно, я... я не хотів, пробачте, я...

Вона не чула мене! Наша вчителька не чула й не бачила ні мене, ні Нуськи, ні нашого класу. Вона вся ніби зрослася з вікном, а тоді враз сахнулася від нього, і вже зобачила нас, але так, наче вперше, і голосом крихким, як камінь на Гострій Горі, промовила:

- Діти! Стаємо парами і йдемо всі до Старого джерела, де водоспад. Ви знаєте його, ми вже були там з вами, але нині йдемо знову. Ідемо на екскурсію, то тема нашого нинішнього уроку з природи... Але хутчіш же! Чуєте, хутчіш же!..

О, це її  смішне полтавське «хутчіш же!», з якого ми, її найслухняніші і найчемніші учні, сміялися навіть на її уроках! І вона теж тоді сміялася разом з нами, запитуючи нас: «Я знов щось не так сказала? А як кажуть у вас?»  

Але тепер ми не сміялися. Оте її «хутчіш же!», вона сама, її почорнілі очі кричали до нас: за вікнами робиться щось недобре, і ми всі маємо довіритися їй, лише їй, нашій Марії Миронівні.

Ми загуркотіли партами, і раптом  за вікнами загуркотіло, загриміло ще важче. Ми знову поприлипали до наших двох вікон, наче саме вони мали відкрити нам увесь світ, що поза нами. Від побаченого нас обійняв жах: дзвін, той найменший із трьох дзвонів нашої дзвіниці, злетів з дубового коромисла, вдарився об мур крайньої арки, упав на схил Гострої Гори, заскреготав на камінні  і застиг на самим краєчком дороги, над селом, як над прірвою.

           -  Маріє Миронівно, що вони роблять?..

           -  Маріє Миронівно, вони скидають наші дзвони!

          -  Маріє Миронівно, біжімо на Гостру Гору!..

          -  Маріє Миронівно!..

 

             3.

Маленьке подвір'я нашої початкової школи, огороджене ще довоєнними штахетами, вмить виповнилося ошелешеним шкільним народом.

- До класів! Усі негайно заходьте до класів! - намагається перекричати наш дитячий лемент директор Іван Ількович. Він був білішим за полотно, наш сивий директор, наш добрий сусід, який лише трохи молодший за мого діда Михайла, його давній і щирий приятель. Іван Ількович вчителював у нашій школі ще «за Польщі», вчителював за «перших совєтів», а потім і «за німців», і ось вчителює і тепер. Він часто приходить до мого діда, і ведуть між собою, як каже мама, всіляку філософію. Одного разу бесідували вони собі у нашій світлиці (там мешкає зараз Марія Миронівна), я сидів при них тоді, а Іван Ількович погладив мене по голові і каже: «Були Нерони, Ціцерони, королі, царі, цісарі, навіть сталіни і гітлери всілякі, а діти ж то ростуть, і комусь вчити їх треба!». За таку «філософію» його не раз і не два хотіли позбавити праці, однак ніхто не погоджувався на директорство в маленькій початковій школі у  далекому малому селі на краю Медоборів, тож всяка влада так чи сяк мусила миритися з цим добрим і тихим чоловіком. Іван Ількович гадав, що й нині дасть собі раду на нашому шкільному подвір'ї.

- Учні мої милі і ви, поважані вчительки! Влада має тут нині якісь свої маневри, то що на це можемо сказати? Не буде сьогодні походів на природу, тому йдіть до класів, а потім я скажу, що будемо робити.

До класів ніхто не пішов. Лемент помалу ущух, натомість у наші мізерні дитячі тіла вповзав незбагненний страх. Ми стояли коло школи, як статуї: незрушні, оглухлі, онімілі...

А тим часом чужинці на Гострій Горі приставляли високі драбини уже до другого дзвону! Вони щось калатають там біля нього, дзвін квилить, впирається, дзвенить безпорадно - але, зрештою, теж падає вниз! Важчий, аніж перший дзвін, він якийсь час ніби розмірковує над дивним своїм кінцем, тоді перехиляється через плече, котиться схилом і застигає неподалік дзвону малого... Дивні люди у маринарках з червоними нарукавниками «НД» щось вигукують і ніби чинять якісь свої дикі танці вже навколо дзвону третього, що під найвищою аркою, під самим хрестом, виблискує крилатими своїми мідними боками...

 І тут село, нарешті, розпахнуло свої вікна, двері, брами, очі і душі. Зі шкільного подвір'я бачимо, як звіддалік, із розкиданих на покатих схилах хат, вискакують люди. Вони біжать, зливаються докупи на брунатних від грузької глини вуличках і біжать знову. Біжать до нас, до Гострої Гори. Бачу, як розмахує своєю одною рукою дядько Зеленчук, тато нашої Нуськи. Дядько Зеленчук втратив свою другу руку, як каже Нуська, під Краковом, на війні, за що мав медаль «від самого Жукова». Але ні Жуков, ні медаль, ні втрачена рука не порятували дядька Зеленчука від Сибіру. За те, що не підписав був заяви до колгоспу, спровадили його зі старими батьками у пекельні краї, з яких повернувся до Гострої Гори десь років через п'ять чи, може, вісім. Повернувся вже без тата й мами, зате з дружиною і малою Нуською, нашою Нуською-Ганнуською. Працював вагарем у тому ж колгоспі, через який колись натерпівся біди, а попри те ще був він дзвонарем наших голосних дзвонів. Один Бог знає, як вигравав він тими трьома дзвонами однією рукою одночасно!.. Дядько Зеленчук щось кричав і біг, розмахував до когось одноруко і біг поперед усього села!

Дружинники уже приставляли свої високі залізні драбини до третього дзвону. До того, перед яким, коли він дзвонив, скидали свої сиві і зелені шапки наші Медобори. Мені здалось у ту мить, що гори наші справді заніміли над Збручем, немов надламана підкова.   

Я чую раптом, як хтось відштовхнув мене, відсунув кудись убік, оглядаюся, аж то Нуська Зеленчукова! Вискочила, і повз розгубленого Івана Ільковича, повз учительок вибігла з подвір'я на дорогу і закричала розпачливо: «Тату! Що вони роблять з твоїми дзвонами!». Смішна Нуська: хіба міг тато почути її, бо ж був ще далеко внизу, біля сірого холодного ставу посеред села! Вона бігла не до тата.  Її маленька фігурка у куфайчині і великій синенькій недитячій зимовій хустині, перехрещеній на грудях і зав'язаній вузликом на спині, здіймалася до Гострої Гори.  

- Ганно! Зеленчук! Вернись!

Не крик, а зойк нашої вчительки, нашої Марії Миронівни, вивів нас із заціпеніння.

- Нусенько, зупинись! Тебе розчавить дзвоном, чуєш?

Марія Миронівна стояла посеред розхитаної хвіртки, і її біла пухнаста хустина, яку привезла була собі з новорічних канікул від мами, билася на холодному вітрі, як три надламані крила.

- Вернись, дитино, чуєш? Вони ж уб'ють тебе! Вони ж тебе уб'ють!   

Нуська не чула. Її кирзові чоботята застрягали у глині, вона падала, піднімалася і вперто дерлася на Гору.

І тоді від нас, малих, закляклих і занімілих під сивим розпачем директора Івана Ільковича, відірвалася ще одна постать. У чорному тендітному плащику, у білій пуховій хустині і «міських ботах», які анітрохи не були припасовані до наших бездоріжних доріг. Наша вчителька бігла за Нуською, розпачливо озиралася на шкільне заніміле подвір'я, на нас, на кам'яного і напівживого Івана Ільковича, і знову бігла, видиралася уверх, де у глині борсалося маленьке, як грудка, дівча.

І ми, маленькі і понищені, кинулися за ними! Все мале наше шкільне товариство шугонуло на Гостру Гору!

Розквашеними мокрими глинами і снігами, котрі так не хотіли вмирати навіть у квітні, ми дерлися на Гору і кричали. Ми кричали, плакали, втиралися своїми маленькими брудними долонями і знову дерлися догори, за Нуською, за Марією Миронівною.  

На Гострій Горі глухо застогнав дзвін. Той, третій, найбільший. Люди, ті, що з «народної дружини», натужно розхитували коромислом, щось вигукували, хекали і теж кричали, гупали важкими молотами... Дзвін гудів, хитався, впирався, дзвін не хотів летіти донизу, до землі.

А Нуська ногами й руками все вище виносила своє маленьке тіло догори, до того краю, де зависли скинуті з дзвіниці дзвін перший, найменший, і дзвін другий, середній.

За Нуською летіла наша Марія Миронівна.

За ними на Гостру Гору карабкалися ми.

І враз на Горі щось тяжко вибухнуло! Вибухнуло і задзвеніло так, що аж земля з-під наших ніг зійшла кудись убік.

- Нусенько, Ганнусе, тіка-а-ай! - повис над горами зойк Марії Миронівни.

Велетенський дзвін повільно, наче вмирав, сповзав схилом. Ось він зачепився своїм крилом за свого наймолодшого брата, тоді торкнувся брата середульшого,  застогнав, завмер - і тоді зірвався униз, викотився на дорогу,  на глину, вимішану з жовтим снігом, і летів на нас усією своєю вагою, клекотом, злістю і недодзвоненим своїм життям.

Нуська заклякла на місці. Вона аж тепер почула крик учительки, почула, як стогне земля під велетенським дзвоном, остовпіла і злякано озирнулася назад:

- Маріє Миронівно! Маріє Миронівно, я не хотіла!..

Це тривало мить, ні, чверть миті! Біла хустка, вив'язана далекою полтавською мамою, знялася над  хустиною синенькою і безпорадною! Тендітний плащ учительки, розхристаний, наче птах, розпростерся над дитячою куфайчиною. Хустина біла і хустина синенька, тендітний плащ і вбога куфайчина одним сплетеним клубком сахнулися з дороги убік і впали у глину і сніг, у глину і жовтий сніг... Ми розприскалися увсебіч, а поміж нас, вибухаючи снігом, гнівом і глиною, з тяжким гулом летів у безвість несамовитий дзвін...

- Нусько! Нусенько!!!

То мама її кричала на всі гори Медобори.

Із глини і брудного снігу повільно ставали на ноги дві постаті. Тихим плачем плакала Марія Миронівна і тихим переляканим усміхом усміхалася наша Нуська, Нуська-Ганнуська...

А тоді село мовчки, повільно і страшно пішло уверх, до нашої церкви і оскверненої дзвіниці.

Село ішло, і двигтіла Гостра Гора від людського потоку. І тоді... І тоді чужі люди у цайгових маринарках і червоних пов'язках поверх рукавів відступили від дзвіниці, остовпіли на якусь мить і почали втікати. Полишивши свої високі драбини, всілякі молоти та інше залізяччя, забувши про грузовики з брунатними будами, вони втікали на другий бік Гострої Гори...

Ми викарабкалися на Гору.

Над Горою чорно стриміла однорука постать дядька Зеленчука. І та рука його одинока впиралася в небо, мутне від хмар і ще ненародженого грому. Друга рука його судорожно вгризалася у скривавлене дно Вісли 1945 року.

У нас, на Поділлі, під Гострою Горою, стояв квітень 1959-го...